Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (читать книги онлайн регистрации txt) 📗
Фран здивувався, аж очі розплющив: мовляв, що за дурне запитання!
— Та де ж, чорт забирай, як не по селах. Не важко зрозуміти.
— Яким чином?
Фран знизав здоровим плечем.
— Жартуєте?! — промовив він. — Ніби ви й самі не знаєте! Забирали їх, і край!
— Ага! — промовив Камаре і, пригнічений, опустив голову. — А машини, які були потрібні напочатку — звідки вони?
— Не з місяця, певна річ, — глузливо промовив Фран.
— З Європи?
— Треба думати.
— Як вони прибували?
— Очевидно, не прилетіли… І що за смішні
запитання ви ставите, пане Камаре. А ви як хочете, щоб вони прибували? Розуміється, їх привозили на кораблях.
— А вивантажували де? — продовжував Камаре спокійно.
— В Котоноу.
— Але від Котоноу до Блекленда дуже далеко. Як їх доставили сюди?
— Верблюдами, кіньми, волами, неграми, — коротко відповів Фран, починаючи втрачати терпіння.
— Під час цієї довгої подорожі, треба думати, чимало негрів повмирало?
— Авжеж, не народжувалось. Та я їх не лічив — не цікавився.
Камаре перейшов до іншої теми.
— За машини треба було платити?
— Ще б пак! — кинув Фран, якому запитання здавалися все більш безглуздими.
— Виходить, в Блекленді є гроші?
— Цього не бракує.
— Звідки вони беруться?
Фран остаточно втратив терпіння.
— Скільки ви ще будете мене морочити, пане Камаре, запитуючи про те, що знаєте краще ніж я? Планери ж зроблено не для розваги. Хіба вам не відомо, що час від часу ними приставляють Гаррі Кіллера й інших на Біссагоські острови, звідки вони їдуть пароплавом на невеличку прогулянку по Європі, а найчастіше — в Англію? Не мені вам розказувати, що в Європі існують банки, старі багачки і так далі, словом, що там чимало людей, яких вигідно відвідати… без запрошення, а потім піти собі тишком-нишком.
І такі поїздки повторювались часто? — спитав Камаре, обличчя якого палало від сорому.
Фран тільки рукою махнув.
— Ну от, знов! — пробурмотів він. — Як коли. Разів три-чотири на рік.
— А остання коли була?
— Остання?.. Місяців три-чотири тому. Так, чотири з половиною.
І кого відвідали цього разу?
— Не можу сказати напевно. Я тоді не їздив. Здається, якийсь банк. Знаю тільки, що такого вдалого діла ще не було.
Марсель Камаре помовчав. Він був смертельно блідий і, здавалось, постарів на десять років.
— Останнє слово, Фран, — сказав він. — Скільки негрів працює на полях?
— Коло чотирьох тисяч, а може й більше. І жінок тисячі півтори.
І дістаєте їх, напевне, так само, як і спершу?
— Ні, спокійнісінько відповів Фран. — Тепер, коли в нас є планери, негрів привозять.
— Ах, так! — промовив Камаре. Він знов помовчав і питав далі. — Ну, а як ви пробралися сюди?
Фран вперше завагався перед відповіддю. Зрештою, запитання було серйозне. Він лютував, але все ж змушений був відповісти, і сказав неохоче:
— Через резервуар. Позавчора опустили затвори на річці, щоб ви не могли качати воду, і спорожнили резервуар у палаці. Завдяки цьому спорожнів і заводський резервуар, а ми з Чумукі пройшли трубопроводом під еспланадою, який сполучає обидва резервуари.
За кілька годин перед тим інженерові доповіли, що насос змонтовано і він працює безвідмовно. В ту мить Камаре сприйняв це байдуже, але тепер усе зрозумів.
— Гаразд. Дякую, — сказав він, дізнавшися про те, що його цікавило, і закінчив допит.
13 і 14 квітня минуло, не принісши нічого нового. Облога тривала, така ж неослабна. На набережній, на еспланаді — скрізь підступи до заводу пильно охоронялися постами Веселих хлопців, і вибратися назовні не було ніякої змоги. Годі було чекати якихось змін — аж до того часу, коли голод змусить обложених здатися.
Ця думка невідступно переслідувала Амедея Флоранса. Після загибелі планера він весь час шукав виходу і лютував, не можучи нічого придумати. Нарешті, 14 квітня ввечері, в нього з’явилась ідея, яка після всебічного обміркування здалася йому щасливою. Уранці п’ятнадцятого, після тривалої наради з Тонгане, він запросив своїх товаришів до Камаре, бажаючи негайно поділитися цим планом.
Після допиту Франа інженер замкнувся у себе, нікуди не виходив і, мало не втрачаючи розум, болісно переживав у цілковитій самотині все, що йому стало відомо. Тепер він знав усю правду: що Блекленд побудований і тримається на насильстві, грабежах і вбивствах. Що “подвиги” Гаррі Кіллера і його банди відбувалися в Європі й Африці. Для нього вже не було таємницею ганебне походження золота, якого в Блекленді було вдосталь і завдяки якому втілилося в життя його творіння. Перед ним постали всі жорстокості, вчинені загоном Бакстона, убивство самого капітана, безупинне мордування нещасних негрів, силоміць вивезених з рідних сіл, розорення, грабежі, убивства в Африці й Європі і, нарешті, напад на мирну експедицію Барсака.
Він почував, що є спільником цих незліченних злочинів. І справді, чи ж не він, при всій своїй безгрішності, дав засоби для здійснення їх? Він жахався, згадуючи своє життя за минулі десять років, і його стомлений мозок зовсім тьмарився. Він починав ненавидіти це місто, плоть від своєї плоті, нагромадження чудес, створене ним для власної слави. Чи ж можна лишити напокараними всі звірства мешканців Блекленда, проклятого міста, в якому буйно розквітли такі злодіяння!
Амедей Флоранс і його товариші застали Камаре за цими похмурими думками. З застиглим поглядом він нерухомо простягся в кріслі і здавався пригніченим і зовсім знесиленим. Ці два дні він, імовірно, і не доторкнувся до їжі.
Такий співрозмовник не міг сподобатись Флорансу; йому хотілося мати справу з тим Камаре, якого він знав передусім як талановитого інженера. За наказом репортера, Тонгане приніс страви і поставив перед Камаре. Той поїв, покірно, хоч і без апетиту, якого можна було чекати після такого тривалого посту, але до його блідих щік все ж прилила кров.
— Я зібрав усіх вас, — .почав Амедей Флоранс, — тому що в мене з’явилась ідея, як вибратися з нашого безвихідного становища. Я довго думав над цим і прийшов до висновку, що ми могли б забезпечити собі підтримку численних союзників, які в нас, можна сказати, під рукою.
— Яких союзників? — запитали в один голос Барсак і доктор Шатонней.
— Негрів з невільницького кварталу. Нам тепер відомо, що їх принаймні чотири тисячі, не рахуючи жінок, а вони, коли розійдуться, варті двох чоловіків кожна. Це сила, якою не можна нехтувати.
— Це правда, — сказав Барсак, — але в них немає зброї, до того ж, вони, очевидно, і не здогадуються про те, що ми існуємо на світі.
— Саме тому слід було б налагодити зв’язок з ними і озброїти їх.
— Легко сказати! — вигукнув Барсак.
— А може й зробити! — парирував Флоранс.
— Справді?.. Не кажучи вже про зброю, хто ж піде до цих негрів?
— Такий же негр, як і вони, — Тонгане.
— А як же він пробереться? Адже завод обложено. Якщо він спробує показатися, його стріне злива куль.
— Отже, йому не слід виходити крізь ворота. Однаково, проти заводу розташовані квартали білих, і це нічого не дало б. Йому треба зробити те, що він уже колись здійснив: вибратися вночі у поле, загубитися в натовпі чорних і разом з ними ввійти в місто.
— Значить, він має перебратися понад дорогою і зовнішньою стіною? — не вгавав Барсак.
— Або попід ними, — відповів Флоранс і обернувся до Марселя Камаре, який не виходив із задуми і не брав ніякої участі в розмові, що її, здавалось, і не чув. — Пане Камаре, — спитав журналіст, — чи можливо прокласти під стінами заводу і міста тунель, який проминув би кругову дорогу і вийшов назовні серед поля?
— Звичайно, можливо, — відповів Камаре, піднімаючи голову.
— Скільки часу потрібно для цього?
Камаре подумав.
— Звичайним способом, тобто за допомогою кріплення, це забрало б багато часу, — сказав він. — Але можна заощадити час за допомогою машини, яку я тільки но винайшов і яка діятиме дуже добре в цьому піщаному ґрунті. Щоб зробити проект, збудувати машину і прорити тунель, потрібно два тижні.
