Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
У Арсена похололо під серцем. Ця несподівана тяжка звістка ударила його, ніби обухом.
– Кепські справи, – прошепотів він. – Сьогодні татари можуть бути в Дубовій Балці…
Всі мовчали. Ні в кого не знайшлося жодного слова розради, бо було ясно, яка смертельна небезпека нависла над невеличким мирним хутором. Тільки чудо могло врятувати дубовобалчан від татарського аркана.
– Що ж робити? – Арсен схопився за голову. – Треба рятувати наших!
– Скачімо туди! – вигукнув Роман. – Може, встигнемо вчасно!
– Ай справді – гайда, панове! Ми вільні птахи! Чого нам чекати на козаків! – загарячкував Спихальський. Один Гурко мовчав.
– А ви що скажете, батьку Семене? – спитав нетерпляче Арсен.
Останнім часом всі вони почали звати ніжинця батьком – і за те, що був старший, і за гострий розум, і за великий життєвий досвід.
Гурко пильно глянув на своїх молодших друзів, обняв Арсена за плечі. По його обличчю промайнула журлива тінь.
– Ви справді вільні птахи, – сказав тихо. – Ви не козаки Лубенського полку, а запорожці і можете чинити на свій розсуд… Я теж не зобов'язаний ставати до лав лубенців… Та все ж не радив би вириватися самим у поле, де ми будемо легкою здобиччю людоловів! Тим більше, що полк вирушає негайно і ми ненабагато випередимо його… Тож моя думка така: їхати разом з лубенцями! Та якщо ви хочете всупереч усьому їхати самі, то і я з вами!
Арсен розумів, що Гурко міркує правильно. Якщо татари вже досягли Горошиного і Чутівки, то незабаром будуть і в Дубовій Балці. А може, вже й там… Що тоді четверо зроблять супроти ирди? Загинуть або потраплять у неволю. Це не літо, коли кожен кущ тебе заховає! Зараз у голому засніженому степу видно на багато верст. Ні, вириватися вчотирьох не годиться!..
Серце його стислося від болю. В одну мить розбилися рожеві мрії, розлетілися, як порох на вітрі, виплекані на далеких дорогах чужини, в безсонні ночі боїв і походів гарячі надії на щасливе життя з коханою Златкою. О, коли б він міг за півгодини пролетіти ті півсотні верст засніженого степу, що відділяли його від неї, від рідних та друзів! Але ніякий чарівник не допоможе йому в цьому. Тож залишається один вихід – приєднатися до лубенців і разом з ними взяти участь у поході. А тим часом сподіватися на краще…
Стеха і Златка взяли з припічка два полумиски з перекладеними сиром і запеченими в сметані налисниками і понесли до столу. Там за сніданком точилася повільна бесіда чоловіків, що іноді приглушувалася різким шарганням рогача, яким Звенигориха порпалася в печі.
Раптом з грюкотом розчинилися двері і з галасом вскочив гурт ординців. Охнувши, Златка опустилася на лаву, а Стеха заклякла з полумиском у руках посеред хати. Вражені, завмерли чоловіки. Розмова враз урвалася.
Побачивши розвішану на стінах зброю – шаблі, пістолі, рушниці, – татари кинулися до неї, зірвали з дерев'яних кілочків. Потім оточили стіл. їхні чорні вузькі очі загорілися жадібним вогнем. Брудні руки, що пахли кінським потом, хапали хліб, шматки смаженого гусака, налисники і запихали в роти. За одну хвилину стіл спорожнів.
Младен, Якуб і Ненко сиділи отетерілі, не знаючи, на що зважитись. Зайняті їжею, голодні нападники поки що їх не чіпали.
В хату ввійшов молоденький, тонкий, мов очеретинка, татарчук у багатшому, ніж у його одноплемінників, одязі. На вигляд йому було років шістнадцять. Обличчям він мало скидався на татарина. Худорляве, довгасте, з карими очима під гострими зламами чорних брів, лице його було б навіть гарним, коли б не дикувата посмішка широкого рота, на якому від того цвів хижий оскал білих рівних зубів.
Ординці шанобливо розступилися, не припиняючи, однак, гризти гусячі кістки.
Юнак окинув бистрим оком хату і її домочадців. Довше, ніж на інших, затримав погляд на пишнотілій Стесі, котра стояла ні жива ні мертва з напівпорожнім уже полумиском, підійшов до неї, двома пальцями взяв налисник і вправно вкинув собі в рот.
– М-м-м, смачно! Дуже смачно! – сказав несподівано чистою українською мовою. – Спасибі господині, яка вміє так смачно готувати… Як моя ненька! – Він швидко проковтнув і другого налисника, витер об полу кожуха руку, враз посуворішав. – А тепер – збирайтеся всі!
– Збиратися?.. Куди? В Крим?! – зойкнула Стеха і впустила додолу порожню миску.
– Ми не кримчаки! Ми буджацькі татари! – заперечив юнак і гордовито додав:- Я Чора, син аккерманського мурзи Кучука!
– Один біс – що в Крим, що в Буджак… Неволя всюди однакова! – буркнув дід Онопрій.
– Досить розмові Збирайтеся і виходьте! – відрізав Чора і пішов з хати.
Татари виштовхали всіх надвір.
Хутірський вигін був геть запруджений нажаханими людьми. Довкола пантрували кінні ординці. Посеред майдану, на узвишші, гарцював на гарячому карому коні чорнобородий вершник. Чора підвів до нього своїх полонених, шанобливо вклонився.
– Батьку, весь хутір уже тут. Ось привів останніх!
– Гаразд, Чоро. Ти молодець у мене – будеш гарним воїном!
Аккерманський мурза Кучук! Недобра слава йшла про нього по Україні… Полонені прикипіли поглядами до його обличчя, темного, обвітреного, з гострими розкосими очима і великим, як і в Чори, ротом, що ошкірювався хижуватою посмішкою… Страшний людолов! Продаж бранців став його ремеслом. Кожного року він не раз і не два, а кілька разів робив спустошливі напади на Україну, без жалю плюндрував села, виганяв худобу, забирав у неволю людей. Відважний, хитрий і жорстокий, він завжди умів уникнути зустрічі з переважаючими силами козаків, і тому одноплемінники дивилися на нього як на щасливця, з яким безпечно ходити у військові походи. Його чамбул завжди був переповнений шукачами легкої наживи.
Мурза торкнув коня, під'їхав до бранців. Ще здалеку він помітив дівчат і зупинився перед ними. Важкий уважний погляд упав на русокосу рожевощоку Стеху. Він любив русявих.
Дівчина сполотніла. Цей погляд не віщував нічого доброго. О, вона знала, що їй доведеться витерпіти, якщо ординці запроторять її у свої степові улуси! Довічна неволя, безпросвітна праця, наруга й знущання – то її майбутня доля. Або ж місце рабині-наложниці в гаремі хана, мурзи чи багатого турецького бея…
Потім Кучук перевів погляд на Златку.
– Гарненькі! – прицмокнув язиком. – Ти чуєш, Чоро? За таких можна взяти в Стамбулі по копі золота! – Він, як і син, добре говорив по-українськи. – Або й по дві, клянусь аллахом!..Якщо ми їм не знайдемо іншого місця… – При цьому він ще раз пильно глянув на Стеху.
Чора промовчав, мабуть, не смів перечити батькові. А мурза нахилився з коня, пальцями взяв Стеху за підборіддя.
– Як тебе звати, красуне?
– Стеха, – тихо відповіла дівчина, благальне дивлячись на чоловіків, котрі напружено стежили за кожним рухом мурзи.
Вона боялася, що один їхній необережний рух може призвести до фатальних наслвдків. Але і Младен, і Ненко, і Якуб, ніби змовившись, мовчали, розуміючи, що зараз, в гарячу пору нападу, вони нічим не можуть допомогти ні Златці, ні Стесі, ні іншим Арсеновим родичам, а тільки зашкодити. Жорстокий Кучук не зупиниться перед тим, щоб знищити їх, аби лиш усунути перешкоду на шляху до оволодіння таким дорогим товаром.
Кучук заглянув у розширені від жаху очі Стехи, промовив:
– Гарне ім'я… – потім повернувся до Златки. – А тебе? Дівчина не відповіла і відвернулась. Мурза гнівно випростався в сідлі. Над головою раптово свиснула нагайка. Але наперед вискочив Яцько, затулив собою дівчину.
– Не смій бити, мурзо! – Хлопець зблід, витягнувся як струна. – Ти ж знаєш, що у нас жінок не б'ють!
Мурза притримав руку, здивовано витріщився на юнака. – Ти хто такий, рабе, що смієш мені перечити? – І шмагонув його по голові. – Хіба не розумієш, що й ці дівчата, і ти, і всі ви – то мій ясир! Хочу б'ю, хочу – заб'ю! – І він знову оперіщив хлопця.
Невідомо, чим би закінчилась для Яцька його сутичка з мурзою, коли б поява двох нових вершників не припинила її.
– Що тут трапилося? – спитав передній, осаджуючи баского білого коня.
