Убити пересмішника... - Ли Харпер (читать книги регистрация txt) 📗
— Замовкніть, сер! — гримнув суддя Тейлор, який раптом ніби прокинувся, і почервонів. Дивно, сигара зовсім не заважала йому розмовляти.— Лінк Діз,— крикнув він знову.— якщо ви маєте щось сказати, то скажете це під присягою і тоді, коли належить, а поки що вийдіть із залу, зрозуміло? Забирайтеся звідси, сер, ви мене чуєте? Хай йому чорт, якщо я ще раз попущу цьому типові!
Суддя Тейлор гнівно глянув на Аттікуса, спробуй, мовляв, сказати хоч слово, але Аттікус нахилив голову і тільки всміхався. Я пригадала, що Аттікус колись казав мені: суддя Тейлор інколи дозволяє собі не зовсім благозвучні вислови, що виходять за рамки його повноважень, але мало хто з адвокатів на це зважає. Я глянула на Джема, той тільки похитав головою.
— Це ж не те що підвівся і заговорив присяжний,— сказав він.— Тоді б суддя не кричав. А містер Лінк порушив порядок.
Суддя Тейлор велів секретареві викреслити з протоколу все, що записано після слів: «Були б ви чорним, містер Фінч, ви теж злякалися б», а присяжним сказав не зважати на цей викрик. Він підозріливо оглянув середній прохід, ждучи, мабуть, поки містер Лінк Діз зачинить за собою двері. Потім сказав:
— Далі, містер Джілмер.
— Тебе було засуджено на місяць за порушення громадського порядку, Робінсон? — запитав містер Джілмер.
— Так, сер.
— І добре ти всипав тому чорномазому?
— Він побив мене.
— Це так, але засудили тебе, правда ж?
Аттікус підвів голову.
— То була незначна провина, і це вже записано в протоколі, ваша честь.— Я по голосу відчула, що він стомився.
— Не має значення, хай свідок відповідає,— сказав суддя Тейлор. В голосі його теж відчувалася втома.
— Так, сер, мені дали тридцять діб.
Я знала, що тепер містер Джілмер доводитиме присяжним, що той, кого вже було осуджено за порушення громадського порядку, міг легко піти на те, щоб учинити насильство над Мейєлою Юел. Саме для того він і завів цю розмову. Така логіка мала переконати.
— Робінсон, ви, здається, майстер рубати однією рукою і шафанери, і дрова?
— Авжеж, сер, гадаю, що це так.
— І сили вистачить, щоб придушити жінку і кинути її на підлогу?
— Я ніколи цього не робив, сер.
— Але сили в тебе вистачить для цього?
— Думаю, що вистачить.
— І довгенько ти, хлопче, до неї приглядався?
— Ні, сер, я ніколи на неї не дивився.
— Виходить, ти рубав дрова, носив воду тільки з люб'язності, чи не так, друже?
— Я просто хотів їй допомогти, сер, більше нічого.
— Який же ти благородний, Том. І це після робочого дня, та й дома є що робити, га?
— Так, сер.
— Чого ж ти не працював у своєму дворі, а знайшов роботу у міс Юел?
— Я робив і свою роботу, сер.
— Отже, тобі, бачу, ніколи було і вгору глянути, а заради чого?
— Як це «заради чого», сер?
— Заради чого ти так вболівав за неї?
Том Робінсон відповів не відразу.
— Я вже казав: їй, видно, ніхто не допомагав...
— А містер Юел, а семеро дітей?
— З усього видно було, що їй ніхто не допомагав...
— І ти кажеш, рубав їй дрова, виконував іншу роботу по щедрості своїй душевній, так, юначе?
— Я ж кажу, хотів допомогти...
Містер Джілмер подивився на присяжних і посміхнувся.
— Чи не занадто це щедро з твого боку. Стільки робити, і все задарма?
— Так, сер. Мені просто шкода було її, вона більше за всіх робила, вона ж...
— Ах, он воно що! Тобі шкода було її? — Містер Джілмер мало не підскочив до стелі.
Свідок зрозумів, що сказав зайве, і неспокійно переступив з ноги на ногу. Помилку виправити було неможливо. Всім, хто сидів унизу, відповідь Тома не сподобалася. Містер Джілмер зробив довгу паузу, щоб присутні краще запам’ятали відповідь свідка.
— Отже,— заговорив він нарешті,— двадцять першого листопада минулого року ти, як звичайно, проходив повз будинок Юелів, і вона покликала тебе у двір розрубати шифоньєр.
— Ні, сер.
— Ти що, заперечуєш, що проходив повз її будинок?
— Ні, сер... Вона сказала, що у неї в домі є для мене робота...
— Вона каже, що попросила тебе розрубати шифоньєр, це так?
— Ні, сер, це не так.
— Отже, ти твердиш, що вона бреше?
Аттікус схопився на ноги, але Том обійшовся без його допомоги.
— Я не кажу, що вона бреше, містер Джілмер, я кажу, що вона помиляється.
На добрий десяток запитань містера Джілмера, який намагався примусити Тома визнати, що події розгорталися саме так, як розповіла Мейєла, Том незмінно відповідав: міс Мейєла помиляється.
— А хіба містер Юел не вигнав тебе з дому, хлопче?
— Ні, сер, це не зовсім так.
— Що значить «не зовсім так»?
— Він не встиг мене вигнати — я сам утік.
— Ти досить відвертий, а чого ж ти втік так швидко?
— Я вже казав, сер, я злякався.
— Чого ж ти злякався, якщо твоє сумління чисте?
— Я вже казав, сер, для негра небезпечно вскочити в таку... таку халепу.
— Ну, яка ж це халепа,— ти ж казав, що не піддався міс Юел. Ти що, злякався, що вона тебе подужає? Такого здорованя?
— Ні, сер, я боявся суду, хоч він мене й не минув.
— Боявся арешту, боявся, що доведеться відповідати за те, що накоїв?
— Ні, сер, я боявся, що доведеться відповідати за те, чого не зробив.
— Та ти, я бачу, нахаба, голубе!
— Ні, сер, що ви!
Оце і все, що я почула з того допиту, бо мені довелося вийти: Джем наказав мені вивести Діла. Діл чомусь розплакався і ніяк не міг заспокоїтися; спочатку плакав тихенько, а потім почав схлипувати так, що почули люди навколо. Джем сказав, що коли я не виведу Діла, він усе одно примусить мене, і преподобний Сайкс теж сказав, що краще піти, от я й пішла. Зранку того дня Діл був, як завжди, нічого в нього не боліло; мабуть, він просто ще не отямився після своєї втечі.
— Ти що, захворів? — запитала я, коли ми зійшли з галереї.
Діл намагався взяти себе в руки, коли ми бігли східцями вниз. На верхній сходинці самотньо сидів містер Лінк Діз.
— Що сталося, Всевидько? — запитав він, коли ми проходили мимо.
— Нічого особливого,— відповіла я. — Ділові щось нездужається.
— Ходімо в затінок,— запропонувала я.— Це, напевне, у тебе від спеки.
Ми вибрали найрозлогіший віргінський дуб і вмостилися під ним.
— Я не міг його далі слухати,— сказав Діл.
— Кого, Тома?
— Та ні, того старого Джілмера, як він його допікає, скільки ненависті в його словах...
— Діл, ти не розумієш, це ж його робота. Інакше не можна. Не було б обвинувачів, не було б, певно, і захисників.
Діл терпляче зітхнув.
— Все це я знаю, Всевидько. Але ти бачила, як він говорив? Від цього мене й занудило.
— Певно, так треба, Діл. Це був перехресний...
— Але з іншими він розмовляв не так.
— Діл, то були його свідки.
— Чого ж тоді містер Фінч допитував Мейєлу і старого Юела зовсім не так? А цей весь час «хлопче», «голубе», просто знущається і щоразу, коли Том відповідає, обертається до присяжних — бачте, мовляв, як бреше.
— Ну, Діл, зрештою, Том — негр.
— Начхати мені на те, що він негр. Це все одно несправедливо. Нечесно так поводитися з ними. Ніхто не має права так розмовляти з людиною... Мене аж нудить від цього.
— У містера Джілмера така вдача, він з усіма так. Ти ще не знаєш, який він буває. Сьогодні він ще добрий. Усі вони такі, ці юристи.
— Містер Фінч не такий.
— Це — виняток, Діл, він...— Я намагалася пригадати, як добре колись сказала Моді Аткінсон. Згадала: «Він завжди однаковий — і в суді, і на вулиці».
— Я не про те,— сказав Діл.
— Я знаю, про що ти, друже,— почувся голос позаду нас.
Нам здалося, це заговорив дуб, але ні, голос належав Дольфусу Реймонду. Він виглянув із-за дерева.
— Ти ж не тонкослізка, тебе просто трохи занудило, та й годі, правда ж?
РОЗДІЛ XX
— Підійди, синку, у мене тут є дещо, від чого тобі зразу полегшає.
