Робінзон Крузо - Дефо Даниэль (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗

Одного погідного ранку ми вирушили на риболовлю, але, пропливши милі півтори, опинилися в такому густому тумані, що згубили з очей берег і стали гребти навмання. Працювали ми веслами весь день і всю ніч, а на ранок побачили, що випливли у відкрите море, бо, замість триматися берега, відійшли від нього щонайменше на шість миль. Кінець кінцем ми добулися додому з великими труднощами і не без ризику, бо вранці знявся досить свіжий вітер, до того ж ми знемагали від голоду.

Навчений цією пригодою, наш господар вирішив бути надалі обачнішим і сказав, що ніколи більше не вийде рибалити без компаса і припасу харчів. Він залишив собі баркас з нашого корабля і тепер наказав своєму корабельному тесляреві, теж невільникові-англійцеві, збудувати в середній частині цього баркаса невеличку рубку або каюту, як на баржі. Позаду рубки він велів залишити місце для одного матроса, який стернуватиме і орудуватиме гротам, а попереду — для двох, щоб ставити та згортати решту вітрил, з яких клівер приходився над дахом каюти. Вона була низенька, дуже затишна і досить простора, щоб у ній можна було спати трьом і поставити стіл і шафки для хліба, рису, кави та для пляшок з тими напоями, які, на його думку, згодилися б у плаванні.

Ми часто ходили рибалити на цьому баркасі, а що я став дуже здібним рибалкою, то господар ніколи не виїздив без мене. Одного разу він запросив покататися чи порибалити, точно й не пригадую, двох чи трьох поважних маврів. Готувався він дуже старанно, ще звечора відіславши на баркас багато більше харчів, ніж звичайно. Він наказав мені взяти три рушниці, порох та заряди, бо їм хотілося не тільки порибалити, а й постріляти птахів.

Я зробив усе, як він наказував, і другого ранку чекав на чисто вимитому баркасі, готовому для прийому гостей, з піднятими вимпелами та прапором. Невдовзі господар прийшов сам і сказав, що гості відклали поїздку через якусь нагальну справу. Мені, маврові та хлопчикові він звелів, як звичайно, вийти в море наловити риби на вечерю йому та друзям і зараз же привезти її додому. Я послухався.

Отут мені знову блиснула давнішня думка про втечу. Тепер я мав .суденце, і щойно господар пішов, я почав готуватись — проте не для риболовлі, а в дальню путь, хоч не тільки не знав, а навіть не уявляв, куди податися: будь-яка дорога була для мене добра, аби тільки визволитися.

Спершу я мусив переконати мавра, що нам треба запастись їжею, бо невільникам не годиться споживати хазяйські харчі. Він згодився зі мною й приніс на баркас великий кошик з сухарями і три глечики прісної води. Я знав, де стоїть у господаря ящик з винами (судячи з наліпок на пляшках — здобич з якогось англійського корабля), і, поки мавр порався на березі, я переправив усі пляшки на баркас і поставив у шафку, ніби вони ще раніше були приготовлені для господаря. Я приніс також велику грудку воску, фунтів п’ятдесят вагою, клубок мотузки, сокиру, пилку та молоток. Усе це потім стало нам у великій пригоді, особливо віск, з якого ми робили свічки. Я вигадав ще одну хитрість, на яку спіймався простодушний мавр. Його ім’я було Ізмаїл, але всі називали його Малі чи Мулі. Я сказав йому:

— Мулі, на баркасі у нас є хазяйські рушниці. Чи не міг би ти роздобути трохи пороху та дробу? «Може, ми підстрелили б кілька алькамі (птах, подібний до наших куликів). Господар тримає порох і дріб на кораблі, я знаю.

— Гаразд, я принесу, — відповів він і приніс велику шкіряну торбу з порохом (вагою фунтів півтора, як не більше) та другу з дробом, фунтів п’ять чи шість; захопив він також і кулі. Усе це ми склали в баркас. Крім того, у хазяйській каюті знайшлося ще трохи пороху, який я пересипав в одну велику пляшку — з тих, що стояли в шафці, — переливши з неї рештки вина в іншу. Призапасши отак усе потрібне для подорожі, ми вийшли з гавані рибалити. У сторожовій вежі біля входу до гавані ^{23} знали, хто ми, і не звернули на нас уваги. Відійшовши від берега не далі як на милю, ми згорнули вітрило і почали рибалити. Вітер був північно-північно-східний, що не відповідало моїм планам: якби він дув з півдня, я напевне міг би допливти до берегів Іспанії або принаймні до Кадікса; однак звідки б він не дув, я твердо вирішив утекти з цього жахливого місця, здавшись на ласку долі.

Порибаливши деякий час і нічого не впіймавши — я навмисне не витягав вудки, коли в мене клювала риба, щоб мавр нічого не бачив, — я сказав:

— Тут нам не щастить, господар буде незадоволений. Треба відійти далі.

Не підозрюючи підступу, мавр погодився й поставив вітрила, бо сидів на носі баркаса. Я стернував і, коли баркас відійшов ще милі на три у відкрите море, ліг у дрейф ніби для того, щоб рибалити. Потім, передавши стерно хлопчикові, я підійшов до мавра ззаду, нахилився, наче роздивляючись щось під ногами, несподівано вхопив його за поперек і викинув за борт. Він зараз же виринув, бо плавав, мов корок, і почав благати, щоб я взяв його на баркас, обіцяючи поїхати зі мною хоч на край світу. Він плив так швидко, що незабаром наздогнав би нас, тим більше, що вітру майже не було. Тоді я кинувся до каюти, схопив рушницю і, наставивши на нього, сказав, що не зроблю йому ніякої шкоди, коли він дасть мені спокій.

— Ти добре плаваєш, — вів я далі, — на морі тихо, і ти легко дістанешся до берега; я тебе не чіпатиму. Але спробуй лише підпливти до баркаса, я враз прострелю тобі голову, бо твердо вирішив визволитися з рабства.

Тоді він повернув до берега і, напевно, щасливо туди добрався — плавав він чудово.

Я міг би викинути хлопчика, а мавра, взяти з собою, але не ризикував покластися на нього. Коли мавр відплив, я обернувся до хлопчика, якого звали Ксурі ^{24}, і сказав:

— Ксурі! Якщо ти будеш мені вірний, я зроблю з тебе велику людину, а коли ти не погладиш свого обличчя на знак того, що не зрадиш мене, тобто не присягнешся бородою Магомета та його батька, то я й тебе кину в море.

Хлопчик усміхнувся, дивлячись мені просто в обличчя, й відповів так щиро, що я не міг йому не повірити. Він поклявся у відданості, запевняючи, що поїде зі мною хоч на край світу.

Поки мавр, пливучи, не зник з моїх очей, я прямував у відкрите море, лавіруючи проти вітру; я робив це навмисне, щоб показати, ніби, ми йдемо до Гібралтарської протоки (як, очевидно, й подумала б кожна розумна людина). Та й кому б спало на думку, що ми збираємося на південь, до тих справді варварських берегів, де цілі полчища негрів у своїх човнах оточили і вбили б нас; де, варто лише ступити на землю, і нас пожерли б хижі звірі або ще безжальніші дикі істоти в людській подобі?

Але щойно почало сутеніти, я змінив курс і став керувати на південь, ухиляючись трохи на схід, щоб не дуже віддалятись від берега. Дув свіжий прохолодний вітер, море було спокійне, і ми йшли так добре, що другого дня о третій годині пополудні, коли попереду вперше показалася земля, опинились не менше як за півтораста миль на південь від Сале, далеко за межами володінь марокканського султана й~усіх інших тамтешніх володарів; в усякому разі, ми не бачили жодної людини.

Але я набрався такого страху у маврів, і так боявся знову потрапити їм до рук, що не хотів ні спинятись, ні приставати до берега, ні кидати якір. Сприятливий вітер дув п’ять днів, а потім змінився на південний, і я подумав, що коли за нами й гналися, то тепер уже переслідувачі, певне, мусили відмовитися від погоні; отож я зважився підійти до берега й став на якір у гирлі якоїсь маленької річки. Що то була за річка, де саме вона протікала, в якій країні, у якого народу й під якою широтою — я не мав уявлення. Я не бачив людей на березі та й не прагнув побачити; мені треба було запастися прісною водою. Ми ввійшли в цю річку надвечір і вирішили смерком дістатися вплав до берега й оглянути місцевість. Та як тільки стемніло, ми почули з берега такі жахливі звуки, такий шалений рев, гавкання та виття диких звірів, що бідолашний хлопець мало не вмер від переляку й почав благати мене не виходити на берег, доки не розвидниться.