Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей (читать лучшие читаемые книги txt) 📗
Пам’ятаю, я простягнула долоню над головою непритомного принца-бранця й наказала: «Оживи». Принц отямився й підвівся, а я захиталася, як паперова лялька на вітрі.
Пам’ятаю, просмикнули мотузяну петлю під пахви принца-деспота й так затягли нагору. Принц-бранець піднявся сам, на дотик відшукуючи залізні скоби, Максиміліан лаявся й підштовхував його знизу.
Пам’ятаю, як усе сильніше тягло з коридору солодкуватим гнилим запахом. Пам’ятаю, коли я була в трубі, цей сморід раптом злетів знизу, прорвався крізь кіптяву й сажу, що забивали мені подих, і підхльоснув таким жахом, що я сама не спам’яталась, як опинилася нагорі.
А там, виявляється, був не дах, а гранітний схил, такий крутий, що принц-бранець мало не зірвався. Труба, з якої ми вибралися один за одним, складалася із грубо обтесаних кругляків, і тоді я бабахнула по цій трубі блискавкою із посоха, і труба перетворилася на купу каменюк і рухнула вниз. І мені дуже хотілося вірити, що принц-чума був саме там, унизу, й уся ця купа здоровенного каміння гепнула йому на голову.
Хоча, звісно, ніхто в це не вірив. Мій посох поводився спокійно, коли я намагалася намацати небезпеку попереду, і смикався, як божевільний, коли я повертала його назад — туди, звідкіля ми втекли.
Погано пам’ятаю, як ми злізли на землю по засмічених водостічних жолобах. Хрумкотіло сміття під ногами, валялися щурячі й пташині кістяки, Уйма тяг принца-деспота й дихав усе гучніше, і кров з людожера все текла й текла. Я зупиняла її — на кілька хвилин, не більше, а потім пов’язка знову просочувалася й чорніла, і не було часу зупинитися й затягти як слід рану. Максиміліан ішов позаду всіх, часто оглядався й лаявся упівголоса, я розрізняла тільки «Божевільна! Дурна! Ідіотка! Недорозвинена!»
Ми довго не зважувалися вийти на дорогу, пробиралися якимись стежками й лізли крізь колючі кущі, але незабаром некромант сказав, що все це марно: принц-чума нас все одно учує, а по дорозі ми зможемо йти втричі швидше. І ми вийшли на дорогу й припустили так швидко, як тільки дозволяли нам утома, рани й важенний принц-деспот.
То праворуч, то ліворуч з’являлися шибениці, і Максиміліан щоразу полегшено зітхав, якщо петля була вільною. А якщо ні — він утягував голову в плечі. А я, чесно кажучи, так утомилася й стільки натерпілася, що навіть на повішеників майже не звертала уваги. До вечора ми остаточно знесилились й упали на ось цю траву обіч шляху.
Принц-саламандра повертався до багаття, волочачи сокиру по землі. У нього вистачило сил зрубати тільки одну напівсуху гілку. Він кинув її у вогонь і ліг зверху, обличчям униз.
— Нам слід іти, — нервово сказав Максиміліан. — Якщо ми піднатужимося, то, може, до світанку…
— Смієшся — до світанку? — проскрипів Уйма. — Тут ще топати й топати! А з вантажем…
Він покосував на принца-деспота. Той лежав, не зводячи з мене пильних очей.
— А давайте його повісимо, — пошепки запропонував Максиміліан. — Адже це він понаставляв усі ці шибениці! Це ж він звелів… — некромант затнувся. — Тож справедливо, якщо його, як і інших, повісити, та й нехай теліпається. Ніхто навіть знати не буде, хто це падло, вороняччя його з’їсть, і сліду не залишиться!
Принц-деспот, напевно, вже міг говорити. Але мовчав, тільки дивився. І чомусь тільки на мене.
— Він нам потрібний, — сказала я. — Він потрібний Оберону.
— У вас тільки три принци! — Максиміліан підвівся. — А треба п’ять! Обіцянку все одно не буде виконано. А якщо принц-чума нас наздожене…
— Буде чотири, — пробурчав Уйма.
— Не буде нікого!
Максиміліан замовк і сумно взявся за голову.
Принц-саламандра, здається, заснув, лежачи грудьми на мерехтливому вугіллі. Принц-бранець задрімав, розпластавшись на траві. Йому снилися кошмари, і він здригався, бурмотів, ніздрі його роздувалися. Можливо, уві сні він чув той самий запах, що й мене не полишав у спокої.
Принц-деспот дивився на мене. Щоб не робити йому такої приємності, я обійшла навколо багаття й підсіла до Уйми.
— Ну… ти як?
— Добре, — людожер підняв повіки. — Нам треба знайти віз і коней.
— Де?
— Де хочеш. Пошли Макса. Він добуде.
Некромант спав, по-дитячому підклавши під щоку кулачок.
— Уймо… — я запнулася. — Що там було? Звідки він узявся?
Він без пояснень зрозумів, про кого я.
— Ми билися. Точніше, це вони билися — мурахи, а ми тільки йшли за ними й допомагали. Ці стражники — відважні хлопці, вони незабаром здогадалися палити їх вогнем, обливати водою. Але мурах було багато. Як піску на нашому острові. Ми увірвалися до тронної зали… І тоді Майстер-Генерал раптом упав. Я не знаю, як це можливо, але його вбили.
— Його не вбили! Він зрадник!
І я розповіла Уймі про те, що бачила в підземеллі. Як начальник варти прибіг по допомогу, і як Майстер-Генерал устав в іншому своєму тілі й зібрався вести наших ворогів на останній бій.
Уйма надовго замовк.
— Якби вони зійшлися віч-на-віч… — почала я.
— Так не буває. Він один, тільки один живии Майстер-Генерал. Наш упав і вмер. Той, інший, піднявся.
— Він нас зрадив.
Уйма нічого не сказав.
— Що було далі? — знову запитала я.
— Генерал упав. Мурахи розбіглися. Стражники усе ще боялися й репетували, і кидалися смолоскипами, а ми із саламандрою продовжували наступати й тіснили їх, але вже незабаром стало навпаки. Ми опинилися вдвох проти трьох десятків…
— А Максиміліан?
— Він зник, як тільки Генерал упав. Кмітливий хлопчисько.
— Він мене врятував.
— Так… А в ту хвилину я подумав — усе, Уймо, питимеш ти пиво десь у посмертних чертогах, якщо, звичайно, і туди не проникли ще негідники-некроманти. І тоді…
Повисла пауза.
— Що?
— Він прийшов.
— Як?
Уйма знову заплющив очі:
— Я не помітив. Було тісно — і раптом стало порожньо. А він уже сидить на троні. Я не знав, хто це, але коли побачив їхні сині від страху пики…
Я здригнулася. Потерла ніс, щоб відігнати уявний запах.
— Ти мужньо з ним говорила, — сказав Уйма.
І знову запала тиша.
— Уймо, — почала я ледь чутно. — Тепер я розумію. Чому Оберон не пускав мене за Відьмину Печатку й сам іти не хотів. Тепер я зрозуміла.
Людожер облизав пересохлі товсті губи:
— Чому?
— Ось хоча б ці мурахи. Вони жили собі спокійнісінько у своїх мурашниках. І тут прийшли ми з Майстром-Генералом і погнали їх уперед незрозуміло чому, щоб вони кусали людей, а їх за це палили смолоскипами…
— Мурахи, — промовив Уйма із презирством. — Знайшла, кого жаліти.
— Для декого — що мурахи, що люди. Аби тільки наказ виконували.
Уйма мигцем глянув поверх багаття в той бік, де лежав зв’язаний принц-деспот.
— Це дуже підлий світ, — я перевела подих. — А Оберон не хотів, щоб заради нього чинилася підлість.
— Підлість? — Уйма підвівся на лікті. — Ти врятувала принца-бранця! Ти…
— А що буде із принцом-саламандрою? — я стишила голос. — Він посварився з батьком заради рудої нареченої! А де вона, ця наречена? Може, замість нареченої тепер усіх очікує чума?
Уйма звів брови, але промовчав.
— А Майстер-Генерал? — продовжувала я. — Може, я вбила його назавжди!
— Невелика біда. Оживе в іншому тілі.
— А всі ті люди, яких ви вбили при штурмі? Вони оживуть?
Я замовкла. Принц-саламандра спав, здригаючись від холоду. Багаття повністю догоріло.
— Ти говориш не як воїн, а як дівчисько. Замки завжди штурмують і завжди захищають. Заради світлої мети…
— Саме так. А Оберон не хотів бути цією самою «світлою метою». Цим він відрізняється від усіх. І від тебе, і від мене.
Уйма задумався. На лускатому трико принца-саламандри виступили крапельки роси. Завовтузився Максиміліан, сів, почухав розпатлану біляву голову:
— Уже? Уже йдемо?
І знову впав сонний.
— Уймо, — сказала я жалібно. — Як я дивитимуся в очі королю? Ми стільки всього накоїли… а п’яти принців усе-таки не знайшли.
