На білому світі - Зарудний Микола Якович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
Кутень вибіг з хати, і жовтогарячий молоковоз помчав вулицею, обляпуючи грязюкою свої круглі боки.
*
Бунчук уважно слухав Коляду, зрідка записуючи щось до блокнота.
— Тепер у мене і агронома нема. Вижили… А я за всім не встежу,— скаржився Семен Федорович.— А вони тільки критикують і підривають мій авторитет. Недоліки, звичайно, є, але ж наш колгосп лише недавно відділився від городищенського. Ось електрику провели, три мотори поставили. У хаті в кожного світло, і на вулицях, як у місті… І до весни, можна сказати, підготувались. Так ні, я, бачите, не подобаюсь Гайворонові і Снопові. І товариш Мостовий проти мене…
— Не буде діла в цій Сосонці,— кинув олівця на стіл Бунчук.— Я ось подумаю-подумаю, та скличемо збори і приєднаємо вас знову до Городищ. Може, за їхньою спиною в люди виб'єтесь.
— Як приєднаєте? — зблід Коляда.
— А що з вами робити? Подзвони в село, щоб комуністи зібрались і дехто з активу…
— Сьогодні?
— Зараз і поїдемо. Мостовому теж скажи.
Увечері Сосонка купалась в електричних вогнях.
Чиїсь щедрі руки начіпляли ліхтарів мало не на кожному стовпі.
— Місто! Нічого не скажеш,— промовив Бунчук.
— Стараємось, Петре Йосиповичу,— відповів голова колгоспу.— Так і чекав за ці стовпи догани.
— Дякуйте Гайворонові,— сказав Мостовий. Машина під'їхала до контори. Перший секретар з кожним привітався за руку.
Коляда, побачивши Саву Чемериса, буркнув:
— А ви чого прийшли?
— Хіба Савка — не актив? — відповів за Чемериса Кожухар.
За столом і на лаві, під стіною, Коляда побачив, крім Гайворона, Снопа, Мазурів і Підігрітого, ще Лісняка та Вигона. У його кабінетику покурювали Кожухар і Никодим Динька. Горобець уступив своє місце Бунчукові. Згодом підійшли бригадири та завідуючі фермами.
— Весь актив зібрався, Петре Йосиповичу,— доповів Коляда.
— Що ж, почнемо,— сказав Бунчук.— Хто виступить першим?
— А навіщо нас зібрали? — запитав Сніп.
— Хіба Коляда не сказав?
— Ні.
— Я не знав, як сформулювати питання,— почервонів Семен Федорович.
— Так, як ви формулювали його нам,— пояснив Мостовий.— Ви сказали, що в Сосонці діє група людей, яку очолює Гайворон, проти вас і проти інтересів держави та що цю групу підтримую і я…
— Я вам цього не говорив, товаришу Мостовий! — заперечив Коляда.
— Ви про це заявили товаришу Бунчуку.
— Я не так висловився. Я просто сказав, що мені той… мало допомагають, а тільки критикують… А я теж, значить, живий організм…
— Ви спокійно, Семене Федоровичу, розкажіть про все, що вам заважає працювати,— Бунчук звів розмову на мирний лад.
Коляда говорив довго. Розповів усю свою біографію, крім історії з одруженням, приніс з кабінету папку з вирізками, лаяв себе за поганий характер. В усьому лихому, що було і є в колгоспі, звинувачував тільки себе.
— І правильно мене критикують товариші, правильно. Я голова правління — і я в отвіті… І з народом буваю грубий. Буваю,— сумно зітхав Семен Федорович.— Потім ніч не сплю… Нерви.
Такої зміни в поведінці голови колгоспу не чекав ніхто. Просто було жаль дивитись на нього, змученого роботою і турботами.
— Підправляйте мене, допомагайте, бо ми ж одне діло робимо… А тепер у мене є прохання до районних організацій…
— Це потім,— перебив Бунчук,— ви закінчили, Семене Федоровичу?
— Я визнаю критику, Петре Йосиповичу. І нема в мене обиди ні на Снопа, ні на Гайворона, ні на Макара. Всі ми люди, можемо помилятись… Я хочу, щоб у нас було керівництво колгоспом колегіальне, як той каже…
— От проспівав, аж сльозу навертає,— шепнув Мирон Снопові.
— Та, може, дійшло, Мироне?
Коляда скромно сів у куточку, біля Сави Чемериса. На нього дивились із співчуттям. «Може, пронесе»,— думав Семен Федорович.
— Такі щирі і сердечні розмови, товариші,— сказав перший секретар,— самокритика та інші питання і повинні нам допомагати виховувати кадри. Гадаю, що ми приймемо до уваги все, що говорив Семен Федорович. Заслуги у нього були, і він ще може багато зробити хорошого, з вашою допомогою. Я хочу, щоб ваша парторганізація, правління, актив були єдині в своїх діях. Починається сівба, великий екзамен. Витримайте його з честю. Якщо нема більше запитань, то будемо закінчувати нашу коротеньку нараду.
— Я не думаю, що ми зібрались тільки для того, аби вислухати душевну сповідь голови колгоспу,— зауважив Мостовий.— Добре, якщо він зрозумів свої помилки і недоліки…
— Зрозумів, зрозумів,— поспішив запевнити Коляда.
— А їх у нього багато,— продовжував Мостовий.— І справа не лише в його характері, а в тому, чи творчо підходить голова колгоспу до господарювання, до землі, якщо хочете. І куди він поведе людей…
— І чи підуть за ним люди,— додав Кожухар.
— Саме так. Мені розповідали про засідання правління, де обговорювали план посівних площ…
— Якщо є план, то його треба виконувати, Олександре Івановичу,— зауважив Бунчук.— Нам про це говорити нічого.
— Розмову про плани розпочав я,— сказав Платон.— Ось ви нам запланували посіяти триста вісімдесят гектарів кукурудзи…
— І сійте,— порадив Бунчук.
— Але навіщо стільки? Ми її не зможемо обробити. У нас немає машин,— гаряче доводив Гайворон.— Найвищий урожай кукурудзи у нас був — сімнадцять центнерів. А скільки праці затрачували! Крім того, ми зменшили посіви пшениці на триста гектарів, буряків на сто. Я вас питаю, хіба це по-хазяйськи? Це злочин перед людьми і перед державою.
— Що за розмови, молодий чоловіче? — Перший секретар роздратовано запалив сигарету.— Думати треба, коли говориш.
— Ми не тільки думали, а й підраховували,— витримав колючий погляд секретаря Платон.— При такому плануванні кукурудза завдає нашому господарству великих збитків.
— Мене дивують ваші настрої, товаришу Гайворон,— підвівся Бунчук.— Кукурудза — партійна культура. Народ її назвав королевою полів! І це треба пам'ятати. В останньому виступі на Пленумі товариш…
— Не знаю, як де, а в нас ця королева, можна сказати, зовсім безпартійна,— поскаржився Вигон.— Цілісіньке літо, звиняйте, баби рачкують біля неї, а вона не родить. А що вродить,— не збереш до снігу.
— Пшениця у нас, Петре Йосиповичу, партійна,— подав і свій голос Кожухар,— буряки у нас теж до кандидатів підходять…
— Так ви що, проти кукурудзи? — чеканив кожне слово перший секретар.
— Ні, якщо ми засіємо сто гектарів,— сказав Платон,— доглянемо їх, своєчасно зберемо, то урожай буде більший, ніж з чотирьохсот…
— Ви мені тут байок не розказуйте,— перебив Бунчук.
— У нас і підрахунки. Ленін учив, щоб ми лічили…
— Державний план для нас — закон,— поклав важку долоню на стіл Бунчук.
— Але ж нам видніше, що сіяти у Сосонці і скільки… Державні плани ми виконаємо, хліб здамо. Ми знаємо свої грунти, умови, чому ж за нас планує хтось?
— Це тема — не для дискусій!
— А як завтра запланують нам сіяти чумизу?
— Скажуть — будете сіяти.
— Воно-то, конешно, але… не знаю, не знаю,— затягнувся самосадом Чемерис.
— Чули? — звернувся до Мостового Бунчук.— Він уже державні плани збирається переглядати. Не з того починаєте, товаришу Гайворон.
— Я сказав те, що думаю.
Коляда з нетерпінням чекав, поки закінчиться оця неприємна розмова, У нього визрів план. Якби він здійснився, то Семен Федорович відвів би всі удари…
— Петре Йосиповичу,— діждався паузи.— У мене є пропозиція і прохання.
— Слухаю,— байдуже промовив той.
— Я хотів би просити, щоб нам призначили агрономом… Платона Андрійовича Гайворона. Четвертий курс академії закінчує, виріс тут…
— Мене дивує ваша пропозиція, товаришу Коляда. Ви що, спали, коли тут виступав зі своєю платформою Гайворон? За такі розмови партквитки колись відбирали…
— То ж колись,— сказав Мостовий.
— І тепер нам ніхто не дав права ревізувати рішення директивних органів,— провадив далі Бунчук.
