Роксоляна - Назарук Осип (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗
Оглянулася на всі боки, шукаючи очима Стефана. Але не могла його знайти, хоч обхопила зором майже цілий татарський обоз, що як великий, чорний вуж тягнувся Диким Полем і вилискував тут і там зброєю своєї сторожі.
I пригадалися їй казки з діточих літ про те, як страшні смоки й потвори поривають дівиць і забирають зі собою, яких опісля освободжують відважні лицарі.
«Козаки! Козаки!» — закричало щось в її душі. Вдивилася в дикий степ усею силою свого молоденького зору. Ї побачила далеко, десь дуже далеко — ряди постатей, які скрадалися тихо, як тіні, в напрямі табору. Не виглядали на татар. Чула се всім серцем своїм. Якась безмежно глибока прихильність і любов до них засвітила в нутрі її душі. Побачила й кінні відділи — козацькі, певно козацькі! Зірвалася на чорних мажах і витягнула рамена, як молениця до чудотворного образу. Але розжарений воздух так дрожав-дрожав, що всі коні козацьких відділів — не мали ніг… Так… Вони їхали на конях, які не мали — ніг…
Зрозуміла, що це був злудний привид степової пустині, який часто лучався на диких полях України.
Упала на віз…
Відвернула личко від матерії, на котрій спочивала, і солені каплини заперлилися їй з очей. Витиснула їх заведена надія. Пробувала здавити в собі жаль. Але не могла.
А в тім часі далеко, на Галицькій Землі, у Рогатині, хора мати Настуні, в тяжкім горю своїм, на хвилю задрімала при пораненім батьку. І мала сполудня дивно виразний сон.
Снилося матері, що її Настя, дочка-одиначка, йде Чорним Шляхом килиїмським і Диким Полем ординським… Йде в своїй легкій, слюбній, білій сукні… зелений віночок згубила десь в степу… Йде попри дикі коні-бакемати, йде під батогами диких татар… Йде серед спеки степом бездоріжним… а піт солений залива їй очі, ллється в уста… І вже в неї жовкне личенько дівоче, та темніють очі сині як вода… А червона кровця з ніжок її спливає, на тверде коріння, на степове сон-зілля краплями накрапляє…
Настунина мати з плачем зі сну зірвалась і до церковці св. Духа зі своїм тяжким болем пошкандибала і Матері Божій свою бідну Настуню всею душею в опіку віддавала.
А в тім самім часі далеко від неї, на Чорнім Шляху килиїмськім, на Дикім Полі ординськім молоденька Настя сердем материнську журбу відчувала, сліди її по хаті очима цілувала, жаль в собі задавляла. Але здавити не могла.
I плач потряс нею, як нагальний вітер яблінкою в саді над Липою, біля церковці св. Духа… Виплакавшися, зітхнула до Бога і успокоїлася.
На однім з постоїв запримітила Настуня якийсь неспокій між татарською сторожею. Татарські команданти раз у раз збиралися на наради, перечилися між собою, висилали гонців. Вечером не розпалено огнищ, хоч були вже далеко в степах. Очевидно, татарам грозила якась небезпека.
На цю думку радісно заблистіли очі Наступі, а в серці розгорілася надія. Надія на свободу.
Як надійшла ніч, не могла заснути. Бо цілий табор не спав. Чути було в воздусі, що на щось заноситься. Задрімала щойно по півночі, як Косарі вже високо піднялися на небі.
Як довго дрімала, не знала. Збудив її тупіт кінських копит і страшний крик. Намети татарського табору в однім кінці палахкотіли ясним огнем. В його блеску побачила кілька невеличких козацьких ватаг, що відважно вдерлися в татарський табор. Пізнала козаків по їх лицях і шапках, по чубах. Тих, які в метушні й бою втратили шапки. Серце в її грудях забилося так, що немов грудь розсаджувало. .
В таборі між полоненими піднялася метушня. Козаки перли якраз на ту часть табору, де містилися полонені. Вже доперли до мужеського полону. Вже частина полонених мужчин получилася з ними. Вже чула виразні оклики в рідній мові: «Ріж, бий невіру-бісурмана!»
I здавалося їй, що між полоненими доглянула й свого Стефана, котрий напирав на татар з люшнею від воза. Серце в ній билося як пташка в клітці. Вже бачила, як вертає додому, як кінчить перерване весіллє і як справджуються слова циганської ворожки, що матиме два весілля, а одного мужа.
Весь жіночий полон з дрожачим серцем слідив вислід боротьби. Полонені дівчата й жінки сиділи тихо, як перелякані птиці, над якими б'ються шуліки. Тільки тут і там якась відважніша вимикалася в степ серед замішання й інстинктом кермована бігла в напрямі, відкіля прийшли козаки. Настуня з жалем дивилася на свою зранену ніжку.
Татаре боронилися завзято. Особенно витривало боронили тої часті табора, де був жіночий полон.
Нараз Наступі похололо в серці. Козаки почали подаватися… Вона ще не розуміла, що сталося. Невимовний біль і жаль стискав їй серце мов кліщами. Невже вони не освободять її? Невже й Стефан покине її?
Козаки і з ними частина полонених були вже за таборами. Очевидно, відходили поспішно. Татари чомусь не гналися за ними. Не могла зрозуміти, що було причиною того всего.
Щойно по довгім часі, як козацькі ватаги вже ледви видніли в блиску догоряючих частин табора, побачила, як здалека над'їздив більший татарський чамбул.
Тепер і татарська сторожа з табора кинулася в значній часті в погоню за втікачами.
Як чорне гаддя, затемніли на степу татарські відділи. Козаків уже не видно було.
«Нехай їх Бог рятує!» — подумала Настуня й хотіла молитися за них. Але увагу її відвернув прикрий крик. То оставша частина татарської сторожі добивала ранених козаків і деяких полонених, перед тим виколюючи їм очі й знущаючись над ними в страшний спосіб.
Так закінчився серед українського Дикого Поля оден з тих незлічимих і страшних епізодів, одна з тих нічних різанин, в котрих від віків ніхто не просить ні не дає пардону. А криваві степи Запоріжжя знов мерехтіли спокійно в ранній імлі, такі здорові і свіжі, якби їх щойно сотворила дивна рука Господня.
Настуня в своїй глибоко віруючій душі думала весь час над тим, чому Бог дав їй на цілі дні наперед побачити козацькі відділи, перекинені, може, на багато миль злудним привидом пустині, а не дав їй освободження. Думала й не знаходила відповіді.
I ще на одно не знаходила відповіді, а саме на питання, чому діти тої землі, з котрої вийшла, йшли у неволю, хоч вони ростом і силою більші від татар. Чому вони не женуть татар у неволю, але татаре їх?
Зі сходом сонця табор рушив у дальшу дорогу. Свист ремінних нагаїв і крики болю полонених не умовкали. Але жіночого полону не били. Навпаки. Щойно тепер дали сему полонові можливий харч: ячмінь, просяну і гречану кашу, приправлену кінським товщем.
Настуня зрозуміла, що кормлять їх уже як свою власність, яка представляє більшу ціну на торзі, коли добре виглядає.
Вже чула в серці, що не вирветься з неволі. Ї почала спокійно придивлятися своїм власникам присадкуватим, з товстими черевами, широкими плечима, короткими шиями й великими головами, з узькими, чорними очима, короткими носами, малими ротами та з волоссям, чорним, як смола, і грубим, як конячі гриви.
Розуміла, що прийдеться їй стати невольницею або, може, жінкою одної з тих брудних потворів, про які ще вдома оповідала їй бабуня, що вони родяться сліпі, як собаки [3] .
Здавлювала в собі обмерзіння й дивилася в невідому далечінь. А уста її шептали молитву до Богоматері.
Татаре щораз дальше запускалися в безмежні степи, йдучи в полуднево-східнім напрямі. А чим далі посувалися у глибину степів, тим більше свобідно почувалися й їхали помаліше. Але в міру як наближалися до своїх аулів, щораз то частіше бралися до тресури свого жіночого полону, щоб заголюкати до останка своїх бранок і зламати в них усякі прояви їх волі.
В тій цілі як лише котра прочуняла від утоми, казали їй злазити з воза, прив'язували за шию мотузком до маж і так казали йти або й бічи при возі. Здоровіших, у котрих можна було сподіватися сильнішої волі, тресували ще більше дико: таких брали на ремені за шию й попід пахи та гнали попри конях.
