Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

— Точно кажете, Миколайовичу. Щоб оце, коли я служив, хтось отак от під спідницю ховався? Та хлопці б самі прибили у казармі. Я так розумію: якщо ти солдат, то твоя робота — вмирати, коли скажуть. За що тебе годують-одягають? Не хочеш — іди вулиці замітай. А так, щоб зарплатня, утримання там, те, се, форма, відпустка, а коли воювати — дружина не пустила? І міністр теж молодець, нащо він такий красивий?

— А в міністра у самого вдома жінка.

— Оце точно! — посміхається. — Ви як уріжете, Миколайовичу, так просто в десятку. Точно — і в міністра жінка, і в президента.

— Ага, і в мене теж, — покрутившись провулками, ми вже наблизилися до мети.

Володя не витримує і щиро регоче, не забувши, щоправда, про свою роботу — тому машина м’яко зупиняється біля самого під’їзду.

— Завтра, як завжди? — запитує він, відсміявшись.

— Авжеж. Добраніч.

— Щасти вам.

Я відкриваю двері, киваю консьєржці та піднімаюся сходами на третій поверх, де мешкаю разом із дружиною та сином.

Ірка виходить з кімнати, як завжди, кутаючись у теплий плед. Вона мерзне незалежно від пори року й температури у кімнаті. Можливо саме це і є причиною невдоволеної гримаски, що звично прикрашає обличчя моєї дружини. На телеекрані цього, звичайно, непомітно. Там вона професійно сяє, уособлюючи своєю зовнішністю високі стандарти національного телебачення. Але вдома моя благовірна знову стає собою.

— Привіт.

— Добрий вечір. Як зйомки?

— Нормально. Вечеряти будеш? — вона позіхає. — Подивись у холодильнику, Лариса щось там зробила.

Ірка не вечеряє — тримає зіркову дієту, тому ніколи не супроводжує мене до кухні, каже, що боїться втратити контроль над собою. Вона дуже пишається тим, що повернулася до своїх дівочих розмірів і може приміряти тодішній одяг, а як на мене, додаткові п’ять кілограмів зовсім не завадили б. Адже стрункість двадцятирічних у сорок виглядає, як засушеність. А може, й мерзне вона саме від цього? Десь я читав про подібний ефект.

Отже, для вечірнього родинного спілкування я використовую короткий час спільного перебування у коридорі.

— Малий вдома?

— Біля комп’ютера. Ти б з ним поговорив, бо він цілими днями втикає.

Я знімаю туфлі та акуратно ставлю до шафи.

— Звідки така інформація, ти ж на зйомках? Може, він книжки читає чи віджимається?

— Ага, а то я не знаю нашого сина. Інші оно з дівчатами гуляють, а цей в інтернеті.

— Всьому свій час.

Ірка робить кисле обличчя, як завжди, коли розмова торкається виховання. Вона свято вірує, що єдиний спосіб впливу на сина — це розмова з батьком, тобто зі мною. І використовує мене в якості такого собі засобу покарання, замість кийка чи паска. Як щось не так, одразу — «тоді з батьком будеш розмовляти». Універсальна метода.

— Так ти поговориш з ним?

— Якщо це допоможе.

— Допоможе. І нічого не станеться, якщо ти хоч раз приділиш увагу власному сину.

— А то! Ти заморилася, так?

— Дуже. Цілий день на зйомках.

— Ну то лягай. Я ще подивлюся телевізор.

— З сином поговори.

— Поговорю-поговорю. Добраніч.

Мені часто заздрять — жити з телезіркою! Це ж просто казка! Але я знаю, що телезірки залишають свої посмішки на майданчику, природну жвавість — у сценарії, а блискучі очі — у гримерці. Вдома на позитивних емоціях вони заощаджують. І воно зрозуміло — не двадцятирічні все-таки.

Я проходжу у дитячу і стукаю в двері. Нуль на масу. Навушники у вухах — прокляття нашого часу.

Малий сидить біля монітора. Насправді, назвати його малим складно — таке собі одоробало метр вісімдесят на зріст з триденною щетиною на щоках і похмурим поглядом з-під кошлатих брів. Вісімнадцять років, перший курс політехнічного, а «Малий» — це за дурнуватою батьківською звичкою.

— Добрий вечір! — мацаю я його за плече.

Він не здригається, не обертається, але відповідає:

— Добрий вечір.

— Мама хвилюється, що ти багато сидиш за комп’ютером.

— Угу, — киває він.

От і поговорили.

— Ти вечеряв?

— Угу, — він не відривається від монітора, клацаючи одночасно двома руками.

Я обводжу очима кімнату. Стіни завішані плакатами з зображеннями спітнілих співаків. Вікно, підлога та стіл рівномірно всіяні речами. Як тут можна щось знайти? Все-таки, наші діти мають забагато комфорту. Окрема кімната, персональний комп’ютер… Колективне життя, як, наприклад, у гуртожитку, попри всі недоліки, привчає тримати своє при собі. От мені в молодості довелося покочувати — так принаймні звик до ладу. А тут — повний хаос. Певно, треба бути програмістом високого рівня, щоб орієнтуватись у такому складному просторі.

— Батьку!

— Слухаю.

— Там цеє… гроші, — він тільки на мить уриває клацання, але голови не обертає.

— Які гроші?

— Ну цей, в інститут.

— Тобі дати грошей?

— Угу.

— Для чого?

— Ну нам там… коротше, там книжки.

— Треба купити книжки?

— Угу.

— Скільки?

— Двісті.

— На.

Він, не обертаючись, простягає руку і приймає від мене купюри.

— Ага, — каже, пхаючи здобич до кишені джинсів.

— На здоров’я.

— Угу.

Батьківську місію на цьому завершено остаточно. Я мовчки виходжу і дибаю на кухню шукати чогось їстівного. Добре, що є хатня робітниця, погано, що давно вже немає няні — принаймні було б кому висунути претензії за погане виховання сина.

— Ти поговорив з ним? — чується Ірчин голос зі спальні.

— Поговорив, — гукаю у відповідь.

— І що?

— Обіцяв, що буде зупинятися, — щира брехня полегшує родинне спілкування.

— Добре, — приймає версію Ірка. — Не пий багато.

Тут уже я змовчую, щоб не сказати те, що подумав.

Якого дідька оце чіплятися на порожньому місці? От тепер вже точно вип’ю, хоч п’ять хвилин тому навіть не думав про це.

За двадцять років спільного життя теми для розмов вичерпалися, та й слова закінчилися. Я іноді ловлю себе на тому, що можу передбачити всю розмову наперед. Варто лише почути першу фразу — а далі все відбувається за відомим сценарієм. Мало не дослівно. Я кажу — вона каже — знову я. Немовби слухаєш стару магнітофонну плівку чи вкотре дивишся «Іронію долі».

Коньяк ллється, як вода. По телевізору виступають депутати, побиті під час виборів у Мукачевому. У одного обличчя — просто посібник з судмедекспертизи. Каже, що спочатку били ногами невідомі, а потім міліціонери спустили зі сходів. Щоправда, один гуманіст врешті змилувався і дав носовичка — витерти кров. Наша міліція нас береже.

На тлі телевізійного безприділу в голові раптом спливає спогад про дивного сьогоднішнього візитера. Може, у них, в Америці і справді так заведено? Певно, варто було для початку детальніше розпитати, а потім вже вирішувати. Часи зараз скрутні — як казав один дотепник: «Кожні сто тисяч доларів на вагу золота». Або й справді віддати його Катьці. Вона зі своєю жіночою інтуїцією точно дала б йому раду краще за мене. Тепер оце, як дурень, сиди і думай про втрачені можливості.

За годину в роті стає гірко — від коньяку, політики та сумнівів. Я клацаю пультом і шкандибаю до спальні, відчуваючи, що думки в голові нарешті достатньо заплуталися. Значить не будуть заважати сну — і це добре.

Роздягаюся та пірнаю під теплі ковдри. Ірка вкривається двома, я одну завжди відсуваю, бо не люблю упрівати. Її теплі сідниці ледь вологі, а може, тільки так здається. Моя рука починає подорожувати знайомими складками та вигинами дружининого тіла.

— Ну! — бурчить вона незадоволено і відсувається.

«Ну — то й ну», — вирішую я, повертаюся на бік і миттєво засинаю, заморений довгим днем та вколиханий найкращим снодійним бізнесмена — коньяком.