Макар - Дашвар Люко (читать книги бесплатно TXT) 📗
– Поважаю, поважаю…
– За що? – Макар не міг пригадати, що такого особливого бовкнув учора Шиллєру. Голова розвалювалася.
– Ну… Мужик!
Макар зиркнув на світлину на стіні. Напружився.
– Тобто?…
– Ти ж не вирубився вчора, як ото я! – нахабно усміхнувся Шиллєр.
– Ти був не останній, з ким я вчора бухав, – буркнув.
І то правда. Вчора він ще багато чого встиг. Залишив п’яного Шиллєра у депутатському кріслі, автівку біля депутатського офісу на Печерську – куди п’яному за кермо? – викликав таксі. Поки тупцював на порозі офісного центру, ловив дрижаки березневої прохолоди, дурним бавився – роздивлявся автівки, вибирав, яку би хотів мати. Ні, «мерседеси», «лексуси», «бентлі» та «мазераті» для людей без фантазії. Він купить витончений елегантний «ягуар». І Марті в ньому місця не знайдеться… І придуркуватий Рома Шиллєр зійде заздрісною слиною… Коли поряд загальмував іржавий «ланос» – таксі викликали? – навіть образився. Цирк!
– До цирку…
Їхав, дратувався: чому кляте життя щохвилини нагадує: знай своє місце, хлопе!
– Подивимося… – вийшов біля підземного переходу, почвалав у бік Мартиних апартаментів, та раптом на парапеті біля цирку побачив худе дівча з червоними від помади губами – сиділо собі, гризло насіння, наче не ніч – білий день.
– Ось ти й нарвалася, сучка!
Макар устиг ступити лише кілька нетвердих кроків, коли дівча підхопилося, гайнуло у підземний перехід.
– А-а… Рятуєшся?… Не вийде! – Хмільна лють у скроні.
Слідом біг. Вискочив на поверхню біля універмагу «Україна» – де?! Дівча спокійнісінько стояло біля фургончика з шаурмою, з апетитом жувало грубий бутерброд, з якого стирчали стрілки зеленої цибулі, залишало червону помаду на скоринці черствої булки.
– Зараз… Я тебе нагодую… паскуда! – Хитався-сунув… Зі спини підкрався. Ухопив дівча за руку.
– Ну… Привіт, красуне!
– Шо нада? – Дівча відреагувало миттєво – колінкою механіку в пах, бутербродом у пику.
Він сміявся, як дурний, не відпускав малу. Смикав до себе.
– Шо нада? Тебе, сучко мала! Забула, як минулої осені твої другани мене у під’їзді розділи? А хто мене туди заманив? А? Згадала? Лягай, стерво! Отут я тебе…
– Та без проблем! У мене сифіліс! Поділюся безплатно.
– А! Відмазуємося… Не допоможе, падло вокзальне!
– Саня! У неї справді сифіліс… – почув за спиною. – А може, вже й СНІД.
– Може, і СНІД, – підгавкнуло дівча. – Мені в падло перевірятися…
Механік озирнувся. З пащі яскраво освітленого фургончику на нього дивився Фома.
– Фомін, ти? – Макар так здивувався, що й про малу хвойду забув. Розімкнув руку – пішла геть!
Дівча й не думало тікати – роздратовано кинуло зіпсований бутерброд на асфальт.
– Олегу! Зроби ще один…
Макар спантеличено кліпав: Олег Фомін, одногрупник із «Політехніки»… Якого біса він тут?… Патлате, зарозуміле, у виші від нього гонор хвилями розходився: усі лузери – він один правду життя знає. Хай інші горбатяться, Фомі на роду інше написано. І хіба у цьому фургончику Фомі щастя? Хвацько ліпив із черствої булки нову смакоту для привокзальної хвойди. Усміхався Макарові.
– Ти як?
– Круто.
– Диплом пишеш?
Диплом? А, ну, так… Хтось пише… Макар уже забашляв.
– А ти?
– Написав… Не проблема. Наші кажуть, ти у шоколаді. Колеса маєш…
Макар засміявся придуркувато. Колеса? У їхній групі «колеса» мали всі, хто хотів.
– Блін, Фома… Давай… За зустріч…
Фома кивнув, простягнув бутерброд малій.
– Скажи Араму, я зачиняюсь… – до дівчини.
– Зачекай! – Макар знову ухопив малу за руку. – Де ті козли, що мене…
– Саня, не наривайся… – порадив Фома.
– Не наривайся! Бо точно трахну! – вигукнуло дівча, спокійнісінько пішло геть.
– Фома, що за фігня? Якого біса ти оцю паскуду захищаєш? – Ліз у фургончик, дивувався. – Що ти взагалі тут робиш?! Хіба ми на це вчилися?
Горілка після віскі. Нормально. Тісний фургончик без вікон – капсула космічного корабля: усе, що ззовні, цікаве, але другорядне. Вижити би тут, усередині обмежених залізними стінами, смердючих від пересмаженої олії, паскудних апріорі трьох квадратних метрів сумнівного прихистку.
– Як сам?
– Та нормально, Фома! Нормально! Півтори штуки баксів зарплатня, тачку купив. «Кіа Сіїд». Живу тут неподалік… Біля цирку, – вихвалявся горделиво. Давно мріяв утерти ніс колишнім друзям.
– І де зараз платять півтори штуки?
– Неправильне питання, Олежку! Інші помічники нардепів і штуки не мають, а я…
– Ти помічник депутата?
Кивнув із гордістю: що, Фома, щелепи від прикрощів звело?
– А ти? Блін, я очам не повірив… Ти й шаурма. Лажа, чувак!
– Не скажи… – Фома знову налив. Підняв пластиковий стаканчик. – Зате не шістка!
– А хто ти тут? Хазяїн? Не тринди!
– За нас!
– Та пішов ти! – Макар хитався. – Ти мене шісткою назвав? Чувак! Ти мене назвав шісткою?
– Саня, а хто ти?
– А ти?
– Я? – Фома перекинув стопку. – Я в нормі. Накрав тут трохи… У вірменів… На літо автомийку відкрию. На ДВРЗ. Батьки мені півбудинку відписали. Жити можна. Головне – двір великий. Для автомийки – саме воно.
– Мийку? Чи не фонтан!
– Власне діло, Саня. З власного діла мене ніхто не вижене… І роботу шукати не треба. Наші тепер тільки те й роблять, що резюме розсилають. Голяк, Саня. Нікому не потрібні. А власне діло… Це – перспектива. Середній клас. Зрозумів? Єдиний шлях… Так що я в нормі. А ти…
Макар тільки відмахнувся – теж мені відкриття! Уп’явся у Фому тьмяним поглядом. Козел! Чого не захлинаєшся від заздрощів, наче своєї шаурми об’ївся?!
– Чувак, я не шістка! Ти зрозумів?
– Усе нормально, Саня. Не шістка. Ще по одній?
– Пішов ти… – проварнякав механік і сам пішов. – Оце завтра твоєї шаурми тут не буде! Побачиш, хто тут шістка…
На вулиці віяло весняними пахощами. П’яний Макар чвалав до печери, де на нього чекала страшна звірюка Мартазавра, бурмотів дивне…
– Мийка? Блін, придурок… До кінця життя ті автівки митимеш… Не для того я з Костянтинівської від Гоцика з’їхав, щоб шаурмою блювати…
Згадав несумне життя на Костянтинівській, засміявся недобре.
– Що, Гоцику… Це ж і тобі час роботу шукати… Універ – усе, фініш! Йолоп! А Люба раніше за нас із тобою зрозуміла: треба звідси забиратися… Чи… мати клепку в голові. У мене клепка є… Я Марту твою… Мені Марта твоя… усе…
Згадав про Марту – скривився.
– Ти ще…
За дев’ять місяців інтимного божевілля Марта жодного разу не бачила юного коханця таким трагічно п’яним. Приваландався посеред ночі – теліпає його, на ногах ледь стоїть. Упав був на диван, та чогось підхопився, погрозив диванові пальцем – мовляв, такий ти увесь безпринципний! – скрутився у кріслі.
Марта була намірилася влаштувати розбірки в італійському стилі і навіть ухопила в руки стару чашку, яку не шкода було дзизнути об підлогу. Та Сасунька здавався радше побитим, а не п’яним. Совався в тому кріслі, супився… Марта відклала чашку, присіла перед коханцем навпочіпки.
– Сашо, а я Ромі дзвонила… Не відповідає. Ви ж ніби з ним… працювали…
– Вирубився…
– А ти…
– Я? Ділова зустріч, сонце… Сама знаєш: діло на першому плані.
– Коханий, які в тебе справи, що я про них не знаю?
Макар надув щоки, намагаючись вицідити із нокаутованого мозку бодай щось логічне.
– Власну справу планую… розпочати, – сказав зухвало. – Автомийку відкрию… для початку… З власної справи мене ніхто… не попросить… вийти погуляти до десятої вечора… – Словом діла не зіпсував.
Марта стисла тонкі губи – ох же ревнивий і злопам’ятний… І коли ж він уже про того Баклана забуде?
– Коханий, я тебе обожнюю! Ти завжди мислиш перспективно, – обійшла гострий кут. – Ходімо спатоньки… Марта тебе обніме… Ти мені про свої плани розкажеш. А що, як зможу допомогти тобі…
– Сонце, коли вже ти втямиш! – лев. – Мені не потрібна твоя допомога! Мені потрібна ти. Ти – тільки моя?
