Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна (книги онлайн .TXT) 📗
Вантажівка була вже попереду. Вона віддалялася, а Владів автомобіль летів до краю прірви. Ще мить — і машина проломить собою загорожу та полетить із крутосхилу вниз. Мить… але лимонад, вихлюпнувшись, застиг, наче скляні квіти, і жодного руху поки не відбувається. Мить — і машина, уминаючись і сплющуючись, обертаючи в повітрі колесами, скотиться вниз і там спалахне бензинове багаття…
Лимонад у повітрі почав обпадати. Скляні квіти змінювали форму, перетворюючись на скляні плоди. Владова голова стала тугою і неповороткою, але очі встигли. Встигли піймати голий гіллястий силует на схилі, метрів за десять від шосе.
Дерево.
Влад щосили крутонув кермо. Стовбур! Опора! Втриматися! Зачепитися!
Лимонад обпав — і вихлюпнувся новим фонтаном. Удар! Анжела зависла на ремені, Влада кинуло на кермо, вітрове скло теж посипалося, капот зім’явся з огидним скреготом, але за мить до цього Влад повернув ключ, вирубуючи двигун, і слідом за скреготом запала тиша, порушена стукотом дощу по даху, якимсь тріщанням, шурхотінням глини під днищем, дзенькотом окремих скалок…
Машина мало не висіла на дереві. Висіла, вчепившись за стовбур зім’ятим капотом, завмерши під кутом сорок п’ять градусів, задерши до неба багажник. Попереду, за розбитим вітровим склом, була ріка.
Минула хвилина, друга. Нарешті Влад повернув обличчя до жінки поряд зі собою.
Анжела повисла на ремені безпеки, по вуха залита лимонадом. З кров’ю на щоці — зачепило скалкою. Задоволена і щаслива, як дитина на новорічній ялинці.
— А ти не вірив, — сказала вона так гордо, начебто це рятівне дерево на схилі посадила і виростила власноруч. — Тепер ти мені віриш?
— Влад Палій? Гм-гм, щось знайоме… Палій… Слухайте, а це не ви написали про Гран-Грема?!
Влад кивнув, кривлячись від болю в потилиці, а відтак сухуватий, дещо роздратований допит у дорожній поліції перетворився на прийом шанованих гостей.
Влад ніколи б не подумав, що його читач може виявитися сорокалітнім розповнілим чоловіком в однострої та зі смугастим жезлом. Він не розумів, який інтерес із історії про Гран-Грема міг отримати для себе вусатий голова родини, чия щоденна жорстка робота не сприяє мрійливості й вірі у дива. Проте ось він, читач-шанувальник, зі шкіри пнеться, щоб допомогти улюбленому авторові, потрапившому в кепську історію.
— Номер ви не запам’ятали?
— Який там номер, — безнадійно кинула Анжела. — Він був увесь брудом заліплений.
— А марка яка? Хоч приблизно?
Влад подивився на Анжелу. Та знизала плечима:
— Нічогісінько не розуміюсь на самоскидах…
— А я його і не роздивився до ладу, — мовив Влад. — Він довго за нами їхав…
— Двадцять три хвилини, — уточнила Анжела.
— Але тримався далеко позаду, — заперечив Влад. — Я встиг лишень запам’ятати, що кабіна жовтогаряча…
— Не голка, — підсумував лейтенант авторитетно. Владу здалося, що він мимоволі цитує фразу з якогось фільму. — Знайдемо. Куди він дінеться…
— Він дуже грамотно все зробив, — сказала Анжела. — Їхав позаду… а коли ми вийшли на той відтинок, над обривом — просто наздогнав і стукнув боком. Ми б злетіли в річку… Коли б не це дерево…
Лейтенант покусав губу. Здивовано звів брови:
— Тобто ви думаєте, що він… навмисне?
Лікар оглянув обох і запевнив, що обом пощастило. Від серйозних травм Бог уберіг — нічого, крім синців, саден і кількох порізів, причому більше дісталося Владу — величезний синець на грудях, біль при кожному вдиху і видиху. Об кермо бебехнувся…
Машину витягли краном і доставили за допомогою тягача.
— Металобрухт, — сумно оцінив черговий лейтенант. — Відновленню не підлягає. Але ви не засмучуйтеся — могло бути і того… Гірше… Це диво іще, що ви живими залишилися і шию не зламали. А залізяка — вона залізяка і є. Чого її шкодувати?
Розмова по тому, як Анжела заявила про замах, була суцільним набором незручностей і недомовок.
— Ви думаєте, що він… навмисне?
— Ну, звісно. Ясно ж, що він їхав позаду, аби на цьому відрізку, над урвищем, скинути нас у прірву.
— Тобто хтось задумав вас убити? У вас є підстави так думати? Вам — або панові Палієві — погрожували? У вас є вороги?
Отут Анжела зніяковіла, засовалася на стільці, пошукала поглядом Владової допомоги, але той дивився убік.
— Так! — кинула Анжела зухвало. — Мені — особисто мені — погрожували. У мене є вороги.
— Тоді вам слід звернутися до карної поліції, — посмутнівши, визнав лейтенант. — Ми займається безпекою на шляхах, а не шантажем і вбивствами. П’яних водіїв ми бачили чималенько, а от найманих убивць на самоскидах — не зустрічали жодного разу…
— Ваша справа, — сказала Анжела дещо зарозуміло, — знайти машину. Її викрали, ось побачите. Не п’яний водій. Її вкрали і кинули, точно…
Хоч як сумно, але вона мала рацію. Того ж дня з’ясувалося, що в одному з приміських господарств саме напередодні було викрадено вантажівку. А майже тиждень по тому (Влад з Анжелою приходили до тями, живучи у великому двокімнатному номері чергового готелю) знайомий лейтенант потелефонував їм зі звісткою, що вантажівка знайшлася. За декілька кілометрів від місця події, покинута в лісі. На правому боці виявилася вм’ятина з залишками бежевої емалі (а Владу так подобалися машини світло-бежевого кольору!). Більше не виявили нічого — ні відбитків пальців, ні волосини. Той недовгочасний власник вантажівки не залишив про себе ані звісточки.
— Ви дозволите?..
У маленькій вуличній кав’ярні під строкатим тентом було не те, щоб людно, — але якось роз’єднано, відвідувачі приходили поодинці, рідко вдвох, і кожен сідав за окремий столик, тож до миті, коли незнайомець чемно попросив у Влада дозволу приєднатися до нього, у напівпорожній забігайлівці не залишилося жодного вільного столика.
— Певна річ, — дав згоду Влад.
Підійшла офіціантка, й чоловік навпроти замовив морозиво, а Влад тихо здивувався. Йому чомусь здалося, що сусід обов’язково попросить спиртне. Він сам не знав, звідкіля виникла така впевненість. Незнайомцеві було близько сорока, колір його обличчя й тіні під очима вказували на схильність до нездорового способу життя, однак на алкоголіка він схожий не був. Утім, на любителя морозива — теж…
— Доброго дня, пане Палій, — тихо мовив незнайомець. — Це зі мною ви говорили по телефону…
— Я здогадався, — кивнув Влад у відповідь.
І надпив із чашки.
— Мене звуть Захар Богорад, — вагомо сказав чоловік навпроти. — Ось моє посвідчення.
І він тицьнув Владові під ніс розгорнуту «ксиву». Влад пошкодував, що не носить окулярів: зараз зависла б природна пауза — він довго виймав би окуляри з кишені, одягав на носа, розглядав фотографію свого співрозмовника — а за цей час долав би внутрішню зніяковілість.
Решки внутрішньої зніяковілості. Бо основну її частину він уже давно переборов, обдзвонивши по телефону кілька приватних детективних агентств і за якимсь натхненням вибравши серед них те саме, котре представляв його нинішній співрозмовник — агентство «Фенікс».
Незнайомець знову піймав його погляд. Піймав і притримав, начебто пазуристою лапою:
— Отже, яку саме допомогу ви хотіли б отримати?
— Мені потрібні якомога докладніші дані про одну людину, — пояснив Влад. — І певні дані, відомі мені, потребують перевірки.
— Чоловік? Жінка?
— Жінка.
— Ймовірна зрада? Небажані зв’язки?
— Біографія, — сказав Влад. — Історія життя за останні десять-п’ятнадцять років.
— Це дорого вам обійдеться, — незворушно повідомив детектив.
— Але таке можливо?
— Звісна річ.
— Тоді я заплачу, — Влад дозволив собі злегка посміхнутися. — Зараз я маю кошти… До того ж дані, що їх я волів би отримати, мають для мене життєво важливу цінність.
Їхня реакція на пережите відрізнялася кардинально. Влад одразу після пригоди з самоскидом наче закам’янів і розмову в дорожній інспекції пригадував дуже туманно. Анжела, навпаки, одразу після аварії була доволі балакучою і навіть веселою, зате через кілька днів, коли до неї дійшло нарешті, наскільки близько була смерть, — запанікувала і мало не щоночі прокидалася від кошмару (Влад на той час отямився і розглядав аварію, якщо не з іронією, то принаймні спокійно і тверезо).
