Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
Першим шкідників природи помітив Ярик. Це було в неділю увечері. Червоний, як помідор, він, не роззуваючись, вбіг до квартири Ніки і закричав страшним голосом: «Нахалич та інші палять Твоє Дерево!!!» В руках у нього було зелене посвідчення, яким він розмахував перед носом дівчинки, мов прапором.
З'ясувалося, що ціла група зловмисників на чолі з Нахал Нахаличем і тітонькою Ніною, озброївшись дерев'яними сходами і палаючими смолоскипами, вже підступають до священного Дерева в кінці двору з наміром спалити його. «Хапай посвідчення і гайда! закричав Ярик. Будемо штрафувати!!»
Щоб підкріпити своє право ще чимось серйозним, Ніка витягла дві металеві татові блящини-пов'язки з написом «ДНД» та викарбованим на них гербом. Пов'язки сповзали з худих дитячих рук, тому довелося начепити їх на голови. Так, тримаючи в руках посвідчення і з гербами на чолах, вони вибігли на подвір'я. І побачили дивну процесію: група сусідів наближалась до Дерева при світлі смолоскипів. Процесія була схожа на ходу американських «куклукскланівців».
Попереду йшов Нахал Нахалич з довгими сходами на плечах. Сили були явно нерівні.
Ти їх затримай, прошепотів Ярик, а я збігаю, викличу міліцію.
І він помчав до телефонної буди, лишивши Ніку один на один, а точніше один на сім з ворогом. Ніка кинулась навперейми куклукскланівській процесії, перегороджуючи їй шлях розкинутими руками.
Ти що, мала? Що таке? здивувалась тітонька Ніна, обличчя якої майоріло червоними загравами палаючого смолоскипа і від того нагадувало обличчя тубільця-людоїда з якого-небудь безлюдного острова. Такі самі заграви вигравали на обличчях Нахал Нахалича, дядька Вані-«встань-з-диваня», Петра-барахла, який приєднався до них, і ще кількох сусідів з будинку навпроти. Всі вони здивовано вирячились на Ніку, намагаючись обійти її розкинуті руки.
Ніка вимахувала своїм першим важливим документом і чекала на допомогу. Та невдовзі прибула у вигляді міліцейського «газика», що зі свистом і вогнями в'їхав на подвір'я.
Сусіди отетеріли. Навіть застигли у повітрі вогні смолоскипів.
Ярик задоволено посміхнувся Ніці.
Що тут відбувається? козирнув сержант до завмерлого натовпу.
Тут дерево хочуть спалити, повідомив Ярик.
Що ти таке верзеш, негіднику? виступила наперед Ярикова матуся. Теж мені Павлік Морозов вишукався!
Ми давно збиралися обпалити з дерева кокони. Бачте, тут їх скільки, сказала тітонька Ніна. Бо гусінь на голову падає! Та й дерево через це хворіє...
Сержант підвів голову на листя, кхекнув, зняв і протер носовиком внутрішній ободок кашкета, незлобиво погрозив дітям пальцем (якраз в цю мить йому на погони звалилася кошлата зелена гусінь) і поліз до машини. Блимаючи інопланетними вогниками, вона відчалила.
А погляди сусідів спрямувались на переляканих дітлахів. Ніка втисла голову якнайглибше в плечі, Ярик виступив вперед, прикриваючи її можливий відступ своєю худенькою спиною.
Тримайте сходи знизу, захисники природи! наказав їм Нахал Нахалич і поліз нагору з запаленим смолоскипом.
За ним на дерево полізли інші, розподілились по гілках, і пішла робота!
Ніка чула, як похрустують охоплені полум'ям кокони.
Дивилась вгору на блимаючі вогні серед розлогого віття, на чорні тіні людей, що повільно рухались вгорі, тицяючи тими вогнями в білі пухнасті кульки, і вся ця картина назавжди закарбувалась в її уяві, як таємничий ритуал загальної справи, до якої була причетна і вона.
…Зайду за ріг і на рахунок «три» розплющу очі, вирішила я, уклавши сама з собою «парі»: буде дерево чи не буде?
Подумки промовивши «раз» і зробивши кілька кроків, я знову відчула легку нудоту. А за нею підступно спалахнула шлункова колька, з якої у мене зазвичай починався напад мого давнього друга зі студентських років гастриту. Стало не до «парі». Я уявила, як падаю посеред цього марсіанського пейзажу сама-самісінька і корчусь на пательні розпеченого асфальту, мов черв'як. Мов кокон, підпалений смолоскипом.
Я скрутилася бубликом, намагаючись витягти з сумочки мобілку, і майже наосліп, механічно намацуючи собі шлях рукою, просунулась вперед. Різкий біль осліпив мене не гірше цього клятого сонця! Якби в цей час хтось вигукнув: «Три!», то я б програла парі: моя рука наштовхнулася на стовбур. Дерево було!
Моє дерево.
Хапаючи губами гаряче сухе повітря і майже непритомніючи, я все ж таки на якусь частку секунди зраділа: якщо помру то під тим же деревом, під яким народилася.
Тобто народилася я, звісно, не під деревом, але напевне знаю, що з пологового будинку мене несли цією ж стежкою, і, можливо, тінь від тодішнього, ще молодого листя впала мені на обличчя.
Дуже р-р-р-романтично…
Стиснувши зуби, я посміхнулася. Якби ще вціліла та «моя» лавка, я б звалилася на неї не лежати ж на голій землі!
Механічним рухом сперлася на стовбур і почала сповзати по ньому на землю. Але до землі не дісталася опустилася на лавку, яку, певно, не помітила одразу. Зігнувшись у три погибелі із затиснутим телефоном у руці, я не могла розплющити очі, розгойдувалася взад-уперед і благала, щоб напад минувся сам по собі, без втручання «швидкої допомоги». Божилася, що завтра ж нарешті здамся лікарям.
Стукіт у скронях стишився.
Біль танув, зникав.
Я боялася поворухнутися.
Зараз минеться викличу таксі.
Напад скінчився так само швидко, як розпочався. Фух! Боячись повторного, я все ще не розгиналася. Але біль минув. Все. Поволі до мене почав повертатися слух. Десь клямкнули двері, пролунав дитячий сміх, прошурхотіли шини велосипеда.
Отже, на цьому «Марсі» є життя.
Я поволі розпрямилася, дослухаючись до себе. Нічого страшного, попустило. Додому! А експеримент будемо вважати невдалим, дорога Аделіно Павлівно, тобто… Паулівно, найкраща лікарка четвертого управління!
Я розплющила очі.
Ух, ти! А дворик-бо мій якимось дивом зберігся!
Так, за моєю спиною височіли ті башти-монстри, а перед самим носом все було, як тоді: палісадники і «хрущовки», пісочники з «грибками», натягнуті у дворі мотузки, на яких сушиться білизна мешканців першого поверху. Я навіть забула, що кілька секунд тому збиралася романтично померти. Це ж треба таке! Подвір'я лишилося.
Певно, не дійшла ще черга. Але звідки взялася лавка під деревом? Точно пам'ятаю, як, спускаючись на землю по стовбуру, я подумала, що забрудню нові джинси. А тут на тобі! лавка! Така ж обдерта і беззуба з двома виламаними бильцями. Вона завжди була такою.
Все ще тримаючись за живіт, я із задоволенням роздивлялася довкола і шалено раділа такому сюрпризу: мій дворик вцілів. Наступного разу треба прийти сюди з фотоапаратом. Адже хтозна, скільки тут ще протримається така доісторична оаза!
«Мій» будинок з жовтим цоколем не змінився. Я поглянула на вікна третього поверху. Цікаво, хто там тепер живе?
Зробила перший крок, зроби і другий, подумала я, вирішивши зайти хоча б до під'їзду. Звісно, мені було не до психологічних вправ Аделіни Паулівни, не до спогадів чи медитування.
Зайду до будинку! А якщо буде кураж, можна взагалі подзвонити в квартиру номер… здається, 8 і… ну, скажімо, запитати перше-ліпше, що спаде на думку. Надто вже хочеться зазирнути: як тепер там? Невже побачу той самий коридор, що веде до кухні? Мені він здавався таким довгим!
Я рішуче увійшла до під'їзду.
Після яскравого сонця очі кілька секунд звикали до темряви. Я почала підійматися на третій поверх, дивуючись тому, що тут нічого не змінилося. Сумно…
Сумно, що через стільки років люди живуть так само. І діти так само пишуть на стінах білою крейдою. А на стелі так само чорніють плями від кинутих догори запалених сірників. Була така розвага: запалювати і з усієї сили кидати сірники в стелю вони там якимось дивом утримувались і висіли, мов зігнуті чорні голки. Вигравав той, у кого сірників на стелі зависало більше…
Рами на вікнах такі ж криві і потріскані. Цікаво, про що пишуть на стінах сьогоднішні дітлахи? Я поглянула на довгий кривий напис з багатьма помилками: «Ніка з'їла черевика». Трохи далі: «Сам ти з'їв і чаєм не запив». Теж з купою помилок і намальованою кумедною пикою.
