Тяжкі часи - Диккенс Чарльз (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Після обіду пан Горлодербі урядив у вітальні справдешній суд над гаданими грабіжниками: допитав свідків, занотував їхні свідчення, визнав підозрюваних осіб винними й засудив їх до найсуворішої кари, яку визначає закон. Потім Бітцера відіслано до міста з дорученням переказати Томові, щоб той вертався додоиу поштовим потягом.
Коли внесено свічки, пані Спарсіт прошепотіла:
— Не журіться, пане добродію! Прошу вас, будьте веселий, такий, як я звикла вас бачити!
Пан Горлодербі, що від того потішання вже почав украй недоладно й кумедно розчулюватись, гучно зітхнув чи то засопів, наче якась велика морська тварина.
— Мені серце крається на вас дивлячись, — сказала пані Спарсіт. — Може, заграємо в трик-трак, пане добродію, як колись бувало, ще коли я мала честь мешкати під одним дахом з вами?
— Я, добродійко, відтоді ні разу й не грав у трик-трак, — відказав пан Горлодербі.
— Я так і думала, — співчутливо мовила пані Спарсіт. — Я ж пам’ятаю, що панна Товкматч ніколи не цікавилась цією грою. Але як ви зволитесь, то я буду дуже рада.
Вони сіли грати біля вікна, що дивилось у садок. Вечір був прегарний: не місячний, але дуже теплий і запашистий. Луїза з паном Гартгаусом вийшли до садка погуляти, і звідти долітали в тиші їхні голоси, хоча слів не можна було розчути. Пані Спарсіт, сидячи за трик-траковою дошкою, весь час пильно поглядала у вікно, силкуючись пронизати очима вечірню сутінь.
— Що там таке, добродійко? — спитав нарешті пан Горлодербі. — Чи не пожежу ви вгледіли?
— Ні, ні, що ви, пане добродію, — відмовила пані Спарсіт, — я просто за росу здумала.
— А що вам до тої роси, добродійко? — здивувався пан Горлодербі.
— Та мені нічого, — відповіла пані Спарсіт, — але я боюся, щоб панна Товкматч не застудилась.
— А вона ніколи не застуджується, — сказав пан Горлодербі.
— Та невже, пане добродію? — і пані Спарсіт нараз сама закашлялась.
Вже як настав час іти спочивати, пан Горлодербі налив собі склянку води.
— Ой, пане добродію! — вжахнулась пані Спарсіт. — А де ж ваш теплий херес із цитриновою скоринкою й мускатним горіхом?
— Е, я вже давно від нього відвик, добродійко! — сказав пан Горлодербі.
— Душе шкода, пане добродію… Так ви всіх своїх давніх добрих звичок збудетеся, — докорила йому пані Спарсіт. — Та дарма, не журіться! Коли панна Товкматч дозволить, я зготую його вам, як давніш готувала.
Панна Товкматч радісінько дозволила пані Спарсіт робити, що їй завгодно, і ця дбайлива жінка, зготувавши трунок, піднесла його панові Горлодербі зі словами:
— Випийте, пане добродію, і вам ураз полегшав! Серце зігріється! Це якраз те, чого вам треба й чого вам бракує.
А коли пан Горлодербі сказав: «Будьте ж здорові, добродійко!» — вона відповіла вельми зворушено:
— Дякую, пане добродію! І ви будьте здорові й щасливі.
Нарешті вона, трохи не плачучи, сказала йому на добраніч, і пан Горлодербі пішов спати, відчуваючи тихий жаль до себе, немов його скривджено в чомусь найдорожчому, хоча він нізащо в світі не зміг би сказати, в чому саме.
А Луїза, роздягтись і лігши в ліжко, ще довго не спала: дожидала, коли вернеться брат. Вона знала, що він навряд чи приїде раніш як о першій годині, але в нічній тиші, що нітрохи не заспокоювала її збурених думок, час волікся аж надто повільно. Темрява й тиша неначе підсилювали одна одну, і їй здавалося, що минуло вже багато годин, коли нарешті вона почула дзвоник біля брами. Їй нараз захотілося, щоб він дзвонив до самого ранку; але він урвався, останній дзеньк, завмираючи, розійшовся в повітрі все ширшими й ширшими колами, і знов настала тиша.
Луїза почекала трохи, так із чверть години. Тоді встала з ліжка, накинула широкого капота, потемки вийшла зі своєї спочивальні й побралася сходами нагору, до братової кімнати. Обережно відчинила двері, нечутно підійшла до ліжка й тихенько покликала Тома. Тоді, ставши біля ліжка навколішки, обняла брата за шию і повернула до себе обличчям. Вона знала, що Том тільки удає сонного, але не казала йому нічого.
Аж ось Том здригнувся, немов допіру прокинувшись, і спитав, хто це та що сталося.
— Томе, ти не маєш чого мені сказати? Як ти мене зроду коли-небудь любив і як ти щось від усіх приховуєш, відкрий те мені.
— Я не розумію, про що це ти, Лу. Тобі, мабуть, щось приснилося.
— Братику мій любий! — Луїза поклала голову до нього на подушку, і розсипані її коси вкрили його, немов вона хотіла сховати брата від усіх, крім себе. — Ти справді не маєш чого мені сказати? А може, маєш? Може, сказав би, якби захотів? Я не перестану тебе любити, хоч би що ти мені відкрив. Томе, скажи мені всю правду!
— Я не розумію, чого ти хочеш, Лу.
— Томе, любий, отак, як ти лежав тут сам, серед смутної тиші, лежатимеш ти колись не тут, а десь-інде, і навіть я, коли ще житиму тоді, муситиму з тобою розлучитись. Як нині я оце біля тебе, невдягнена, боса, невидима в темряві, так і я колись муситиму лежати довгу-довгу ніч без кінця, поки не зотлію на порох. В ім’я того часу, Томе, скажи мені зараз правду!
— Та що ти хочеш знати?
В пориві любові вона міцно пригорнула його до грудей, як дитину.
— Не бійся нічого! Будь певен, що я тобі не докорятиму. Будь певен, що я тебе пожалію й лишуся тобі вірна. Будь певен, що я тебе врятую, хоч би що! Томе, ти справді не маєш чого мені сказати? Шепни тихенько. Тільки скажи «так», і я тебе зрозумію!
Вона притулила вухо йому до губів, але Том затято мовчав.
— Ані слова, Томе?
— Як я можу сказати «так» чи «ні», коли я не знаю, за що ти питаєш? Лу, ти щира, добра дівчина і, мабуть, варта кращого брата, ніж я. Але більше я не маю чого тобі сказати. Іди вже спати, йди.
— Ти втомився, — прошепотіла вона вже звичайнішим тоном.
— Авжеж. Геть виморився.
— Бідний, скільки в тебе сьогодні було біганини й тривоги! Ну, виявилося щось нове?
— Ні, нічого. Тільки те, що ти чула від… нього.
— Томе, а ти розповідав кому-небудь, що ми тоді ходили до тих людей і бачили їх там трьох?
— Ні. Хіба ж ти сама не застерігала мене, щоб нікому нічого не казати, як просила провести тебе туди?
— Так, але ж я тоді не знала, що має статися таке.
— Та й я ж не знав. Звідки б же я міг знати? — щось аж надто швидко відповів Том.
— А тепер, як воно сталося, чи мені розповісти, що я туди ходила? — спитала Луїза, вже стоячи біля ліжка: вона помалу відсунулась від брата й підвелася. — Чи треба розповідати? Чи повинна я це зробити?
— Господи, Луїзо, — відмовив брат, — чи ти коли питала моєї ради? Роби, як сама знаєш. Як ти мовчатимеш, то я нікому не скажу. А як розкажеш — значить, розкажеш.
У темряві вони не могли бачити одне одного, але обоє говорили дуже обережно, ніби зважуючи кожне слово.
— Томе, а як ти гадаєш, той чоловік, що я йому дала гроші, справді причетний до цього грабунку?
— Не знаю. А чом би й ні?
— Мені він здався чесною людиною.
— Ну то й що? А хто-небудь інший може тобі здатись нечесний, насправді ж він чесний.
Луїза не відповіла нічого.
— А втім. — мовби зважившись по короткому намислі, знову заговорив її брат, — коли вже ти за це питаєш, то мені він не дуже сподобався. Я ж навіть вийшов з ним за двері, аби там сказати йому віч-на-віч, що як уже йому перепала така дурничка від моєї сестри, то хай шанується та не переведе тих грошей казна на що. Ти ж пам’ятаєш, як я з ним виходив? Я, власне, нічого не маю проти нього, може, він добрячий чолов’яга, хто ж його знає. Дай боже, щоб воно було так.
— А він тоді не уразився?
— Ні, вислухав спокійно й відповів досить чемно. Де ти, Лу? — Том звівся з ліжка й поцілував сестру. — Добраніч, рідненька, добраніч.
— Справді ти більше не маєш чого мені сказати?
— Ні. Що ж я тобі скажу? Невже ти хочеш, щоб я вигадав щось та збрехав?
— Ні, Томе, я не хочу, щоб ти мені сьогодні брехав. Я б воліла ніколи не чути брехні від тебе, хоч би скільки ти прожив, але сьогодні найдужче цього не хочу.
