Повісті і оповідання - Пригара Марія (читаем книги TXT) 📗
Іван угадав, не питаючи: вони теж перейматимуть ординців. Оті буджаки вперті: не одна сотня ще спробує вернутися назад, понишпорити біля табору.
І коли останній вершник зник з очей, він скочив на свого вороного й помчав слідом.
Ой Івасю, Івасю, нерозумний сину! Мабуть, доля тобі ворожила, що погнався ти в січу наосліп, а смерть тебе минула... Бо нагледів ординців здалека, зрадів та й кинувся їх рубати, гаразд і не роздивився, скільки...
...Двох Іван таки поклав, а шестеро його оточили, вибили шаблю з рук, накинули аркан на шию, і бігти б йому за татарським конем у неволю, якби не вдарили ззаду козацькі рушниці.
Під’їхали братчики, тільки головою похитали.
А тобі ж, вояко, ніхто не казав, що до шаблі ще й голови треба? Ну, матимеш тепер науку!
І щоб краще далася наука взнаки, козак добре потяг Івася нагаєм по спині. Проте обернувся цей бій для вдовиченка не ганьбою.
«Доброго батька син, — гомоніли козаки між собою,— вісьмох не злякався!» А молодики, що не встигли скуштувати січі, поглядали на нього заздрим оком.
Отож і підбадьорився Івась: їде, конем грає. «Не зарікаюсь я, — думає, — бусурменів рубати! Удруге в мене шаблі з рук вже не виб’ють!»
Ось уже й стало козацьке військо в зеленій дністровій долині під городом Тягинню. Турки тільки того й чекали: заверещали дудки, захрипіли труби, рушили з фортеці яничари, помчала кіннота.
Попереду біжать монахи-дервіші, крутяться дзигами, моляться, щоб було правовірним щастя-удача.
Майорять на сонці строкаті стяги, блищить кута зброя — в очах рябіє.
Коли це виїхав навпроти козаків здоровило турок на білому огирі, загукав, замахав рукою. Сталевий панцир, важкий щит, сам дебелий, мов скеля,— Вер- нигора та й годі!
Ото він, братчики, на герць викликає! — сказав полковник Филоненко, глянувши на своїх.— Ану, хто хоче лицарської слави добути, з бусурменом силою позмагатися?
Наче вогнем опекло вдовиченка. Торкнув коня стременами, низько вклонився полковникові:
Благословіть, батьку, на герць стати!
Глянув Филоненко, нахмурився:
Та чи в мене старіших козаків немає, щоб я тебе на герць випустив, хлопче?! Ще в колодочки не вбився, козацького звичаю не знаєш... Повертай назад!
Проте Івась не повертає.
Хіба ж, батьку, всі старі соколи високо літають, усі старі щуки карасів хапають?! Бува, що мале каченя, а рибку ловить краще, ніж старий качур! Пусти ла герць!
Знявся регіт поміж козаками, аж коні затанцювали. Не витримав і полковник, осміхнувся. А зухвальцеві того тільки й треба. Вихопив шаблю й поскакав на турка.
...З багатьма супротивниками змагався в житті могутній лицар-бегадур, а побачив, хто до нього скаче,— отетерів з подиву. Невже у козаків дужчих звитяжців немає, що пустили на герць отаке безвусе хлоп’я?! Чи ж подоба славному лицареві з ним битися?
...Чи подоба, чи ні, а битися треба! Бо мчить молодий козак вороним конем, летить, мов стріла з татарського лука. Наскочив, і здибились коні, кривими струмками замигтіли під сонцем гартовані леза.
Ой турчине, турчине! Рано ж ти величався! Ще ніхто гаразд і придивитися не встиг, а вже впав додолу золочений лицарський щит, а за ним меч — брязнув, зарився в землю. Охнув бегадур і звалився з сідла, заюшившись кров’ю.
Аж застогнали турки від такої ганьби. Махмуд-Алі, окрасо султанського війська! Чи снилось кому, чи гадалось, що втратиш ти лицарську честь, впадеш від руки недоростка?!
А Іван гуляє по полю, себе від щастя не тямить. Ще двох ординців збив із сідла, одного арканом накинув, помчав «язика» перед полковницький намет.
Здивувався полковник, розвів руками.
Оце забийголова! Оце тобі вдовиченко! Десь ти, материн сину, за плугом ходив та звичаї козацькі збирав, що таке утнув...
Але тут ревнули гармати, захрипіли знову турецькі сурми. Злі, як чорти, кинулись бусурмени в січу, щоб змити з себе ганьбу. Та щастя втекло від них. Козаки розгромили і яничарів, і кінноту, прогнали назад у Тягинь-місто.
...Пливе ніч над землею, горять вогні в зеленій долині. Не сплять козаки, згадують недавній бій, гомонять про свою перемогу. А найбільше вдовиченка хвалять: отакого велета звалив! Усьому війську слава.
...Не без того, щоб і чарка з рук до рук не ходила, хоч і не годиться пити в поході.
А Іванові й без горілки хміль у голову вдарив. Не всидить на місці, походжає від гурту до гурту, досхочу наслухатись не може, як його вихваляють. Солодша за мед здалась йому слава: наче й сам підріс і сили прибуло втроє...
Підійшов до вогнища, кашлянув, простяг руку до чарки, що ходила по кругу:
Ану, братчики, і я вип’ю!
Спершу й не хотіли козаки, а тоді махнули рукою, налляли дерев’яний корець-михайлик!
Гаразд, хильни, щоб удома не журились!
Хильнув Івась одним духом — і рушив далі, заплітаючи ослаблими ногами, верзякаючи хтозна-що, бо язик насилу повертався в роті.
Коли це назустріч полковник:
Ти що, синку, п’яний?! Ану, йди хоч до мене в намет та гарнесенько проспися. Гляди... П’ян-козак свого не докаже, тільки славу лицарську втеряє.
То хіба ж Іван послухався? І в намет пішов, і спати ліг, а як полковник десь одвихнувся, втік.
Свиснув^ гукнув вороного, і ну з п’яних очей ганяти по табору, зачіпати, кого стріне! Хто сказав, що він свого не докаже?! Отже й докаже!
Того конем штовхнув, того стременом у груди вдарив, аж поки не розсердились козаки та не почали лаятись, а дехто зопалу й за нагайку схопився.
Тут розсердився Іван, аж заплакав.
Оце така йому дяка й шана? Ну ж, братчики, пошкодуєте!
Шмагонув коня — і гайда в степ: ніхто й не встиг зупинити.
Пливе місяць уповні, світить на балки й могили. Іде вдовиченко, хитається в сідлі, шука опівночі турків, на герць викликає.
А турки якраз і наспіли. Чи вони біля табору чатували, чи, може, п’яного і вночі пізнали, тільки вихопились, мов з-під землі, оточили... Ану, приймай герць, молодий гяуре! Побачимо зараз, яка в тебе сила!
Вилетів хміль з голови, та пізно... Зціпив зуби Іван, став одбиватися.
Не олень, прищуливши вуха, тіка од вовка, не сайгак скаче, одбившись од стада. То біжить до козацького табору на світанні вороний кінь, метляє обірваними поводами.
Глянув полковник, жахнувся:
Ой, лихо, — Коновченків кінь скаче! Мерщій, братчики, їдьмо хлопця шукати. Десь його вже й на світі немае.
Поїхали козаки, знайшли. Лежить удовиченко, насупивши брови, стиска в руці шаблю, а біля нього — троє зарубаних турків.
А мати? А мати ночей не спить, дожидає сина. День у день ходить на високу степову могилу, виглядає — чи не їде військо.
Минув місяць, минув другий, а за третім — діждалася... Летить пісня здалека, гудуть тулумбаси, вертають козаки з походу. їдуть веселі, хваляться щастям: упень розбито турків під Тягинь-містом!
Глянула мати й за серце вхопилася.
Козаченьки, соколики! А чого ж мого Івана між вас немає?!
І примовкли козаки, посмутніли. Не словами од- казали матері — піснею:
Не плач, мати, не журися,
Бо вже син твій оженився,
Та взяв собі паняночку —
В чистім полі земляночку...
Ой не співайте, братчики, не крайте серця матері! Вже вона знає, що син загинув... Та козаки співають далі:
Ой упала козацька буйна голова,
Як у полі од вітру трава.
Тільки слава не вмре, не поляже,
Щиру правду по людях розкаже.
Ішов шляхом у Черкаси козак-нетяга. Шабля при боці, шапка набакир, а коня чортма — в бою позбувся... Г пищалі нема, й порохівниці — отак докозаку- вався. На плечах жупан не жупан, а якась свитка- семиряга: і надіти негожа, й на хлів незгожа.
Та козак не тужить, б’є лихом об землю. Іде й пісню співає:
Ой гуляв нетяга сім год, ще й чотири Та втеряв з-під себе Три коні воронії!
Що правда, те правда! Гаразд, що голова на плечах лишилася,— бо скрізь у бою шукав козак, де ворогів рясніше, туди й мчав і рубав з плеча.
Та хіба ж сам воював козарлюга? З товариством, з братчиками-січовиками, отакими ж нетягами, як він! Що йому, те й їм! З одного казана кашу їли, вкупі на землі спали, а небом укривалися, один одного боронили в бою.
