Фірман султана - Малик Владимир Кириллович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
На стінах було жарко. Осяяні загравами пожеж, яничари, мов чорні привиди, виблискуючи шаблями і ятаганами, перли вгору, як тісто з діжі. Стрільці й козаки-сердюки ледве встигали скидати їх додолу. А по драбинах швидко піднімалися інші і вступали негайно у бій.
Роман Воїнов схопив важку корзину з камінням – сипнув на голови нападників. Кілька яничарів зірвалися з драбини і з криком полетіли на своїх товаришів, що підпирали їх знизу. Хтось сійнув цеберце піску – прямо в чорні, вирячені від жаху очі, в роззявлені роти, що кричали своє страшне «алла». Звенигора скочив на кам'яний парапет і шаблею рубав бриті голови, випручені вгору руки з кривими ятаганами.
Кузьма Рожков і Грива схопили дебелий дерев'яний рожен з рогачем на кінці, підчепили ним драбину – і разом з десятками яничарів одштовхнули від стіни. Драбина описала велетенське півколо і гуркнула на землю. Сповнені болю і жаху крики залунали в кривавій напівтьмі…
Всюди на стінах точилася жорстока різанина. Билися хто чим міг: шаблями, списами, ятаганами, стріляли з пістолів і мушкетів, кидали каміння, сипали пісок, лили розтоплену смолу, били по головах, по руках, по спинах замашними рожнами. Крики, лайка, стогін і хрипіння вмираючих, посвист шабель, глухі удари тарана в підворітті, безладна стрілянина – все це одним нелюдським ревом котилося з Чигиринської гори у тривожну темну ніч.
Судячи по тому, з якою люттю турки йшли на приступ, було зрозуміло, що Кара Мустафа заповзявся здобути сьогодні не тільки місто, а й фортецю. Не жаліючи людей, він кидав усе нові й нові штурмові загони на стіни замка.
Захисники фортеці втратили почуття часу й реальності. Їм здавалося, що бій триває дуже довго, цілу ніч, хоча було ще далеко до півночі, що йому ніколи не буде кінця. Втоми і страху ніхто не відчував. Відчайдушний порив, що охопив усіх, бажання будь-що відстояти рідні стіни вдихали у воїнів свіжі сили і завзяття. Навіть тяжко поранені, хто ще тримався на ногах і мав хоч одну руку, щоб рубати ворогів, билися нарівні зо всіма.
Найважче було захисникам південної вежі. Турки скерували проти неї головний удар. Уже сотні ворожих трупів встеляли залиту кров'ю землю, і яничари мостили з них приспи, по яких здиралися вгору, їх рубали, стріляли, вони падали назад, на ці приспи, і їх, ще теплих, напівживих, топтали ноги їхніх щасливіших, живих товаришів.
В одній із гарячих сутичок, коли турецьким аскерам пощастило здертися на стіну і тут завирував запеклий бій, було поранено Романа Воїнова. Билися в такій тісняві, майже впритул, що вбитим ніяк було впасти і вони хилиталися між бійцями, мов живі. Один з таких убитих яничарів навалився ззаду на Романа, і козак, думаючи, що турок хоче схопити його руками, на мить одвернувся від супротивника, з яким зчепився врукопаш, щоб відбити напад з тилу. Цим негайно скористався супротивник, і його шабля упала на голову дончака.
Роман охнув і заточився. Кров залила очі.
Його підхопив Звенигора, відтягнув назад. Арсенове серце стислося від болю, коли він побачив, як мертвотна блідість розливається по обличчю товариша.
– Романе, брате! – вигукнув щосили.
Роман кволо усміхнувся.
– Це ти. Арсене?.. Я чомусь тебе не бачу.
Звенигора витер йому з лиця кров. Потемнілі Романові) очі заблищали від радості: він уздрів Арсена, який'схилився над ним.
– Перев'яжи мене, – прошепотів тихо. – І я зараз устану!
– Чекай, чекай! Куди тобі! -Звенигора рвонув на собі сорочку, туго обв'язав Романову голову. – Іди вниз! Я допоможу… Ходімо!
Але Роман заперечив.
– А ти б сам пішов?.. Ні, Арсене, наще місце тут!.. Глянь – як напирають, кляті!
Він поволі підвівся і стис у руці шаблю. Ступив крок наперед. Звенигора похитав головою і рушив за ним.
Опівночі стало ясно, що турецька атака видихається. Ще гриміли постріли, ще дерлися на стіни яничари, ще блищали в кривавому світлі пожарищ шаблі і хрипіли конаючі, але у ворога вже не було того запалу, що звечора. Люди стомилися. Аскери не так прудко лізли по драбинах, якось . в'яліше били шаблями і, що найбільше вражало, перестали кричати своє пронизливо-дике, протяжне «алла». І в цей час до генерала Гордона підбіг молодий сердюк. Він був спітнілий, задиханий, без шапки.
– Пане генерале, пане генерале!
– Ну, що тобі? -повернувся до нього генерал.
– Наказ головнокомандувача князя Ромодановського…
– Ти зі ставки? Як же тобі пощастило пробратися?
– Таємним ходом. Ледве проліз…
– Які ж втішні новини ти приніс, козаче?
– Головнокомандувач наказав негайно вивести війська за Тясмин, а гармати і замок зірвати, пане генерале! – І він подав пакет.
– Що? -вигукнув генерал Гордон. -Ти при своєму розумі, козаче?
Сердюк спалахнув.
– Це наказ головнокомандувача…
Але розлютований шотландець уже не звертав на нього уваги. Швидко зламав воскову печатку, пробіг очима листа Ромодановського. Гнів розпирав йому груди.
– О свята Марія! Це ж безглуздя! Ми тут іще довго можемо чинити туркам опір! Як же здавати фортецю, за яку пролито стільки крові! Ну?.. Ще не охололи трупи наших товаришів! Яничари всюди відбиті… Ні, ні, я не вірю! Це помилка! Фатальна помилка!
Безтямним поглядом він обвів присутніх. Сердюк похмуро глянув на нього, ще раз повторив:
– Це наказ головнокомандувача. І князь просить не зволікати з його виконанням, генерале!
Гордон мовчав. Мовчали, вражені почутим, і оборонці фортеці. Роман, опираючись на шаблю, підійшов до Звенигори, обняв за плечі. На білій пов'язці чорніла кривава пляма.
– Як же це, Арсене? – прошепотів. – Здавати замок? Після всього того, що ми тут сьогодні пережили?
Звенигора теж тремтів од обурення.
– Справа не в нас… Серце кров'ю сходить: загинув Чигирин! Від міста нічого не зосталося – турки все спалили, зруйнували. А тепер і фортецю… своїми руками… висадити в повітря… Здати… Боже, що скажуть люди!
Всі здавалися пригніченими, прибитими. Рожков стискав кулаки. Грива люто блискав спідлоба.
Чекали, що скаже генерал.
Нарешті, він струснув головою, промовив: я
– Ну, що ж – думати нічого. Наказ є наказ!.. Передайте по стінах: гармати негайно заклепати і кинути на голови яничарам! Усім відходити до північної вежі!.. Порохові погреби зірвати після того, як вийдуть люди! – Він обвів поглядом задимлені обличчя воїнів. – Рожков, доручаю цю справу тобі… Послужи, голубе, ще раз вітчизнії
Але якщо не хочеш…
Рожков виступив наперед. Глухо сказав:
– Дякую, генерале!
Поряд з Рожковим став Грива. Похмуро блиснув очима.
– Дозвольте і мені разом з Кузьмою, пане генерале… Один добре, а два краще: все може трапитись…
– Гаразд. Ідіть. Рожков і Грива мовчки потиснули друзям руки, миттю зникли за внутрішнім парапетом стіни. Наказ про здачу фортеці і відступ за Тясмин блискавично поширився між оборонцями замка. Стрілецькі і сердюцькі загони швидко знімалися з своїх місць і поспішали до північної вежі, під яку вже підводились порохові міни.
Було дивно, що на стінах не гримлять гармати, не тріщать мушкети і самопали, не горлають дико тисячі людських горлянок. Тільки брама здригалася від могутніх ударів тарана, – то турки, підбадьорені тим, що уруси не стріляють із стін, посилили натиск.
Гармаші, заклепавши гармати, швиргонули їх униз, на голови тих відчайдушних сміливців-аскерів, які ще продовжували настирливо лізти по драбинах на стіни. У відповідь пролунав жахливий зойк. |Від вибуху міни злетіла в повітря північна вежа і частина стіни обабіч неї. Юрма стрільців і козаків хлинула в пролом, зім'яла на своєму шляху приглушених і наляканих вибухом яничарів, покотилася по крутому схилу вниз, до Калинового мосту.
В той же час затріщала брама південної вежі. Не витримали міцні дубові бруси могутніх ударів тарана – піддалися. Розтрощені ворота упали на землю. В замок ринула темна хвиля нападників.
Звенигора схопив знесиленого Романа під руки, потягнув до пролому. Чи ж устигне? Він оглянувся-турки запруджували майдан, розтікалися по темних закутках замка. Рубали поодиноких стрільців і козаків, що, загаявшись, не встигли втекти вчасно.
