На запах м’яса - Дашвар Люко (бесплатные книги полный формат TXT) 📗
– Щось мені теє… погано без тебе, – сказав Горох.
– А мені без тебе взагалі смерть, – прошепотіла Майка.
Гарний день стався. Кохалися до нестями, пили узвар, Толя наварив картоплі, змусив Майку їсти з квашеною капустою.
– Мань, ти вже на себе не схожа. Давай уже… Їж чи що…
– Як це – на себе не схожа? А на кого? – Майка давилася картоплею, дістала пігулку з пакета, проковтнула.
– На примару. Кидай уже цю хімію глушити. Молока тобі завтра принесу.
– Ага… Давай. Лиши його в глечику на ґанку. Щоби я вийшла зранку – а на порозі молоко…
– Та добре… – кивнув. – Бачив – город трохи розчистила.
– Санджив допоміг. Посаджу всього-всього… Толю! Я цілий тиждень на хуторі сама була.
– А де інші ділися?
– Роз’їхалися у справах. Страшно… У Санджива ночувала кілька днів.
– Чому? У нього не страшно?
– У нього чудовисько живе…
– Кіт отой? Хаус?
– Охороняв мене. А вчора Уляна приїхала. І Троянов. Уляна мені печива «Зоологічного» привезла…
– Я теж… Ну… – Кульгавий поліз до куртки, дістав коробку у блискучій сріблястій обгортці. – З Міжнародним жіночим днем, Манюню…
Майка нюхала різкі, вонючі парфуми, роздивлялася мило, дезодорант…
– Подобається? – спитав кульгавий.
Майка глянула хлопцеві в очі.
– Подобається, – прошепотіла тоскно. Схаменулася, притулилася до нього. – Ходімо город оглядати?
І що на нього дивитися? Толя чухав потилицю, оцінював розміри пахоти: без мотоплуга фіг обійдешся. Доведеться в Реп’яха просити.
Майка й тут із примхами – ішла зеленою холодною травою.
– Давай помідорів насадимо! Динь і персиків. Ромашок! І червоних квітів якихось…
– Нащо город псувати? Біля хати квіти сади. Сараї розібрала – місця досхочу. Розчистити, звісно, доведеться, але… – не встиг договорити. Перечепився через якусь залізяку, що вона із землі стирчала, завалився незграбно, схопився за ліву ногу.
– Толю, що? – Майка присіла біля хлопця. – Покажи! Де?
Задрала штанину й оніміла. Ніколи до цієї миті зблизька не бачила понівечену Толину ногу. Не роздивлялася – ну, кульгавий! Що з того? На відстані півметра скалічена Горохова нога виявилася страхітливою. Видно, колись давно гомілка була зламана, зрослася нерівно, неправильно, від чого на нозі в місці травми утворився бугор, шкіра рубцями вкрита, нога викривилася, стала коротшою.
– Не дивися. – Горох підвівся важко. Супився, намагався не виказувати болю.
– Толю… А що сталося? – спитала Майка.
– З персика впав, – усміхнувся Горох.
– Не ростуть тут персики, – насупилася Майка з підозрою. Згадала рідний Генічеськ…
– Я тоді в інших краях жив, – відказав кульгавий.
5
По яких тільки усюдах Толю Горохова не носило – іншим би на все життя вистачило.
Народився в Харкові, де мама в технікумі на бухгалтера вчилася, тато на тракторному заводі працював. Татові простіше – місцевий. З батьками у двушці жив, а мама – з Чернігівщини: доки не завагітніла, у гуртожитку ліжко мала, а як вилізла правда, отут і довелося швидко рішення приймати. Мама навчання покинула, розписалися без весілля, пару місяців у татових старих пожили, та тим невістка до душі не припала – й онуки їм зарано, і синові іншу долю бачили… Гризли-гризли – не витримали молоді, подалися в найману хату. Тато на тракторному заводі заяву на квартиру написав, та за чотири роки замість омріяного житла розвалився Радянський Союз, за ним слідом тракторний завод захворів, а там геть зле стало – ані роботи, ані грошей… Стріляють… Тато до пляшки прикладатися став. Мама його ледь умовила до своїх батьків податися. Там легше, казала.
Так у п’ять рочків Толя Горохов опинився в Прилуках, де жили бабця з дідом по материній лінії в трикімнатній квартирі в центрі міста. Молодим віддали найбільшу окрему кімнату, мама торгівлею зайнялася, усе клунки тягала, а тато, що в нього руки золоті – усі знають! – пив гірку і тракторний завод згадував. От, мовляв, якби тракторний відродився – я б не пив. А так… Сидів на кухні, залізяччя в ящику перебирав, малий Толя поряд крутився. Ще й шести не стало, як болт М10 під ключ татові миттєво подавав.
На літо дід із бабою забирали малого в Капулетці, де жила Толина прабабця. Ганяв луками й лісами, та більше любив у дворі колупатися – будку собаці змайстрував, а як підріс – таку гарну прабабці лаву біля колодязя зліпив, усе село дивувалося: будуть із малого люди…
Коли Толі чотирнадцять виповнилося, тата-п’яницю розбив інсульт: дев’ять місяців гуртом за ним ходили. Хіба що своєму серцю спокій: усе, що могли, зробили. Поховали тата, наче всіх старих за собою потяг: протягом трьох років спочатку прабабця померла, потім дід із бабою. Залишився Толя з матір’ю удвох у трикімнатній квартирі в центрі Прилук. Мама на базарі ятку відкрила, торгувала якоюсь дрібнотою, та в бізнесменши не вибилася – ледь копійку заробляла, хоч усе мріяла: колись салон краси відкриє. Чи магазинчик. Толя сусідам унітази й змішувачі ремонтував, плитку клав, поки не накидали, щоби заробіток іншим не перебивав. Довелося до однієї з бригад прибитися: удень у школі лямку тягнув, після обіду цемент місив, мурував, тинькував… Нічого так. Заробляв. Однокласниці оченятами на худорлявого Гороха стріляли, та він якийсь прителепкуватий – обходив їх. Пару разів із маляршею Тонькою на об’єкті погодився на «чистий секс без зобов’язань», та чи то запах фарб забруднив чистоту першого інтиму, чи Тонька вже вкрай агресивно поводилася, але на тому експерименти й згасли. Натомість закінчив курси зварників: тягло Гороха до гарячого.
Школу закінчив, до армії забрали. У прикордонних військах на заході подружився з Тібою – Тиберієм Санітаром, мадяром із Закарпаття. Тіба навіть у наряді на кордоні все мріяв, як скине чоботи, подасться до Норвегії на бурові. Грошей заробить купу! Дім придбає, виноградник закладе і сад сливовий. Гороха із собою кликав:
– Поїхали, брате! У мене там уже рідні до біса. І дядько, і старший брат.
– Та добре… – погодився Толя, згадуючи рідні Прилуки, вічно заклопотану маму з клунками, засмальцьовані шпалери, що вони їх десять років усе збиралися поміняти, а мама сердилася: «Іншим ремонти робиш, у власній хаті срач».
Тіба не збрехав. Допоміг Горохові – звів із посередниками, що вони відправляли робітників на бурові. І хоч за можливість опинитися посеред холодного буремного Північного моря поряд з островом Шпіцберген вимагали немалий відсоток, Толя погодився, бо розповіді посередників скидалися на казки про комуністичний рай: зарплатня до чотирьохсот євро за добу, безплатний гуртожиток, чотириразове харчування, медична страховка і робоча віза. Навіть проїзд до бурової коштом роботодавця. Безкоштовно навчають і професії, і норвезької мови, якщо в тому є потреба. Тіба хотів мільйон. Толя сказав: «Скільки витримаю…»
У двадцять років Горох опинився на буровій платформі, більше схожій на залізне багатоповерхове й багатофункціональне інопланетне місто посеред крижаних хвиль. Своїх – до біса. Можна й мову не вчити. Хіба що «Йєльп!» – «На допомогу!» І «Так скал дю ха!» – «Велике дякую норвезьким роботодавцям». Слов’яни, що вже мантулили тут не першу зміну, частіше казали: «Яай трьоот!» – «Я втомився». Від одних і тих самих облич у замкненому просторі, від штормів і негоди, від полярної ночі так само, як і від полярного довгого дня, від втрати відчуття часу – чотири години пахоти, вісім годин відпочинку, знову чотири години праці, знову вісім годин відпочинку. По колу одне й те саме. Сто вісімдесят діб поспіль, щоби заслужити місяць відпочинку на материку. І знову на вахту. Одне допомагало: думати про грошики, що вони знай падають на рахунок щодоби. Толя і не сумнівався – з Тібою на пару пройдуть те випробування. Та ще на материку Гороха з посвідченням зварника розподілили на одну платформу, а Тібу записали різноробом на іншу. Навіть не передзвонювалися: коли?…
