Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович (первая книга .txt) 📗
Не привітавшися, сів напроти мене.
— Ну, як?
— Нічого...
Я почував себе якось незручно під його поглядом... Такий погляд буває звичайно хіба у мисливця, що стежить небезпечного звіра.
Він глянув на срібну ручку моєї шаблі.
— Містріханівський клинок? — добра сталь... Трохи затвердо загартована, зламатися може...
Мене здивувало, що він по оправі відгадав який клинок. Мусів бути добрим знавцем зброї.
— Я зустрів по дорозі сотника Компанійця — передав ним свій папірець до отамана...
— Грішного чорта хвіст! Лялька розмальована бабам на утіху!.... Я не Андрій Чорнота, як його Коцурівці не втовчуть, як не на цей то на другий раз. Це ж до своєї вдовички на Побережжя поперся — мало йому тут спідниць! Казав йому — візьми дядька з возом і вези свою дурну кучеряву голову, нікому шкоди не буде, як розтовчуть, а то тачанка і кулемет пропадуть ні за що. Який це в біса старшина, коли по такій «пекучій справі» козаків покидає... Сьогодні тихо, а завтра може битися прийдеться.
— Багато сили тепер у манастирі?
— Яка там сила! Комендантська сотня, трохи кінноти, бурлачня бездомна та лубенська «офіцерська рота» денікінська, — полтавці-старшини. Денікін мобілізував їх та на Крим віз, а вони забрали новенькі англійські рушниці, по півтисячі набоїв на брата і тягу до Холодного Яру. Добрі хлопці... Ото бачив франта з трьома очима — це з них. Наша сила в селах. Добрі села... Полюбив я цю місцевість. От поправишся, то поїздимо по околицях. Тут, здається, сяжня землі нема, неполитого козацькою кров'ю... Шанці на шанцях, могила на могилі... І населення з козацьким духом, непомішане, самі українці — за Україну очі видеруть, не те що на Поділлі чи Волині...
— Чи серед черниць теж є свідомі українки?
— А яка з цього зілля користь?! Та молодші захоплюються нашою справою, тільки стара відьма-ігуменя ненавидить все українське. Як побачить у якої черниці українську книжку — зараз поклони заставляє бити. Вона якась княжна петербурзька, наречений у неї помер, так вона з горя у черниці пішла молодою ще. А взагалі добре булоби оце бабське кодло переселити куди небудь.
Піп тут старий, славна людина, все з ігуменею воює — вона йому служити по українськи забороняє. А один піп є маленький, згорблений, кажуть черниці, що сто тридцять років від роду має. Сліпий уже і не чує нічого, а то мігби чимало оповісти — з хлопчика послушника тут. Він раніше історію манастиря писав, а тепер ігуменя забрала книги до себе і мабуть пише, як «хохли обітєль осквєрнілі». Колись мушу видерти у неї старі записі, переглянути. Ну — бувай! Піду до коней подивитися.
В дверях зіткнувся з двома молодими черницями, що несли мені ковдру.
— Добридень, пане Чорнота! Болящих відвідуєте?...
— Проходь, проходь... Не скаль зуби, бо в рай не попадеш...
Черниці видно вже були призвичаєні до його тону. Обі були молоді, миловидні, одна з серіозним, трохи сумним обличчям. Накривши мене, стали оглядати кімнату.
— Це ж твоя келія була, Катю? — звернулася веселіша до поважнішої. Потім затримала погляд на моїм білім башлику і шапці, які висіли на стіні:
— У вас все біле, а у наших козаків чорне...
— Бо ваші козаки коло вас ченцями поробилися...
— Лихо мені з такими ченцями! Часом чоло болить від поклонів.
— Від яких поклонів?
— Ну, бо йдеш по дворі, а який небудь бурлака підморгне смішно. Хіба втримаєшся, щоб не усміхнутись?! А мати ігуменя в вікно побачить і — бий поклони! На тім тижні за Чорноморця триста поклонів казала вдарити, а що я там проступила такого? Він мені за ковнір снігу насипав, а я йому віддала...
— Не личить сестрі в сніжки гратися, — наставницьким тоном одізвалася сестра Катя.
— Розумна ти яка! Добре, що тебе ні разу з твоїм Павликом не запримітила...
Сестра Катя зачервонілася.
— Видумаєш таке... Чоловік подумає справді...
Мені стало весело, дивлючись на їх молоді, повні життя личка, так не гармонуючі з темним одягом.
— Слухайте дівчата, яка вас лиха година у черниці погнала? Йшлиб уже під старість, як така охота до раю попасти.
— Ми сироти. Нас старі сестри виховали у своїм притулку. Ходім, а то якби не прийшлося бити...
Під двома ковдрами не на жарт стало горяче. Повернувся на бік і став дивитися через вікно на двір, де люди із двох світів ходили кожний у своїй справі.
Через двір бігла з дійницею в руках молода черниця.
Навздогін їй полетіла сніжка, пущена молодим поставним хлопцем в уніформі австрійської кавалерії і шапці Січових Стрільців.
Черниця, оглянувшися на вікна, загребла снігу і пустила ним в «напасника».
Не поможуть поклони...
Молодість свого не хоче дарувати, і коли ігуменю молоде палке кохання загнало до манастиря, то воно-ж мабуть не одну дівчину, що виросла тут — вижене із нього.
На другий день маю весь час гостей. Заходять старшини-лубенці. Бачу Чорноморця — гарний хлопець, вартий триста поклонів... Скінчив духовну семінарію в Полтаві і пішов «козакувати». Заходять два хлопці в австрійських куртках, як виявляється — Січові Стрільці: Йосип Оробко та Микола Гуцуляк. Усі розпитують про фронт, про партизанський похід.
Стара сестра Маланя тричі на день натирає і поїть своїм зіллям.
На четвертий день горячка зникла. Нога теж трохи стухла і не докучає так. Хочу піти побачитися з «Абреком», та моя лікарка покищо не дозволяє. Кажу Івасеві, який весь час розглядає мою зброю, щоб привів під вікно.
Кінь, вичищений і видно не голодний, вибрикує, тягаючи за собою малого козака.
Під вечір заходить Чорнота, надзвичайно схвильований, і сідає коло мене.
— Ех, чортів син — чортів син! Лялька чортова!.. Не казав я йому, що так буде! Спідничник задріпаний!...
Здогадуюся, що річ про Компанійця.
— А що сталося Андрію?
— Що... Нічого... Вбили дурня, тай все. Козак вирвався, а його так коло вдовички і приглушили. Коцуровці із Чигирина. І тачанка з кулеметом пропала, і Іван ні за цапову душу загинув... Колись поїду і вкину ту вдовичку в Дніпро к трьом бісам. Ти-ж тільки подумай, ізза якоїсь задріпаної спідниці такий хлопець загинув. Думаєш, багато Україна таких Компанійців має? Яке він мав право так безкорисно загинути? Пику б йому за це побити треба було...
— Негоже, Андрію, покійника так величати...
Моя увага трохи охолоджує його.
— Любив я його сильно, хлопець же який був — орел! Привезли до церкви у Мельниках, завтра в манастирі ховати будем. От уже «дівоче царство» сліз напроливає! — Вони-ж з усіх довколишних сіл бігали до манастиря молитися до його чорних брів. Уже б і вішався тут якій на шию, так ні! — вдовичка, чорт зна звідки, його причарувала!
На другий день рішаємо з Чорнотою поїхати до Мельників.
Одягаюся і взуваю на хвору ногу невеликий, мягкий валянок, принесений звідкись Андрієм. Андрій відноситься до мене чомусь приязно і зауважую, що зо мною не такий «брутальний» як з другими. Загадка трохи роз'яснюється, коли сідлаєм коней.
— Як у чоловіка добра зброя і добрий кінь — то це значить, що він добрий чоловік.
Говорить він тоном, що не допускав заперечення. Зближає нас те, що як виявилося, ми оба почали військову службу в кавказькій кавалерії під командою князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея, і оба «хапнули» магометанської воєнної етики.
З'їжджаємо з гори і пускаємо застояних коней чвалом. Його доброму херсонцеві важко поспішати за моїм горбоносим довгоногим «Абреком», купленим за дві кулі у татарина-денікінця під Білою Церквою.
Проїжджаємо Кресельці.
Заглядаю у знайомий двір, чи не видно «бісової віри дитини».
Чорнота це зауважує.
— Чи ти не Ганю тут бачив? — Гляди, бо підеш за Компанійцем чортам кози пасти...
Все село залите народом, що зійшовся з околиці на похорон Компанійця.
Зібралося коло десяти тисяч озброєних мужчин. З жіноцтва переважають дівчата з горшками в хустинах і вінками із засушених квітів. Настрій юрби поважний. Мужчини гуртками щось горяче обсуджують.
