Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
— Бачите, дорогий сусiдо, — говорив вiн до Германа, — сам не знаю, що таке, що так менi дуже затужилося за своїм спокiйним, тихим i щасливим пристановком. А то досi чоловiк був, як та перелетна птиця: то тут, то там. Нi, пора вспокоїтися!
— I я то кажу, — сказав Герман, що чинився, немов тая бесiда дуже його займає.
— Не дав менi бог сина так, як вам, — га, але є у мене дочка, сердешна дитина. Бачити її щасливою, з любим чоловiком, в крузi дiточок — ох, то єдина цiль мого життя…
— Дасть бог, що й теє вам сповниться.
— Га, я дуже того бажаю… Ах, i ще так кружок добрих приятелiв, таких, як ви, любий сусiдо, — нi, бiльше би менi нiчо до щастя не хибувало…
— Ну, щодо мене, — сказав, усмiхаючись, Герман, — я з Дрогобича не втечу, мене можете мати завсiгди на свої услуги.
— О, я знаю, — сказав Леон i крiпко стиснув Германову руку, — я знаю, що ви щирий, добрий чоловiк! Не повiрите, як я вiддавна бажав з вами ближче познакомитися… А що ж ваш син? Правда, я не маю честi знати його лично, але вiн уже наперед милий менi i дорогий, як своя власна дитина.
Герман трохи скривився на згадку про сина, мов нараз в медiвнику схрупнув зерно перцю.
— Мiй син, — сказав вiн неохiтно, — дякую вам за ласкаве запитання! От, працює, що може.
— Ну, того й не кажiть! — скрикнув Леон. — Я й сам знаю, що син такого батька, певно, й хвилi не просидить дармо! Ех, дорогий сусiдо, який би я був щасливий, якби-то ми могли взятися оба докупи, зiйтися близько у всiм так, щоби… — Вiн урвав i глядiв на Германа, а Герман на нього, не вгадуючи, куди той цiлить.
— Знаєте, — почав знов Леон, — нинiшнiй день такий великий i щасливий для мене…
Саме серед тої розмови оба бесiдники встали i пiдiйшли до вiкна, бо в будi зробилось душно. Герман виглянув у вiкно надвiр. Ледве вiдступив вiд вiкна, коли нараз кусень цегли, мов стрiла, влетiв крiзь вiкно саме туди, де стояв Герман. I якраз, коли Леон говорив про велике нинiшнє щастя, цегла гепнула перед ним на стiл, в купу склянок. Болiсно дзенькнуло i розприслося скло, а цегла полетiла далi i, ударившися ще о противну стiну, впала на землю. Всi позривалися з мiсць, а Герман поблiд мов полотно: вiн догадувався, що цегла вимiрена була в нього.
— Що се? Що се? Хто се такий? — почулися тривожнi крики. Леон, Герман i ще деякi гостi вилетiли надвiр. Надворi тож крик.
— А лапай-но го, драба якогось! — кричав з усiєї моцi майстер.
— Хто ту цеглою кидаєсь? — крикнув i собi ж Леон.
— А он, прошу пана, якийсь драбуга-вуглярчук. Плентався ту по улицi, зазирав, зазирав, а далi, як побачив отого пана (показав на Германа) у вiкнi, та за цеглу, — як фурить, та втеки! Лапай го, лапай та на полiцiю! — обернувся, заорав майстер до двох робiтникiв, що гнали долiв Зеленою улицею за утiкаючим вуглярчуком в чорнiй, як смола, сорочцi i в такiй же опинцi.
— Овва, то бестiя втiкає! Не здогонять! — говорив майстер.
Робiтники, що гнали за хлопаком, також, здається, були тої гадки, бо зупинилися задиханi. Але один схилився, пiдняв камiнь i шпурнув ним за утiкаючим, що вже якраз був на скрутi. Камiнь вцiлив вуглярчука в саму п'яту, i той, почувши бiль, скрикнув, як скажений, i щез за муром. Крик той дивно вразив Германа.
— Ей, а се що за хлопак? — спитав вiн. Нiхто не знав вуглярчука. Але Леон глянув на Германца i аж злякався.
— Мiй боже, а вам що таке?*
— Нiчо, нiчо, — вiдказав Герман, — то, вiдай, вiд задухи. Щось мя ту, у грудях, стисло. Але той голос, той голос… якийсь такий дивний…
Леон не мiг поняти, чим дивний той голос. Йому вiн видався зовсiм звичайним. I Герман не вмiв витолкувати собi, що се за голос, — йому здавалось, що вiн десь чув його, але де, не знав. То тiльки знав, що якоюсь таємною, недослiдимою силою голос той збентежив у нiм якiсь страшнi, давно забутi вражiння, якусь бурю, котрої слiди ще не загладились в його серцi. Але що се такого, i як воно взялося, i як було зв'язане з тим диким, болiсним викриком удареного вуглярчука, сього не мiг Герман собi вияснити.
Леон мiж гим взяв його попiд руки i повiв в сад, пiд тiнистi дерева, на пахучу високу траву. Холоднавий, свiжий воздух живо вспокоїв Германа, i Леон зачав йому знов говорити про свої бажання i надiї:
— Ах, як горячо я вiддавна ждав такого дня, як нинiшнiй! Як я бажав, щоб вiд нього починалася нова, спокiйна, щаслива доба мого життя! Щоб в нiм на всi боки понав'язувались для мене щасливi вузли! I ось прийшов той день, надiї мої збулися, вузли нав'язанi, крiм одного i найважнiшого… Ах, а ви, дорогий сусiдо i приятелю, ви зробили б мене найщасливiшим чоловiком у свiтi, якби помогли менi нав'язати той послiднiй, найважливiший вузол!..
— Я? — спитав здивований Герман, — Який же то вузол?
— Що ту довго говорити, — сказав Леон i взяв Германа за обi руки, — моє найглубше, сердечне бажання, щоб нашi дiти, моя Фаннi i ваш Готлiб, були пара!
Герман мовчав. Думка ся не була для нього несподiванкою, але все-таки його се троха дивно дiткнуло, що вiд Леона першого почув ее предложения.
— Що ж ви, пристаєте? — спитав Леон.
— Гм, не знаю, як би то… — сказав нерiшучо Герман.
— Ви вагуєтесь? Не вагуйтесь, дорогий сусiдо! Хiба ж не видите тих користей, якi з такого сполучення сплинуть на нас? Вiзьмiть лиш то: ми оба, двi першi, смiю сказати, сили бориславськi, ' ми оба разом, спорiдненi, зв'язанi докупи, — хто тодi опреся нам? Всi пiдуть за нашою волею, а хто не схоче, той за одним нашим замахом упаде в порох! Подумайте: ми тодi пани цiлого нафтового торгу, ми визначуєм цiни, закупуєм околичнi села, лiси, каменоломи та копальнiї Цiла околиця в наших руках. Не тiлько торговi i промисловi, але i полiтичнi дiла околицi в наших руках. Всi вибори йдуть, як ми хочемо, посли i репрезентанти говорять, що ми кажемо, боронять наших iнтересiв, пани i графи дбають о нашу ласку!.. Чи ви понимаете? Ми сила, i доки держатись будемо разом, доти нiхто против нас не встоїть! — I, розогнений власними словами, Леон кинувся обiймати Германа.
— Пристаєте, дорогий приятелю, брате? — скрикнув Леон.
— Пристаю, — сказав Герман, — тiлько не знаю, як моя жiнка.
— Що, ваша чесна i розумна жiнка мала б не хотiти щастя для свого сина i для моєї дитини? Нi, то не може бути! Ходiм, ходiм до неї. Я нинi ще мушу залагодити се важне дiло, i, скоро розiйдуться гостi, пiдем оба, представимо, поговоримо…
— Вона дуже любить свого сина, то правда. Але менi здався, що й вона кращої партiї для нього не найде вiд вашої Фаннi, — сказав Герман.
— Ах, дорогий приятелю! — скрикнув урадуваний Леон. — Що за щастя для мене нинiшнього дня! Боже, що за щастя! Пiдем, пiдем!
II
Рука об руку йшли два приятелi Бориславським трактом до Германового помешкання. Говорив бiльше jIeoH. Вiн був чоловiк дуже вразливий i живо переймався всякою думкою. НевтомимсГрозточував вiн перед Германом щораз новi картини їх будущої величi й сили. Все з його уст iшло, мов медом посолоджене, всi трудностi так i щезали, мов снiг вiд сонця. Практичний i холодний, Герман зразу не дуже подавався на тi золотi гори, але чим далi, тим бiльше Леон потягав i його за собою, i в його недовiрливiй головi звiльна зачало також ворушитись питання: «А що ж, хiба ж се не може бути?..»
З своїм сином Готлiбом вiн здавна мав тiлько гризоти та клопотiв, що навiть нiколи не прийшло йому на думку ждати з нього чого-небудь путнього на будуще, не то вже будувати такi високолетнi плани. От i недавно купець, у котрого Готлiб вiд двох лiт був на практицi, писав до нього, може, Сотий раз, що Готлiб зле справується, дiла не пильнує, грошi, присланi з дому, розкидає, мов безумний, над другими суб'єктами збиткується i бог зна яких дурниць не виробляє. «З жалем признати мушу, — писав далi купець, — що його дволiтнiй побит в моїм закладi не принiс для нього майже нiякої користi. Його знання в купецтвi тепер таке саме, як було й спочатку…» Все те мимоволi насувалось Германовi на думку тепер, коли Леон такими заманчивими красками малював йому будучнiсть їх «домiв» за полученням Готлiба з Фаннi. «Ще доки я жию, — думав Герман, — то, може, воно буде якось iти, але вiдтак?» Щоб Готлiб змiнився, поправився, на те треба хiба якого чуда, котрого Герман не надiявся. Але все-таки вiн слухав Леоновi бесiди, звiльна пiддавався її чаруючому впливовi, немов на легкiм човнi пускався на тихе, лагiдно-хвилююче, вечiрнiм блиском озолочене море, i йому робилось якось так легко, любо, немов i справдi вже сповнюються його найсмiлiшi надiї. «А що ж, хiба ж се не може бути?» — думалось йому, i на нього находила якась певнiсть, немов усе те не тiльки може бути, але й справдi буде, мусить бути.
