Голодні ігри - Коллінз Сюзанна (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .txt) 📗
На його обличчі читався біль. Він не знав мене добре, але все-таки ми були знайомі. Я — дівчина, яка приносить ягоди. Дівчина, про яку колись, можливо, згадувала його дочка. Дівчина, яка п’ять років тому, як старша дитина в сім’ї, отримала медаль «За відвагу». Замість свого батька, котрий назавжди залишиться похованим у копальні. Чи пам’ятає він це?
— Яке це має значення? — повторив він похмуро. — Нехай виходить на сцену.
Позаду Прим схопила мене своїми худенькими ручками, немов лещатами, і щосили заволала:
— Ні, Катніс! Ні! Не йди!
— Відпусти мене, Прим, — мало не зашипіла я. Ще трохи — і я була сама ладна розридатися. Тоді інші помітили б мої сльози і вважали б мене слабачкою, а я не з таких. — Відпусти!
Я відчула, як хтось силою відірвав Прим від мене. Обернулася й побачила, як вона щосили борсається в руках Гейла.
— Давай, Катніп, іди, — сказав він напруженим від хвилювання голосом і поніс Прим до матері.
Я зібрала рештки своєї рішучості й піднялася на сцену.
— Що ж, браво! — вигукнула Еффі Тринькіт. — Ось що значить справжній дух змагань! — задоволено промовила вона, радіючи з того, що зрештою і в її окрузі сталося щось непередбачуване. — Як тебе звати?
— Катніс Евердін, — ледве вичавила я.
— Закладаюся, то була твоя сестра. А ти не хочеш, щоб уся слава дісталася їй, еге ж? Ну ж бо, давайте всі разом привітаємо нового трибута! — ледь не співала Еффі.
Моя довічна пошана Округу 12: жоден із натовпу не заплескав у долоні. Навіть ті, хто приймав ставки, кому вже давно байдуже. Можливо, тому, що знали мене з Горна, чи товаришували колись із моїм батьком, чи пам’ятали Прим — побачивши раз, її не можна не полюбити. Так я стояла на сцені ні в сих, ні в тих — не могла ані говорити, ані поворухнутися, а багатотисячний натовп висловлював свій протест у єдиний приступний йому спосіб опору — мовчанкою. А це означало, що вони не згідні. Що так не повинно бути. Що це неправильно.
А тоді трапилося щось неймовірне. Принаймні я такого не очікувала, бо ніколи не вважала себе важливою персоною для Округу 12. Але все змінилося в той момент, коли я піднялася на сцену замість Прим — здається, саме тоді моя особа стала щось важити. Спочатку один, тоді ще кілька, а згодом майже кожен житель нашого округу доторкнувся пучками трьох середніх пальців лівої руки до вуст і простягнув їх до мене. Цей давній жест існував тільки в нашому окрузі й використовувався дуже рідко; його можна було побачити на похороні. Він символізував подяку, він символізував повагу, він символізував прощання з тим, кого ти справді любиш.
От тепер я вже мало не плакала. Але, на щастя, Геймітч обрав саме цей момент для того, щоб привітати мене.
— Подивіться на неї! Ну, тільки погляньте на це дівча! — заволав він, обнявши мене за плечі. Як на п’яного в пень, він мав забагато моці в руках. — Вона мені подобається! — від нього добряче тхнуло віскі, й він уже давно не мився. — Дуже подобається... — він замовк на якусь мить, намагаючись підібрати потрібне слово. — Вона відважна! — вигукнув він піднесено. — Не те що ви! — з цими словами він відпустив мене й обернувся до публіки. — Не те що ви! — заволав він, тицяючи пальцем у камеру.
Він звертається до присутніх — чи так допився, аж здатен адресувати ці ущипливі слова Капітолію? Цього я ніколи не дізнаюся, бо щойно Геймітч розтулив рота, аби продовжити тираду, він, втративши рівновагу, гепнувся зі сцени і знепритомнів.
Цей чоловік викликав огиду, але я була йому вдячна. Поки всі камери були жадібно націлені на нього, я мала вдосталь часу, щоб трохи розслабитися, звести дух і зібратися на думці. Я зчепила руки за спиною і подивилася вдалечінь. Там височіли гори, по яких ми з Гейлом лазили ще сьогодні вранці. На якусь мить мене охопила туга... Ми могли втекти звідси і жити в лісах. Але я знала, що вчинила правильно, залишившись. Хто б тоді зголосився на трибута замість Прим?
Геймітча одразу ж поклали на ноші й винесли геть, а Еффі Тринькіт знову взяла ініціативу в свої руки.
— Який чудовий день! — торохкотіла вона, поправляючи перуку, яка зовсім перекосилася. — Але найцікавіше ще попереду! Саме час дізнатися ім’я хлопця-трибута!
Досі намагаючись виправити неподобство у себе на голові, вона, притримуючи перуку однією рукою, впевнено попрямувала до кулі з хлопчачими іменами і витягнула першу-ліпшу картку. Вона миттю повернулася на своє місце, і я навіть не встигла побажати Гейлу удачі, як вона виголосила:
— Піта Мелларк.
Піта Мелларк!
«О ні! — подумки зойкнула я. — Тільки не він!» Я впізнала це ім’я, хоча ні разу не говорила з його власником. Піта Мелларк.
Сьогодні везіння було зовсім не на моєму боці.
Я добре роздивилася хлопця, поки він ішов до сцени. Середній на зріст, кремезний, попелясте волосся спадало пасмами на чоло. На його обличчі був шок, хоч як він намагався це приховати. Блакитні очі були сповнені тривоги, яку мені так часто доводилося бачити в очах жертви. Але незважаючи ні на що, він мужньо піднявся на сцену і зайняв своє місце.
— Може, є добровольці? — запитала Еффі, але ніхто не зголосився.
У Піти є два брати. Я точно це знаю, бо бачила їх у пекарні, але один із них, мабуть, занадто дорослий для Жнив, а другий нізащо не погодився б стати добровольцем. Звична справа. Як правило, в такий день родинні стосунки не мають ніякого значення. Те, як учинила я, не вкладається в голові.
Мер почав зачитувати довгий, нудний Закон Зради — він робив це щороку, як те вимагається. Але я не чула ні слова.
«Ну чому саме він?» — я ніяк не могла заспокоїтися. Тоді спробувала переконати себе, що це не має жодного значення. Ми не друзі. Ми навіть не сусіди. Ми навіть не перемовилися одне з одним і словом. Нас нічого не пов’язує... за винятком одного випадку, який стався багато років тому. Піта, мабуть, уже нічого й не пам’ятає. Але я не забула й ніколи не забуду...
То були найгірші часи для моєї сім’ї. Три місяці тому, в січні — найсуворішому з тих, що збереглися в пам’яті жителів Скиби, — під час вибуху в копальні загинув мій батько. Спочатку мене охопило тимчасове заціпеніння від втрати, а тоді нізвідки накотив неймовірний біль — він четвертував мене, розривав зсередини, моє тіло здригалося від ридань.
«Де ти? — лементувала я подумки. — Куди ти зник?» Але відповісти було нікому.
Округ вділив нам невеличку суму грошей як компенсацію за батькову смерть — саме стільки, щоб якось перебитися місяць-другий, поки мати не спроможеться знайти роботу. А вона так і не спромоглася. Вона не робила нічого, просто сиділа в кріслі або лежала в ліжку, скулившись під покривалом, утупивши погляд в одну точку. Час від часу вона схоплювалася, немов згадувала щось неймовірно важливе, а тоді знову впадала в заціпеніння. Жодні благання Прим не могли її розворушити.
Я була до смерті налякана. Тепер я розумію, що матір просто відгородилася від реальності у власному жалобному світі, а тоді мені здавалося, що я втратила не тільки батька, а й матір. На той час мені було одинадцять, Прим заледве виповнилося сім. Я усвідомила, що стала головою сім’ї. У мене не було іншого вибору. Я ходила на ринок по харчі, варила їсти, піклувалася про себе та Прим, бо якби влада дізналася, що мати більше не в змозі дбати про нас, округ забрав би нас від неї і віддав у притулок. У школі я бачила сиріт із притулку — понурі, з синцями під очима, згорблені під важким тягарем безнадії. Я б ніколи не дозволила, щоб таке зробили з Прим. З милою крихітною Прим, яка починала плакати разом зі мною, ще навіть не знаючи причини; яка перед школою розчісувала й заплітала матері коси; яка досі щовечора натирала батькове люстро для гоління, адже він так ненавидів вугільний пил, що укривав геть усе на Скибі. Притулок розчавить її, мов кузьку. Тож я нікому й словом не обмовилася про те, як нам важко.
Але гроші закінчилися, і ми повільно вмирали з голоду. Був тільки один вихід. Я без упину повторювала собі: якщо зможу протриматися до травня, тільки до восьмого числа, коли мені виповниться дванадцять, то я підпишуся на ті кляті тесери й отримуватиму дорогоцінні зерно й олію, які допоможуть нам вижити. Але до травня було ще кілька тижнів. Ми б не протягнули так довго.
