Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич (читать книги без TXT) 📗
- А були випадки, що Комп’ютери, ну... повставали проти людей?
- На жаль, були. З трагічними наслідками. Але було змінено і деякі вузли в Комп’ютерах і поставлено нові блоки контролю - абсолютно надійні. Для гарантії поставлено також і блоки логічної перевірки всіх команд Комп’ютера... Ні, - додав по хвилі Адам, - тут щось інше сталося. А що - не знаю.
Єва лежала, уткнувшись лицем у молоду траву.
По її розметаному на траві волоссі стрибали голубі коники, яких тут було повно. Плечі більше не здригалися, вона затихла, ніби заснула. Адам обережно сів біля неї на траву. Розглядав голубих коників чужої планети, пригадуючи, де він їх раніше бачив. Та пригадати не міг, бо думки були зайняті іншим. Його губи зрідка ворушилися, наче він подумки щось важливе підраховував.
Зірка А, що виконувала тут роль місцевого сонця, разом із своїм малим супутником зіркою Б, спускалася до далеких зубчатих гір на заході. Дув морський бриз (море було поруч, унизу, в бухті - чути було, як галасували чайки), на чужій планеті стояла первісна тиша, і що вона у собі таїла - спробуй розберися.
Лунко сюрчали у молодій траві голубі коники.
- Згадав! - сказав Адам сам собі. - Такі гарні коники я зустрічав у своєму рідному краї, в Придніпров’ї. Ми їх називали голубими кобилками. Вони потрапляли на очі так рідко, що, коли їх побачиш, аж стрибаєш з радощів, - далі говорив Адам, дивлячись Єві в потилицю. - Моя бабуся казала, що голуба кобилка приносить щастя. А тут їх...
Єва рвучко звелася і сіла, різким рухом голови відкинувши волосся з почервонілих, набряклих очей.
- Їх я оплакала, - сказала мимо нього, у простір. - А хто нас оплаче на безлюдній планеті? А втім, плач не плач, а ми вже нікому не потрібні.
І дивилася на безмежну широчінь голубого моря, але, певно, його не бачила, бо в її очах стояв сивий туман.
- Така молода і вже збираєшся помирати? Чи не рано?
Вона мигцем глянула на нього, із злістю запитала:
- А ти - жити?
І знову відвела погляд на море.
- Іншого виходу в нас немає, - рішуче сказав Адам, як про щось обдумане-зважене. - Хто живий, той мусить думати про живе. Та й коники, голубі кобилки, тут сюрчать на щастя.
- Ти великий оптиміст, Адаме.
- Є для того підстави, - він помовчав, прикусивши зубами травинку. - При середньому віці життя людей 150 літ, - заговорив згодом, - я прожив лише 32 роки. Отже, попереду в мене більше, ніж століття. То чому б мені не радуватись?
- Але ж ми навічно відрізані од людства! - мовила Єва вже спокійніше, тільки нервовим рухом голови раз по раз відкидала волося з очей і обличчя. - Тваринне животіння - ось на що ми можемо розраховувати. В той час, коли людство, як люблять писати наші журналісти, семимильними кроками піде вперед до нових висот. На Землі зараз утвердилась найсправедливіша формація. Тільки б радіти, що тобі випало щастя жити в таку епоху. А дикий випадок відкинув нас у первісний стан.
- Але Земля і її, як ти щойно висловилась, справедлива формація ще нікого й ніколи не залишала у біді, - впевнено сказав Адам. - До нас обов’язково прийде рятувальний корабель.
- Що ти... сказав? - перепитала вона майже пошепки.
- Рятувальний корабель. І він до нас прийде, тим більше, що “Геліос” ще по путі сюди передав на Землю координати Леонії і, зокрема, її орбіту й орбіту системи зірки А.
Єва хитнулась, на мить завмерла, боячись дихнути, і в її заплаканих, засмучених, майже помертвілих очах раптом спалахнули живі іскорки - надія на чудо.
- Чому ж ти мовчав досі? - вигукнула вона хрипко і в першу мить навіть говорити не могла від розбурканої радості. - Коли?.. Чому ти мовчиш? Ну скажи... швидше скажи, коли... прийде рятувальний корабель? Я про рятувальну службу Землі якось забула. Чого ж ти мовчиш?
- Розумієш, - почав Адам обережно й м’яко, і Єва все збагнула - в її очах почали гаснути живі іскорки надії. - Земля чекатиме “Геліос” ще рівно сім років. Рівно стільки часу, скільки потрібно “Геліосу” на зворотний шлях. Якщо ж мине цей час, а “Геліоса” не запеленгує на кордоні Сонячної системи орбітальна Станція Далекого Зв’язку, що на Плутоні, то Землі стане ясно, що з “Геліосом” трапилась біда... А можливо, “Геліос” встиг передати по О-каналу про свою трагедію. Кажу, можливо, бо цього не знаю. Але навіть, якщо він і не встиг нічого передати, то досить йому не з’явитися на далеких підступах до кордонів Сонячної системи, як Станція дасть тривожну депешу на Землю. І Земля відрядить рятувальний корабель по маршруту “Геліоса”. Він летітиме до нас теж сім років. Отже, - вже зовсім бадьоро вигукнув Адам, - через якихось чотирнадцять літ тут, - ляснув він долонею по траві, наполохавши голубих кобилок, - тут приземляться наші люди, дорогі земляки! До всього ж ми виявимося молодшими за них на чотири роки і дев’ять місяців. Це як за один рейс. А як за два, то - на дев’ять з чимось років.
- Тобто як це... молодшими? - недовірливо запитала Єва. - І я буду молодша?
- Ну звичайно.
- Але чому?
- Підрахунки тут складні, але я спробую тобі пояснити простіше. Наш корабель рухався сюди з постійним прискоренням. У власній, звичайно, системі відрахунку. Тобто в кораблі тривав свій час. Тож половину шляху наш “Геліос” розганявся, а другу половину гальмував. З тим же прискоренням. Альфа Центавра розташована на відстані 4,28 світлового року. З точки зору земного спостерігача фаза розгону тривала приблизно 2 роки і 11 місяців. Тому для Землі наша подорож на Альфу Центавра зайняла 11 років і 9 місяців. Але ж ми з тобою точно знаємо, що минуло всього сім років. Ось чому ми вже молодші за землян майже на п’ять років. І це - за один лише рейс. А за чотирнадцять літ, що минуть, доки ми будемо чекати рятувальний корабель і повертатися на Землю, мине...
Єва схопилась.
- Досить! Я сита твоїми премудростями. Та й все одно я їх не збагну.
- Але ж це просто. Якщо взяти чотирнадцять літ...
- Ти хоч розумієш те, що щойно співав? Адам теж звівся.
- Чотирнадцять літ? - усе ще не вірячи, швидко перепитала вона і досадливо відкинула волосся з обличчя. - На нас спортивні костюми астронавтів і більше нічого у нас немає. Тут і чотирнадцяти днів не протримаєшся, а ти... Чи ти збираєшся на чотирнадцять літ залягти у сплячку? А проснувшись, потягнешся, позіхнеш і скажеш землянам: “Здрастуйте, дорогенькі! А ось і я... Ви вже прилетіли за мною? Який я радий. Але ж і виспався добряче на цій планеті за чотирнадцять літ!..” Га? Щось я не чую твого бадьорого голосу.
- Ну й добре, що в нас нічого немає, - удавано безжурно сказав Адам. - Зате ми ніколи не станемо міщанами і не опинимося у полоні речей, як то траплялося з людьми не раз.
- Чи й не дотепно!
- Але ж у нас є руки, чотири на двох, і на двох дві голови, які дечого варті. Це велике багатство. Адже ми люди, гомо сапіенс, - уже серйозно сказав він, не реагуючи на її шпильку.
- Знаю, що ми - гомо сапіенс, а не примати, наприклад. Але чотирнадцять літ! Ти хоч усвідомлюєш таку цифру?
- Якби не усвідомлював, то не говорив би. А час у праці минає швидко. Клімат на цій планеті м’який, принаймні у тім поясі, в якому ми знаходимось. Отже, шуб нам з тобою не треба діставати. І модних речей, до речі, теж. Тут багатий рослинний світ, та й фауна не бідна. На Землі, як підрахували спеціалісти, росте півмільйона їстівних рослин. П’ятсот тисяч! Гадаю, що й на Леонії їх не менше. Їжу нам дадуть море і Великі Рівнини, що багаті на дичину. То хіба ми не зуміємо прожити якихось чотирнадцять літ, доки сюди прийде рятувальний лайнер?
- Ти фантастичних творів часом тихцем не писав на “Геліосі”? Ні? Жаль... Як казали в давнину твої, здається, предки: чим би дитя не тішилось, аби не плакало.
- Ти надзвичайно обізнана з іронічними висловлюваннями моїх предків. Я зворушений.
