Мелодія кави у тональності кардамону - Гурницька Наталія (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗

Зрештою, поспішати з дітьми нема особливої потреби — син росте міцним та здоровим хлопцем, а дружина на п’ятнадцять років молодша і ще цілком може подарувати йому життєздатну дитину. Тепер, коли мав добрі прибутки та спадкоємця, всі зусилля отримали виразне спрямування у майбутнє, і це не могло не тішити. Коли бачиш результати роботи та маєш надію на продовження в часі, мимоволі починаєш вважати своє життя вдало влаштованим. А спогади? Уже давно волів тримати їх у собі.

Коли Адам зайшов у спальню до вуйка, той іще спав, проте, ніби відчувши присутність у кімнаті когось стороннього, відразу прокинувся і повернув голову до дверей.

— Адаме, ти? — невпевнено вдивляючись у напівтемряву кімнати, запитав він. — Не чекав на тебе сьогодні. Чого так на алярм?

Адам знизав плечима.

— А що мав би робити в маєтку зараз? Маю декілька вільних днів і вирішив провідати вас. До речі, як почуваєтесь? Щось болить?

— Як почуваюся? — вуйко Вітольд на секунду прислухався до себе. — Зараз ліпше, а в неділю думав, не доживу до ранку… Тепер знов тільки ноги болять.

Він спробував підвестися, важко оперся рукою на крісло при ліжку, проте, коли Адам нахилився, щоб допомогти, заперечно хитнув головою.

— Облиш. Я посиджу… Ліпше розкажи, як у тебе справи? Як господарка? Як малий?

Вловивши зацікавлення в голосі вуйка, Адам придивився до нього уважніше. Виглядав той непогано. Не схуд, не осунувся, і навіть рум’янець зі щік нікуди не зник. Отже, про серйозну хворобу не йдеться. Вирушаючи в дорогу, підсвідомо боявся побачити на обличчі вуйка загрозливу загостреність рис і воскову прозорість шкіри, проте він був бадьорим, життєрадісним і націленим на життя. Можливо, просто знудився та захотів собі для розваги якогось товариства?

Ледь усміхнувшись, Адам присів на крісло біля вуйка.

— Як малий, питаєте? Нічого, бігає собі. Виріс за літо на півголови, але живе на суцільних збитках. Думаю потроху привчати його до науки і серйозних справ. Вчора він хотів поїхати зі мною. Казав, що скучив за вуйцьом. Може, якось самі його провідаєте. Давно вже не були у нас в маєтку.

— Хіба давно? — вуйко Вітольд якось непевно глянув на небожа. — Минулого літа я чи не зо два місяці у вас гостював.

— Не минулого, а позаминулого. Направду, не розумію, що вас тут тримає. Дім вам тут не завалиться, а в мене зараз таке полювання починається, що гріх пропускати. Пам’ятаєте, як було два роки тому? Ви чи не найбільшого вепра вполювали. Того року теж, між іншим, на таке заповідається… — Адам зробив кількасекундну паузу і, насолоджуючись очевидним ефектом від своїх слів, додав: — Ви ще не бачили моєї нової арабської кобили, а могли б уже завтра-післязавтра поїхати зі мною і подивитися на неї. Принаймні, сказали б, чи вдале надбання я зробив. То як? Поїдете?

Вуйко усміхнувся. Прекрасно розумів маневри небожа, проте так легко здаватися теж не збирався.

— І що я в тебе робитиму? Вам, молодим, болячками докучатиму? Мого віку товариства там нікого немає.

Тепер уже усміхнувся Адам. Добре знав цю манеру вуйка відмовлятися, примушувати себе просити, а потім неохоче приставати на прохання.

— Чому нікого немає? Наприклад, панство Обертинських зараз у себе в маєтку. Зі старшим Станіславом ви років із сорок як товаришуєте. До речі, йому дуже бракує партнера для гри у твіндек [8]. Я, знаєте, якось більше надаю перевагу преферансу та штосу.

Жвавий блиск і зацікавлення, які Адам вловив у погляді вуйка, примусили потай порадіти своїй перемозі. Навряд чи цього разу той відмовлятиметься від запросин. Спочатку погостює, а тоді й зовсім залишиться.

— Кажеш, запрошуєш мене в гості? — вуйко Вітольд усе ще вдавав, що вагається. — Не хочеться залишати будинок без нагляду, а прислугу тут тримати нема сенсу. Зайві витрати. Як вважаєш?

Адам підвівся з крісла.

— Я б сказав, що таку прислугу взагалі тримати без сенсу. Щось я досі нікого не побачив. Варто перевірити, чим вони тут взагалі займаються.

— Та облиш ти справи, дай ліпше халат, — вуйко спробував відшукати ногами капці при ліжку. — Я довго сплю, і прислуга давно вже до того звикла. Десь усі розійшлися.

— Розійшлися? Може, варто… — Адам хотів сказати, що саме йому хочеться зробити з такою прислугою, проте стримався. — Думаю, таку прислугу треба розрахувати ще до від’їзду. Я домовлюсь, щоб за помешканням приглядали сусіди з будинку навпроти. Це значно економніше.

Вуйко кинув на небожа здивований погляд.

— Знову хочеш мати з ними якісь справи? Не набридло?

Адам знизав плечима.

— Які справи з ними я тепер можу мати? Вони давно чужі мені люди.

Розділ 3

Повернувшись додому, Анна в супроводі Мурки, яка не відставала від неї ані на крок та віддано заглядала в очі, зайшла до кухні й гордо поставила кошик із кошенятами на лаву.

— Таки знайшла. Подивіться, двоє біленьких із плямками і одне руденьке. Ще й повзати нормально не навчились. Такі гарненькі. Шкода, якби померзли. Таких кошенят у нас будь-хто з радістю візьме. Хіба ні? — вона відгорнула стару ганчірку, що прикривала кошик, і коли діти надто тісно його обступили, застережним жестом зупинила їх. — Тільки щоб по руках мені кошенят поки що не тягали. Хто буде чемним — я сама дам потримати, а хто не слухатиметься, з тим взагалі три дні бавитись не буду. Бракувало, щоб подушили їх. Знаєте, як потім цікаво з ними бавитися.

Підійшовши й собі до кошика, тітка усміхнулася.

— Бачу, що гарні, але віднеси їх кудись на землю. Нехай Мурка заспокоїться — зараз усе мені тут поперевертає. Та й дітям на землі ліпше на них дивитися.

Коли Анна занесла кошик у куток, а Мурка, отримавши назад кошенят, трохи заспокоїлася, тітка налила у горнятко гарячого молока і простягнула його Анні.

— Змерзла на вулиці? Хочеш зігрітись?

Скривившись, та з відразою глянула на горнятко, яке простягнула їй тітка. Щоб вона добровільно пила таку гидоту? Та нізащо. Змалку не любила молока, а гарячого й поготів.

— Дякую. Не треба. Я зараз сама зігріюсь.

Вона підійшла до пічки, притулилася плечима до теплих кахлів і почала дивитися на те, як тітка ріже та акуратно розкладає на великому мальованому тарелі хліб.

— Знаєте, а я щойно бачила біля будинку пана Вітольда якогось чоловіка. Звідкись його знаю, а звідки — пригадати не можу. Не знаєте, хто до нього приїхав?

Облишивши різати хліб, тітка підвела голову й уважно глянула на Анну.

— Чому ж не знаю? Щойно теж бачила його з вікна. Це пан Адам, небіж нашого сусіда. А чому ти питаєш про нього?

Анна якось непевно повела плечима і замислено усміхнулася.

— Просто я його звідкись знаю. Здається, навіть бачила декілька разів.

— Бачила? Навряд чи. У той час, коли він був ближчим до нашої родини, ти була зовсім маленькою і не могла його запам’ятати, а потім він уже мав своє, цілком осібне від нашого життя… То взагалі дуже заплутана історія. Років дванадцять тому Адам був одружений на Дарі… Ну, знаєш, вона ще наша з твоєю мамою далека родичка…Так от, їхній шлюб не тривав і року. Вже від початку все у них складалось не так, як мало б складатися. Отримали різне виховання, сповідали різну віру, не пасували одне одному за походженням, вихованням, статками. Батьки категорично заборонили їй бачитися з ним. Родина Адама й взагалі слухати не хотіла про таку невістку, але він затявся і таки домігся свого. У тридцять першім році взяв із Дарою шлюб… Власне, бо мусив узяти… — зрозумівши, що ляпнула зайве, тітка затнулась і невпевнено глянула на Анну. — Але менше з тим… Тобі того не треба знати.

Підійшовши до креденса [9], вона мовчки витягнула з шухляди ложки та виделки, поклала їх на стіл і так само мовчки заходилася змітати крихти хліба собі в долоню.

— Дара була моєю колежанкою. Не надто близькою, але я знала, що вони з Адамом вподобали одне одного. На той час він закінчив університетські студії, зробив докторат, але ще не мав ані тієї репутації, ні статків, які має зараз. Мав добрі зв’язки, але родина, знаючи про його намір взяти шлюб із міщанкою, зареклася йому допомагати. Він навіть мусив полишити дім батьків і винаймав помешкання десь у передмісті Львова. Не відрікся від нього хіба наш сусід вуйко Вітольд, але поселитись у нього Адам теж не зміг — аж такої великої підтримки він від нього не мав… Але менше з тим. Нічим добрим усе те не завершилося.