Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (список книг .TXT) 📗
— Марк, меня будут искать. Слышишь, Марк? Меня будут искать, и, если меня найдут, тебе очень не понравится то, что с тобой сделают. Ты меня понял, Марк?
— Стасе, у мене складається враження, що ти намагаєшся мене налякати. І тому я хочу в тебе запитати: ти справді хочеш мене налякати, чи в мене просто склалося таке враження? — Марк різко пригальмував і звернув направо, авто в'їхало в лісок і стишило ходу. Було зовсім темно, і світло фар вихоплювало фрагментарні силуети дерев і кущів, гілля дерев звисало так низько, що можна було не сумніватися — воно неодмінно подряпає фарбу на автомобілі. Стас припав до вікна й намагався розгледіти в цій темряві бодай щось і зрозуміти, куди Марк його везе.
— Куда мы едем, Марк? Может, хватит шутить? Марк, ну поговорим по-человечески. Ты же можешь просто поговорить со мной по-человечески? — він ухопив Марка за плече й сильно стиснув.
— Я поговорю з тобою, Стасе, тільки не тут і не зараз. — Авто виїхало на галявину. — Виходь, Стасе. — Марк заглушив мотор і відчинив дверцята. — Виходь і йди за мною.
Вони вийшли з авто. Марк пішов уперед, Стас, повагавшись, за ним слідом. За кілька хвилин вони побачили будиночок. Він був хоча й старий, але мав ще досить пристойний вигляд, але тепер, уночі, важко було сказати, яким був той будинок насправді. Можна було тільки помітити свіжу фарбу на дверях і покрівлі, а ще — квіткові клумби та кілька бузкових кущів біля малесенької веранди, збитої із тонких дощок і обтягнутої клейонкою.
— Заходь, Стасе. — Марк підняв мостину й дістав ключ, відчинив двері і, відступивши, пропустив Стаса вперед.
— Марк, мне совсем не улыбается здесь ночевать. Иди ты первый.
— Давай, Стасе, давай. — Марк терпляче чекав і крутив на пальці ключ.
— Ну, зашел, — голос долинав зсередини.
— Я радий за тебе, — Марк зачинив двері й повернув у замку ключ. Потім розвернувся та пішов до машини. Він чув крики й матюки, Стас бив у двері ногами, але Марк знав напевно, що двері витримають ці удари: вони були досить надійними, і їх навряд чи зміг би вибити ногою наляканий і втомлений хлопець. Вибратися з будинку через вікно Стас би також не зміг: у цьому будинку не було вікон. У цій старій хатинці були сірники та свічка, там також було трохи їжі й ліжко, на якому можна за бажання непогано виспатися. Більше там не було нічого. Втім, Марка це не дуже тривожило: того, що там є, вистачить Стасові на кілька днів, а за кілька днів Марк мав намір сюди повернутися. У тому, що до нього сюди не прийде ніхто і не випустить Стаса, Марк був переконаний: поблизу ніхто не жив, а від траси йти досить далеко, так що люди, які торгують там пивом, рибою та ковбасою, навряд чи почули б крики людини, навіть якби Стас кричав дуже голосно.
Марк сів у авто, і машина помалу рушила. За кілька хвилин він уже виїхав на трасу. До світанку залишалося ще години чотири, і він був упевнений, що до сходу сонця встигне приїхати до міста й позбавитися цієї машини. Марк не хотів, аби машину знайшли. У такому разі міліціонери взялися б шукати Стаса, тому він залишив її в дуже глухому та віддаленому від київських мікрорайонів місці й пішки рушив до найближчої тролейбусної зупинки. Була сьома година ранку.
Розділ 47 (Chapter 47)
Бізнесово-олігархічний світ моєї країни почало лихоманити десь у серпні. Почалося все 8-го серпня. Податкова адміністрація виявила факти ухиляння від сплати податків компанією «Енергія-Омні». Факт було перевірено, і трохи згодом керівника компанії заарештували. Всі знавці добре розуміли, що заарештований керівник, до речі, його звали чи то Петро Мойсюк, чи то Мойсик, неважливо, практично не керував компанією, а був особою суто умовною. Його роль була чітко визначена: бути формальним керівником компанії.
Керував «Енергією-Омні» Рафаїл Ерлюк, особа дуже цікава і помітна в Росії, де пан Ерлюк і проживав останні вісім років після своєї втечі з Білорусі, де мав неприємності із місцевими правоохоронцями. До речі, Білорусь також була для Ерлюка проміжним пунктом, туди він потрапив із Чехії, а інформація про те, коли й навіщо Ерлюк прибув до Чехії, практично нікому не відома. У Росії цей чеський єврей зі схожим на українське прізвищем за досить короткий термін зміг досягти значних результатів. Він вийшов на людей із Кремля, наближених до Самого, і за їхньою допомогою організував непоганий бізнес. Бізнес Ерлюка був пов'язаний із нафтою й газом. Щоправда, інтереси Ерлюка були зосереджені не в Росії. Очевидно, хоча це, напевно, навряд чи хтось доведе, він одержав наказ працювати на ринку сусідньої країни.
В Україні Рафаїл Семенович дуже швидко знайшов потрібних людей, потиснув кілька впливових рук і перевів на рахунки окремих осіб чималі кошти. За кілька місяців по тому Ерлюк отримав дозвіл на закупівлю російського газу для України. Компанія «Енергія-Омні», на чолі якої був поставлений вищеназваний Петро Мойсюк, хоча й була розкритикована опозицією і звинувачена в приховуванні значних коштів від держави, почувалася на ринку досить вільно. За підтримки кількох урядовців і людей із СБУ дітище Ерлюка розвинуло досить бурхливу діяльність. Маючи право практично самочинно встановлювати ціни на газ для України, компанія зацікавилась кількома обленерго та нафтопереробними заводами. Власне, Ерлюку вдалося перебити під себе три обленерго та покласти лапу на кілька перспективних банків.
Чи були в Ерлюка вороги? В принципі, не було. Маючи такі кошти і заручившись підтримкою з Кремля, боятися ворогів, та ще й де — в Україні, — це зі сфери фантастики. Тому Ерлюк і не боявся. Окрім того, ніхто, за винятком хіба кількох високопоставлених чиновників і офіцерів СБУ які вже давно не захищали українських інтересів, не знав, що саме Ерлюк стоїть за компанією «Енергія-Омні». Тому, коли податкова інспекція звинуватила його компанію в ухилянні від сплати податків, він розцінив це не інакше, як виклик. Ерлюк знав: якщо ним зацікавились, значить, на це є воля людей дуже впливових, з якими йому самотужки не впоратися. Тому він наказав своїм підлеглим розпочати активну кампанію в ЗМІ, звинувачуючи ДПА в тиску на компанію. Сам вирішив вирушити до Москви.
Він добре розумів, що сам особисто нікому там, в Україні, не заважав, бо з усіма все було домовлено і поділено: він чесно віддавав відсотки потрібним людям, підтримував тих політиків, яких його просили підтримати, давав кошти на проведення передвиборчих кампаній, оплачував різні мистецькі акції, видавав власним коштом журнал і фінансував відому радіостанцію, також Ерлюк мав частку в кількох вітчизняних телеканалах, які досить активно впливали на формування громадської думки, був власником низки автосалонів і стоматологічних клінік. Тепер усе це, усе, що вдалося здобути за роки активної діяльності в цій країні, у нього могли відібрати або принаймні відкусити значний шмат його бізнесу.
Втім, найбільше Ерлюк турбувався навіть не за бізнес, особливо милим його серцю було величезне, розкішне помешкання в Конча-Заспі вартістю в 7 мільйонів доларів, а також комерційний санаторій побіля Гурзуфа, де Ерлюк відпочивав тричі на рік. У тому санаторії відпочивали найвпливовіші люди України, яких наш герой запрошував у гості. Впливовим людям санаторій подобався. І вони, під упливом від пережитого і побаченого, допомагали Ерлюку вирішити його «дрібні», як він сам любив говорити, проблеми. Щоправда, вирішення цих дрібних проблем приносило Ерлюку чималі прибутки, але впливові люди на це не зважали: допомогти другу — святе. Саме цим людям Рафаїл телефонував, коли його авто мчало Бориспільською трасою.
До відльоту залишалося трохи більше сорока хвилин. За двадцять хвилин, які він витратив на дорогу, Ерлюк зумів дізнатися все, що його цікавило. Сумнівів не залишалося: команда «фас» надійшла від президента, у цьому його запевнив віце-прем'єр Ян Урманіс, людина надійна й віддана Москві. Ерлюк давно знав Яна і не мав причин йому не довіряти. Він знав: Урманіс оперує тільки перевіреною інформацією.
