Українські традиції - Ковалевський О. В. (читать книги полностью без сокращений txt) 📗

Тому в думах козацьких кожна корчма називається «княгинею», а в тій княгині багато козацького добра загине, й сама вона неошатно ходить «і козаків під случай без свиток водить». Справжній запорожець не просто пив горілку, а з різними примовками та приказками, як то: «Чоловік не скотина, більш відра не вип'є», «Розступись, душе казацька, обіллю», «Вонзим копія в души своя». Горілку він найчастіше називав оковитою, тобто водою життя (aqua vitae) і звертався до неї, як до живої істоти: «Хто ти?» – «Оковита!» «А з чого ти?» – «Із жита!» «Звідкіля ти?» – «З неба!» «А куди ти?» – «Куди треба!» «А білет у тебе є?» – «Ні, нема!» «Так отут-же тобі й тюрма!» Горілка була для запорізьких козаків такою необхідною, що без неї вони не вирушали навіть у столицю у військових справах найбільшої ваги. Так, 1766 р. в Петербурзі жило кілька запорожців із кошовим отаманом Петром Івановичем Калнишевським на чолі; козаки витратилися і в столиці їм забракло власної горілки. Тоді кошовий за посередництвом президента Малоросійської колегії графа П. О. Румянцева відрядив у Січ старшину Антона Головатого для доставки з Січі кошовому й старшині «для собственнаго их употребления 50 ведер вина горячаго». [245]

Лише під час походів запорізькі козаки уникали пияцтва, бо тоді будь-кого п'яного кошовий отаман негайно викидав за борт човна [246]. Не схвалювалося пияцтво і серед «начальних лиц»: якщо кошовий і січова старшина зауважували цей недолік у когось із службових осіб, то попереджали його від цього особливими ордерами, наказуючи йому суворо виконувати їх і не «помрачаться проклятыми люлькою и пьянством» [247]. Запорізький Кіш узагалі вважав усіляке пияцтво злом і хоча переважно безуспішно, але все-таки боровся з цим злом, суворо забороняючи, зокрема, таємні шинки, як «истинный притын» усіляких гайдамаків і харцизів [248]. Зрештою, віддаючися розгулові й пияцтву, запорізькі козаки зовсім не були схожими на тих нещасних п'яниць, котрі пропивали свої душі в чорних і брудних корчмах, втрачаючи в них усілякий образ і подобу творінь Божих. Тут було своєрідне молодецтво й особливий, епікурейський погляд на життя людини, котра даремно обтяжує себе працею й турботами, не розуміючи справжнього сенсу життя – існувати для веселощів і радості. Однак, дивлячись на життя з точки зору веселого й дозвільного спостерігача, запорожець знав і похмурі думи: в основі характеру козака, як і кожної руської людини, завжди зауважувалася якась двоїстість: то він дуже веселий, жартівливий і цікавий, то дуже сумний, мовчазний, похмурий і неприступний. Ця двоїстість випливала, звичайно, із самого способу життя запорізького козака; не маючи у себе в Січі ні роду, ні племені – «він із риби родом, од пугача плодом» – відрізаний від сім'ї, постійно дивлячись в очі смерті, козак, зрозуміло, споглядав усе безтурботно й намагався свій короткий вік скрасити різними задоволеннями, доступними йому в Січі. З іншого боку, туга за далекою батьківщиною, покинутими на розсуд долі дорогими рідними, а може й милою козацькому серцю «коханкою», черствість одиноких товаришів, думи про наступну безпомічну старість змушували козака не раз впадати в сумні роздуми й цуратися будь-яких веселощів.

Домашнє життя запорізьких козаків у Січі, на зимівниках і бурдюгах

Життя запорізьких козаків у самій Січі й життя в зимівниках та бурдюгах значно різнилися одне від одного. В Січі жили нежонаті козаки: січовики за своїм життям і чистотою звичаїв, згадує очевидець, вважали себе мальтійськими кавалерами, тому зовсім не допускали в Січ жінок, будь вона навіть матір'ю чи сестрою або сторонньою для козака жінкою [249]. «Запорізьким козакам не дозволяється бути жонатими у місці їх проживання (Січі), а котрі вже жонаті, слід, щоб жінки їхні жили в поблизьких містах, куди їздять вони до них на час; але робити це треба так, щоб не знали старшини» [250]. Цього звичаю парубкування дотримувалися так суворо, що з усіх кримінальних справ січових козаків, які дійшли до нашого часу, є лише одна, що розкриває гріх козака супроти сьомої заповіді [251]. В одній із козацьких пісень навіть жартівливо розповідається, що запорожці настільки не знали жінок, що не могли відрізнити дівчини від чаплі:

Не любили запорожці, коли до них у Січ привозили жінок навіть сторонні люди. Так, коли 1728 року, під час російсько-турецької війни, в Січ приїхав російський підполковник Глебов із власною дружиною й кількома іншими жінками, то козаки обступили житло Глєбова, вимагаючи видати їм жінок, «дабы каждый имел в них участие» [252]. Підполковникові з великими труднощами вдалося відмовити запорожців від завдання страшної ганьби жінкам, та й то лише виставивши їм кілька бочок горілки. Але й після цього він мусив негайно вивезти свою жінку з Січі, побоюючись нового заворушення козаків. [253]

Звичай парубкування запорізьких козаків пояснюється насамперед їх військовим становищем. Постійно зайнятий війною, постійно женучись за ворогом, постійно зазнаючи різних випадковостей, запорожець, звичайно, не міг навіть думати про мирне, родинне життя:

Але крім цього несімейне життя запорізьких козаків зумовлювалося ще й самим їхнім воїнським ладом: товариство вимагало від кожного козака добро суспільності ставити вище особистого добра; через це воєнну здобич запорізькі козаки ділили між усіма членами товариства порівну, нерухоме майно козаків було, в принципі, власністю всього війська. Але щоб цілком виконати обов'язок козацького життя, слід було відмовитися від усіх родинних зобов'язань, оскільки, як сказано в Євангелії, «неодружений дбає про Господа, одружений про дружину».

Отже, життя запорізького козака було своєрідним аскетизмом, але аскетизмом, не запозиченим іззовні, а здобутим власним досвідом: «лицарю й лицарська честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати». Але щоб полегшити труднощі своєї одинокої долі, щоб мати якщо не супутниць, то супутників життя, запорізькі козаки часто зверталися у себе до так званого побратимства. З одного боку, січовий козак як людина мав душу й серце, відчував потребу когось любити, до когось прихилитися; але любити жінку він не міг, отож «прихилятися» слід було до такого ж «сіроми», як він сам. З іншого боку січовий козак, котрий або сам нападав, або чекав нападу інших, потребував вірного друга й нерозлучного товариша, котрий міг би вчасно прийти на допомогу чи відвести від нього несподівану небезпеку. Отож, потребуючи з цього огляду один одного, двоє козаків, цілком чужих для себе, вирішували «побрататися» між собою з метою піклуватися, визволяти й навіть жертвувати життям один за одного, якщо буде потрібно. Для того ж, щоб дружба мала силу закону, побратими йшли до церкви й тут, у присутності священика, давали таке «заповітне слово»: «Ми, що нижче підписалися, даємо від себе сей заповіт перед Богом про те, що ми – братове, і з тим, хто порушить братства нашого союз, той перед Богом хай відповідь тримає і перед нелицемірним суддею нашим Спасителем. Вищеписана наша обіцянка вищеписаних Федорів (двоє козаків з однаковим іменем) така: щоб один одного любити, незважаючи на напасті з боку чи то наших приятелів, чи то неприятелів, але дивлячись на миродателя Господа; до сього постановили хмільного не пити, брат брата любити. В сьому братія підписуємося» [254]. Після цього побратими ставили власноручні підписи чи знаки на заповітному слові, слухали молитву чи належне місце з Євангелія, дарували один одному хрести й ікони, тричі цілувалися й виходили з церкви наче рідними братами до кінця життя.