Слід «Баракуди» - Тендюк Леонід Михайлович (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно txt) 📗
— Спустимося ще раз. Якщо не зможемо підважити власноруч, тоді вже нехай Барарата допомагає виготовляти канат. Бери, да Гама, фінку, — звернувся він до мене, — і гайда разом.
Ми пірнули. Але й удвох нічого вдіяти не змогли. Хоч линву, що зв'язувала човни, таки перерізали, проте жодного з них відірвати від грунту не вдалося: як тільки днище торкалося мулу, його наміцно присмоктувало знову.
Кілька разів перепочивали і все починали спочатку.
— А бодай йому! — спересердя виплюнув я солонувату воду. — Правду кажуть, що затонулі човни оберігаються спрутами, крабами та іншою нечистю.
— Ти що — зустрівся з восьминогом?
— Ні, Зайцю, — відповів я. — Там так темно, як у тебе в череві,— нічого не розгледіти, й глибини священних човнів не відпускають.
— То нічого й силкуватися, — заявив Альфред. — Веди нас, Барарата, по свою хосіна хосі.
Кілька днів пішло на виготовлення линви. Корою з дерев зв'язали пруття ліан — канат вийшов довжелезний, міцний. Один кінець його закріпили за стовбур пальми, яка росла неподалік од води; другий опустили на дно.
— Тебе, да Гама, я знаю, боцман вимуштрував, ти й керуй вантажопідйомною операцією, — запропонував Заєць.
— Якби мені, Альфреде, доручили цю справу, я насамперед вигнав би тебе.
— Чому?
— Ти — безпорадний, як дитя, а, за правилами, під час вантаження в районі робіт не повинно бути сторонніх. Один твій колега вже довів, на що ви, наукові діячі, здатні…
Я пригадав нещасний випадок, що трапився на палубі нашого «Садка» з молодшим підводником. Той хлопець покалічив тоді руку, встромивши її в петлю відтяжки од підйомної стріли. Через травму його списали з екіпажу батискафа, а на те місце тимчасово взяли мене: нещастя одного обернулося вдачею — та чи й вдача то, якщо зважити все, що потім скоїлося з батискафом! — для іншого.
— Ти маєш на увазі іхтіолога Гавриша?
— А то ж кого!
— Ви, матроси, самі винуваті,— заступився за невдаху Альфред. — Вчасно не вибрали слабину, от линва відтяжки, зазміївшись, і наробила петель.
— Досить, хлопці! — обірвав нашу суперечку Кім Михайлович. — Візьмемося до справи. Я з Васьком пірну на дно, а ви стежте: як тільки вдруге затремтить канат — ми його потрясемо, — відразу й тягніть.
— Ясно! — відкарбував Заєць. І ми пірнули.
Щоб не скаламучувати води, повисли над човнами, не торкаючись дна… Той човен-лакана, який ми збиралися піднімати, лежав, притиснутий бортом до стрімкої скелі. Серед інших він був чи не найбільший — як флагман в оточенні менших кораблів. Хоч довжина його не перевищувала десяти метрів, а ширина — двох.
За всіма ознаками, то був невеликий дхау, інакше — арабська баггала. На таких човнах давно колись араби плавали в Індію та до країн Східної Африки.
Минали віки, на голубих дорогах морів і океанів з'явилися навіть атомоходи. Проте стародавні арабські баггали не забулися: їх будують, на них плавають і понині.
Ось що то був за човен. На корпусі, мабуть із тикового дерева, висока корма переходила в оздоблений чудернацькими візерунками — банькаті очі, замість вух — плаский капюшон змії — транець. Посередині, між кормою й носовою частиною, лежало кілька поперечних дощок для сидіння. По бортах, на обводі планшира, — кочети для весел. Хоч, правда, човен, мабуть, міг ходити й під вітрилами, для чого зверху було припасовано немудрий — штаги, ванти, фордуни — стоячий такелаж. Косе, так зване арабське, вітрило кріпилося, розтягуючись по довгих сітчастих реях.
Я розглядав дивовижну різьбу на транці лакани, коли раптом Кім Михайлович подав знак заводити кінець.
Як тільки петля охопила кіль, ми завели линву й під ніс.
Стали на грунт, зрушуючи лакану з місця, а Кім Михайлович ще й сіпонув, трясучи, канат. Раз, вдруге!
Друзі пас зрозуміли — канат відразу натягся, й човен, одірвавшись від дна, повис у воді. Тієї ж миті ми випірнули.
А далі все пішло, як і передбачалося… Обережно тягли канат, обвиваючи ним пальмовий стовбур, поки нарешті човен не з'явився на поверхні затоки.
— Ура! — заволав Альфред, по-дикунськи витанцьовуючи довкола пальми, стовбур якої — удав та й годі! — обвила вузлувата линва.
— Не кажи передчасно «гоп!», — посварився командир. — Човен треба підвести до берега, поставити на мілину, вичерпати воду. А поки що він може спорснути з петель і піти на дно.
— То чого ж ми ждемо? Тягнімо.
— Не поспішай — на все свій час.
Потім ми підвели лакану до берега, поставили на прикол.
Минав день за днем, а ми готували човен і запасалися всім необхідним для далекої, ризикованої і, може, трагічної мандрівки.
Пускатися перепливати океан (а ми будь-що вирішили вирватися з Носі Мазави!) — значить, треба було подбати про надійність човна та про запаси продуктів і прісної води.
Поки Кім Михайлович і Заєць законопачували щілини, Лота, Барарата і я збирали їстівні коренеплоди, сушили копру та в'ялили пійману в затоці рибу.
Зелених горіхів, у яких хлюпотіло славнозвісне кокосове молоко — рідина, яка заміняє воду і втамовує спрагу, — набралося стільки, що ми не знали, як їх забрати.
Але таки не залишили жодного! Скинувши з них «кожушок» — товсту, ворсисту оболонку, від чого горіхи значно поменшали, — заповнили ними кормовий відсік, а також спід носової частини лакани. Рибу, коренеплоди й воду, налиту в ядра висохлих і вже порожніх, без м'якуша, горіхів, помістили під сидіння — посередині човна.
Усе прикрили листям диких бананів, перев'язали й закріпили зсуканим Бараратою мотуззям. До речі, Барарата поміг сплести із листя якогось острівного чагаря широчезні полотнища-циновки, які ми згодом використовували замість вітрил.
Надійшла жадана мить… Погідний синьо-зоряний вечір. Подих берегового бризу… І ось течії підхопили човен і понесли в океан.
Шторм здійнявся через кілька днів. Як усі шторми, він вимучував і знесилював. Та ми — раділи! Тому що вітер і хвилі відносили нас далі й далі від клятої Голови Дракона й не менш лихого острова Носі Мазава.
ЩЕ ОДИН ШТОРМОВИЙ ДЕНЬ
Хтозна, кому зараз було гірше — Лоті й Барараті, які, безперестанку орудуючи черпаками, вихлюпували воду з лакани; Кіму Михайловичу біля верткого, неслухняного румпеля чи Зайцеві й мені на веслах.
Мабуть, таки всім погано. Хоч ми з Альфредом вважали (потай, звичайно), що нам — найтяжче.
— Чого ти така зла, Васка-Кваска? — спитала Лота, поправляючи в мене на чолі пасмо непокірного чуба, яке сповзало й засліплювало очі.
Я ні на мить не випускав весла — отже, руки в роботі, і дівчина намагалася мене причепурити.
— Ти помиляєшся, Лото, я і не думав злитися.
А в самого з очей іскри — такий я лютий. Причина мого гніву й невдоволення проста — до крові натерті мозолі.
— Усе буде добре, Васка-Кваска, соа-сенга! — ніби дитя, втішила мене тубілка.
Заєць не втримався — й собі встряв у розмову.
— Завидки беруть, коли бачиш, як до тебе липнуть дівчата. Худий, рудий, довготелесий. Тільки й того, що на витівки мастак. І що вони в тобі знаходять, ті красуні? — знизав він кістлявими плечима.
— Те, що в тобі мавпи, — гідно відповів я, натякаючи на Зайцеву дружбу з макакою.
Заєць також натер долоні, тому злий, як і я, на ввесь світ.
— Лота охрестила нашу лайбу «Рю де ля Пе», — перевів він розмову на інше. — Більшої насмішки важко й придумати!
— Чого ж? Назва гарна й загадкова.
— Ніякої загадковості! — каже Альфред. — Так зветься вулиця в Парижі. І, до речі, іменем її було названо славетний океанський лайнер.
— «Куїн Мері»?
— Ні, «Іль-де-Франс».
— О! — зрадів я, пригадавши дещо про те знамените трансокеанське судно. — Здається, його дорога пролягала й у цих водах?
— Точно! — примирливо докинув Заєць. — Коли «Іль-де-Франс» продали японському судновласнику, він назавжди залишив Європу й вирушив на Схід. Тоді-то в цих широтах його й уздрів один американський кінорежисер. Він домовився з японцем, і кілька фінальних сцен для фільму «Останній рейс» було знято на паризькій «вулиці в океані» — Іль-де-Франсі. У пресі повідомлялося, — зауважив Альфред, — що в масових сценах використовували тубільців острова Носі Мазави.
