Оповідання - Васильченко Степан Васильевич (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗
Люди з чорними маками спинялись, блідли, мов чаділи од духу тих квіток, і чудним огнем світились їм очі; хитали головами і заспівували повільними голосами щось урочисто моторошне:
- А-а-а!.. О-о-о!..
- Братики, рідні... поможіть... о боже мій, убили...
Але змісту слів ніхто не розумів, і стукались вони об наше серце, як об дерево.
Присідали й лазили на колінах, на животах, визбируючи щось при місяці під сумний релігійний спів.
Деякі спотикались і падали мовчки, без крику; жах і ненависть спливали з їх лиця, ставали такі тихі, покірні: «Все лишаю вам, все прощаю, все забуваю...»
І під синім промінням, мов од чар, швидко, як на огні, блідли, костяніли й витягались глиняними статуями з скляними очима.
Дихала ще життям вся одежа, але з неї визирав один невиразний спомин, стара, полиняла фотографія, викинута на смітник.
І змело, як сухе листя, чорною мітлою омертвілі тіні людей у ями, в могили. На одну хвилину розбудила могутнім подихом весняна ніч могильний їх сон, засвітила їх сліпі очі, на мить обвіяла золотими чарами життя, і знову закрилось усе темною завісою.
Пливуть, пливуть по глибоких ровах полотнища мари, як човни по воді, видніються на них білі задумані обличчя; на грудях, на чолах, на руках біліють пов’язки, а на пов’язках пришпилені, як у заручених, червоні, попалені квітки.
Пливуть і пливуть довгою низкою, і немає їм краю, і мають чорні маки - одні од других буйніші, одні од других чорніші.
І тьмариться світ од них, і темніє в очах.
Величний храм гаснув і блід в синій мертвлячій імлі; полиняли, як ганчірки, його блакитні, темно-зелені шовки, постиралось і почорніло срібло на узорах, гілля і квітки зів’яли... І лежать розкидані, на шматки побиті, повергнуті в порох його божественні статуї; ті найдивніші із усіх див на світі, в очах яких найдорожчими каміннями горіла жива мисль.
Синіє в синьому промінні на галявині, як на смітнику, манекен без голови; розкидані по бур’янах поодбивані руки й ноги, глиняний бюст одсвічує скляними очима.
І не кричить ніхто, на порятунок не голосить: ні голосів гніву, ні гуків обурення...
Тиша страшна, моторошна, в якій оддаються задавлені крики, затоптана гордість, погашена совість. Свіже злочинство дише і німо святкує перемогу.
І тільки на руїнах спустошеного храму, серед огидженої краси його й осміяних святощів, серед німої пустині живими запалали мовчазні чорні маки - сумні священні квітки.
Горять і блищать, як огонь гнівних фанатичних очей: «Кари! Кари!..»
«Гур-гур...» - гримить в опустілому храмі самотній переможний вистріл важкої гармати.
Сонні бори - темні полчища чорних стягів - шиплять і шумлять тисячами сполоханих гадів.
І німіють.
Гострішає тиша, густішає жахлива тінь.
А над чорними квітками немов дихнуло свіжим вітром - спалахнули з новою силою, заяскрились, і чорнішають, і горять, і шелевіють сталевим, мстивим огнем...
ОТРУЙНА КВІТКА
Полк виходив уже за околиці, коли по церквах великого міста загули досвітні великодні дзвони. Колони за колонами ішли мовчки, і тільки було чути, як бриніли казанки та ляскали й полоскалися в болоті тисячі ніг. В сутінях хмарного досвітку сірі, невиспані обличчя солдатів визирали неживим камінням; здавалось, з города рушила велика процесія німих кам’яних фігур...
Негадано розбиті були сподіванки на святковий спочивок у теплих кімнатах гарного й культурного міста. Ще не встигли загоїтись виразки на ногах у солдат, не висхли як слід їх онучі, як увечері перед самим святом було оповіщено полку - збиратись у поход далі.
- Через що? Як? Куди? - скрізь по ротах і командах пішов обурений гомін.- Цього бути не може! Адже обіщали три дні спочивку! Це щось не так - треба розпитатись.
Та розпитуватись було ніколи. З півночі заграли сурми і, погасивши огонь протесту, що полум’ям виривався з грудей, поставили в колони, рушили.
Сіяв дрібний вогкий сніжок, білою наміткою оплітав геть-геть кругом зелене поле; тільки шлях, широкий та грязький, без краю мрів перед очима чорною рікою, в глибині якого без сліду танув весняний кволий сніг.
Понивало стиха в грудях, було без міри жаль чогось - чи на тих людей, що залишились за спиною в розкішних чистих будинках зустрічати свято, чи жаль змарнованих в походах і боях років, свят, весняних днів, взагалі чогось жаль.
А як тільки лишився город геть-геть за спиною, як тільки зовсім затихли далекі дзвони,- святкові згадки розвіялись у полі, прийшов звичайний будень. Забулося все - і люди, й городи, і свята, навіть вийшло з голови, який сьогодні день. День як день, хмурий, непогожий, яких багато проминуло вже в поході і невідомо скільки стояло ще напереді. Сонливі походні думи та мрії, невиразні і мінливі, як у небі хмари, потягнулися в голові довгою нудотною чередою.
Ідуть та ідуть по боках широкого шляху, плинуть потоками сірої води, рівно й одноманітно: у голові кружиться, і в очах рябіє... Далі і далі.
Було загомоніли, потім замовкли знову. Погнули спини, важко дихають, мов пливуть довгу плинь. Стане на шляху, глибоко в болоті, перекладе рушницю з плеча на плече, підтягне мішок вище на спині, не розгинаючись підведе вгору голову, кілька разів дихне глибоко-глибоко і знову - голову в плечі, напружить шию, мов витягаючи з болота кладь, пливе далі. Скрізь по шляху - немає місця сухого. На привалах деякі валились прямо в грязь, деякі спинялись коло шляхових верб, упершись головою в стовбур, а більшість гуртом, як вівці, становились на шляху, все глибше грузнучи в болоті, з рушницею за спиною і з піднятими полами шинелів у руках. Постоять, оддишуть - та й знову тяжко рушають далі. В рядах густо почали волочитись устілки за чобітьми, видно мотузками позв’язувані передки; а дехто човгає вже зовсім без чобіт, обмотавши щільно ноги онучами. Вже з другого привалу почали розгублюватися люди; дедалі все більше й більше. Попід вербами і так понад шляхом скрізь густо падають вони снопами, деякі перезуваються, перев’язують виразки, інші сидять нерухомо - бліді й мовчазні, як статуї; суворо стискають губи, смутно закривають очі, глибоко запалі, немов їм обридло дивитись на світ. Мовчки проходять мимо них офіцери, забрьохані по пояс, бліді, очі сонні, лице густо покроплене болотом.
Сніг перестав, посіявся дрібний імлистий дощ, потім знову пухкий лапатий сніг.
Пливуть помалу-малу, мов тягнуть якісь велетенські сіті.
Надвечір скупо осміхнулось сонце.
Стелеться чорний шлях на гору - довгу та високу, що шпиля її не видно.
«Гей, хлопці, підтягнися - тридцять верстів осталось позаду - швидко спочивок!»
На хвилину колони спинились під горою; солдати тісніше підв’язали пояси, передихнули, ордою розсипались по схилу гори. Всіх відразу зігнуло, мов бурею лози, і якась сила, як сухий лист вітер, погнала всю орду вгору...
Ген-ген видніється шпиль, а на шпилі, мов маківка, червоніє якась квітка.
Чим ближче до неї - все вона росте, стає більша й більша, сяє вже, як калина.
В передніх рядах один спинився, підняв голову:
- Христос воскрес, баришня!
- Воістину воскрес! - задзвенів згори привітний жар-товливий голос.
- А чи далеко ще до міста?
- Близько - не більше верстів чотири! - охоче й швидко одповіла дівчина.
Стоїть, як справдішня квітка,- рожева, чорноока, на голові хитро вив’язана шовкова хустина, на ногах - нові черевички; сяє в святковому вбранні.
- Похристосуйся, баришня, з солдатиком!
- Не маю з чим - писанки дома забула! - кокетує дівчина.
- Нічого, ми й без писанки! - Солдатик, порівнявшись з дівчиною, спинився, торгується.
- Ану швидше там, та й другому давай місце! - підбадьорює його хтось за спиною.
