Шмагія - Олди Генри Лайон (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
Ну й добре! Не хоче пояснювати – не треба.
У неї теж своя гордість є.
Звикла потроху. До щастя дивного, до коханця-перевертня, до грози незрозумілої, що по краях небо обіклала. Навчилася не думати на майбутнє, днем сьогоднішнім жити. Лише іноді, засинаючи, мріяла: нехай перевертень, нехай гроза, аби тільки назавжди… На віки вічні! Гріх коханій людині довгих лих бажати. Соромилася, дорікала собі, а мрії по хаті мишами бігали. Сіренькі, в’юнкі. Пищали: щастя без гидоти лише в казках буває. Він – столичний маг, поважна людина. Звик у розкошах жити, при королівському дворі, у галантному товаристві обертатися. Любить? Чоловіча любов від воріт до кута: вилікується, виїде й із собою не покличе.
Чи все-таки покличе?!
Рік. Два. П’ять. У Високій Науці відьма не те щоб дуже, але дещо опанувала. Теорія, методика. Чари плела мудрі, які раніше й не снилися. Фортунату ці чари – плюнути-розтерти! А їй диво з див. Та й маг на неї по-іншому дивитися почав. Висока Наука допомогла? Чи…
Отут гроза й упала на голову.
Дочекалася.
– Ледь ви до мене прийшли, Їжачою Рукавицею почали цікавитися, я відразу зрозуміла: по Фартову душу з’явилися. А дівки ці линючі – про людське око.
– І помилилися, любонько. Я тут у першу чергу саме через цих «линючих дівок». Та ось, самі бачите, загруз. Як муха в меду. Місто у вас… медяне.
– Ви пробачте мені, дурній, майстре Андреа! Коли ви на барона з почтом навели морок і «покійничка» мого личиною обгорнули, я мало розуму не втратила! Потім уже, в хаті, ви: мовляв, тіла позбутися треба, а я мало що не в крик. Як пояснити, що він устане? Ви б мені нізащо не повірили.
– Не повірив би. А якби й повірив, то спалив би лежачого без зволікань. Знаю я, люба, як вони встають…
– І тут – вона. Шасть у двері. Дівчинка-курча, яку Фарт із дружками на галявині мучили п’ять років тому. У мене душа в п’яти. Край, поквитатися прийшла. А вона про зурочення, про пристріт мимрить. Дай, думаю, зіпхну її на вас, майстре Андреа. Виграю час. Либонь Фортунат опам’ятається…
– Я завжди ставився до вас із симпатією, люба. Бачу – не помилився.
– Поки ви з нею говорили, я її трішки вивчила. Бачу: звичайна людина. Ну, недоук. Та це з кожним трапитися може!
І зурочення вона придумала, ніхто її не псував…
– Що ж, колега Цвях теж прийняв циркачку за інфернала. Зізнаюся, я й сам… Ви, мабуть, не помітили, а я її з порогу мало до одвірка не приклав…
– Циркачку?! Ну, тут я не знаю, хто б кого приклав…
– У якому сенсі?
– У звичайному…
До місця бою Меліс припізнилася. Вона завжди була кепською бігункою, навіть замолоду. Проклинаючи вік, хвороби, болячки, вибої та власну дурість, відьма дошкандибала до будинку Швелерів тої хвилини, коли пращники ганебно втікали, а захисники клопоталися над безтямним чаклуном. Втручатися Меліс передумала. Дихнути не могла без того, щоб не закололо під ложечкою, ребра ходором ходили.
З очей текли сльози. Лізти лікувати, якщо сама така, що кращих у труну кладуть? Дзуськи! Додаси непритомному своєї гидоти…
Без нас його вилікують, руда.
Цих столичних зануд нічим не візьмеш.
Якщо відверто, відьма боялася. Так ідуть, коли вже несила терпіти, до сільського зубодера. Уявляючи кліщі та припарки, бачачи навіч лапи рятівника, грубі й волохаті, затискаючи страх у кулаці й насилу переставляючи ноги. П’ять років життя з Фортунатом, від дня жахливого знайомства на Їжачій Рукавиці, вона чекала розв’язки. І зараз, коли нарив обіцяв лопнути, дорослій, досвідченій, у трьох водах купаній і в десятьох лугах полосканій відьмі хотілося заховатись. Накритися з головою і заснути. Усе скінчиться, заспокоїться, ми й прокинемося. Або не прокинемося взагалі.
Аби тільки не очікувати.
Хлопця вона помітила не відразу. Як там його? Ян? Янчик? Обдертий і скуйовджений, Ян-Янчик не брав участі в порятунку чудового, улюбленого ятричанами чаклуна. Він стовпом стирчав ближче до глухого кута, сперечався з якоюсь дівчинкою. Відьма втерла сльози, вдивилася, і її облило крижаним потом.
Ян-Янчик говорив із ліліпуткою Зізі.
Власне, тут не було нічого дивного. Китоврас Гриня за хвилину до того помчав навздогін за пращниками, виходить, легко припустити, що він, рятуючи подругу, привіз її саме сюди, до будинку Швелерів. Навіщо? Хто їх, китоврасів, зрозуміє… Дивуватися слід було з іншого: найтихіша, найлагідніша циркачка суворо, навіть можна сказати, злостиво вичитувала хлопцеві, ледве стримуючись, щоб не схопити жертву за вилоги куртки. Для цього їй довелося б, напевне, трішки підстрибнути.
Парубійко м’явся, як обпльований. Намагався пояснити, перервати прочухана, виправдатися перед гнівною ліліпуткою. Складалося враження, що найманий робітник, пропив завдаток і проспав термін, а тепер тупцює перед замовником, бурмоче дурниці. Провина Леонардового постояльця, яка б вона не була, мало хвилювала Меліс. Але перед крихітною акробаткою відьма почувалася винною не менш за хлопця. Людина з’явилася до чесної відьми знімати зурочення, і що в підсумку? Спершу карнавал, фальш-обряд із метою тягти кота за хвіст, потім цей кошмар, коли Фарт зосліпу почав крити чарами, а вреднюка-чаклун (даруйтете, майстре Андреа!) поліз, виходить, грудьми на арбалет, далі – на китоврасі, просто у вогонь побоїща…
Ліліпутка стомилася сварити хлопця, швидким кроком рушила геть.
Меліс заступила їй шлях:
– Люба Зізі! Повірте, мені страшенно шкода…
Чемної мови навчив її Цвях, який знався на гарних манерах. Однак скінчити пасаж Меліс не встигла. Мала циркачка зиркнула на жінку, як на неживу перешкоду, тупу, безглузду, й вивернулася немислимим чином. Відьму впечатало в паркан дому Шишмаря, в грудях закололо так, що аж захлинулася, кольки поступились місцем мертвій ядусі, очі сліпли. У мозку сива кульбабова галявина вибухнула білими «летунцями», люто закрутила їх по землі.
– Вам зле?
Ян-Янчик, або як там його, допомагав відьмі підвестися. Вигляд у хлопця був жалюгідний. Нещаснішу людину важко й уявити. Хоча ні, легко. У всякому разі, Меліс для цього знадобилося б лише дзеркало.
– Овал Небес, у мене в печінках сидять ваші дивовижні збіги та складні колізії! – хотів сказати Андреа Мускулюс, лежачи в ліжку та відчуваючи, що подушка робиться кам’яною, перина – шпичакастою, наче ожинник на знайомій галявинці, а сонячний промінь на стіні викликає бурчання в шлунку.
Але не сказав.
– Рідна моя, я вам глибоко співчуваю. Зверніться до Нагляду Сімох, зловживання магією – то їхня справа. Особисто мені найбільше хотілося б дочекатися, поки дівчата полиняють, і не повертатися до вашої привітної Ятриці ніколи в житті!
Це він теж дуже хотів сказати.
– Ну чому саме я?
Це слід було запитати. Але невідомо, в кого. Малефік уникав риторичних запитань: від них волосся вилазить. Якби запитав він, наприклад, у лейб-малефактора Нексуса чи в бойового мага Просперо: «Чому я?!» – йому б відповіли. Коротко й виразно. Інша річ, що відповідь навряд чи була б приємною.
Чаклун зітхнув. Від його зітхання в людини, менш зайнятої власними проблемами, ніж відьма Меліс Лімісдейл, від співчуття лопнула б селезінка. А відьма лише втупилася в нього, ляпаючи віями.
– Дякую, пані. За щирість, за довіру.
Прокляття! Ледь не додав: «Ви дуже допомогли слідству!»
– Хочу вас заспокоїти: Фортунат Цвях одержав… ну, скажемо, індульгенцію. Від осіб найвищого звання. І тепер він у моєму підпорядкуванні, – тут Мускулюс не втримався від малесенької помсти, – з метою додати ясності відомій вам справі. Виходить, вам не треба дорікати собі за розголошення. У разі успіху я залишуся німим, як могила, приховаю дещицю відкритих мені таємниць.
– А в разі неуспіху? – жадібно поцікавилася відьма.
«Ну ти й відьма!» – хотів сказати Андреа.
«Тіпун тобі на язик!» – хотів сказати Андреа.
«Ішли б ви всі до трубадурів!» – хотів сказати він.
А замість цього сказав:
– Я бажав би встати й одягтися. Ще раз дякую за відвертість.
