Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
Христина дуже цінувала й старанно переймала усі численні тутешні способи покращувати настрій різними дрібницями — кольорами, запахами, смаками, навіть просто манерою розмови — спокійною, привітною, доброзичливою. Вона була переконана, що все це справді допомагає. І з роками ця постійна й невтомна втеча від зовнішньої чи внутрішньої сірості, від непотрібної роздратованості та напруженості, від страху й невпевненості стали для неї сенсом існування. Їй було достатньо саме такого крихітного та неамбітного сенсу, відчуття гармонії, яке так важко здобути і так легко втратити, що часто воно здається геть невловимим.
Іноді бувало дивно усвідомлювати, наскільки легко й безболісно вона позбулася свого попереднього життя, яке тепер виглядало далеким і нереальним, ніби світлини з чужого альбому. Так, ніби вона перейшла річку через міст, який давно мав завалитися й завалився — просто в неї за спиною, але від цього залишився не жаль за неможливістю повернутися, а полегшення, що перейти вона таки встигла (наважилася, змогла, захотіла, не передумала, не втекла від рішення). Можливо, це свідчило про неї не найкраще, проте вона справді не відчувала нічого схожого на ностальгію. Більше того, на відміну від багатьох своїх знайомих, вона ніколи не порівнювала «тут» і «там», не бачила в цьому сенсу. І щойно потрапляла в середовище, де починалися безкінечні заробітчанські нарікання на те, що «там» ніхто не цінує їхньої жертви, а «тут» ніхто належно не платить за їхню працю і що вони вже заплуталися, де їм гірше — тут чи там, і не знають, повертатися чи залишатися, і вони б повернулися — «якби», а залишаються — «бо». Утім, ці «якби» і «бо» насправді були лише уявними кордонами, перетинати які ніхто й ніколи не збирався. Просто так було значно простіше — перенести всі проблеми в географічний вимір і втішати себе тим, що на географію ти не маєш впливу.
Ясна річ, іноді їй хотілося пройтися улюбленими львівськими вуличками, побачити колишніх знайомих, родичів, але це було приблизно так, як хочеться сірого осінньо-зимового дня поїхати на море — цілком абстрактно й під настрій, а коли справді потрапляєш на море, то звертаєш увагу не так на сліпучість води в яскравому сонячному світлі, як на переповненість пляжу, нестерпну спеку, нудьгу, галас відпочивальників, незручності побуту, попечену шкіру. А якщо починаєш їздити до моря щороку, то навіть осінньо-зимового дня іноді згадуєш саме всю цю неприємно-побутову частину, і тоді раптом почуваєш себе затишно у зручному кріслі, коли за вікном дощ.
Вона так і не навчилася вимірювати задоволення кількістю витрачених на нього грошей, як це було прийнято тут, а останнім часом і вдома. Мабуть, це створювало певний імунітет і не давало приводів почувати себе неповноцінно через відсутність розваг у місті її юності чи коштів на них у теперішньому існуванні. Христина завжди була наділена щасливою рисою цінувати те, що має, а не шкодувати за тим, що їй не випало. Підтримувати в собі це переконання було непросто, але вона ставилася до цього ретельно — як до щоденної ранкової зарядки. І навіть коли на неї нападав примхливий настрій, хотілося себе пожаліти і щоб пожалів ще хтось, вона примушувала себе перелічувати не лише все те, за що заслуговувала співчуття, а й те, у чому їй пощастило, на відміну від багатьох інших. І це допомагало — так само механічно, як ранкова зарядка.
Перші потовщення на кісточках пальців вона помітила незадовго після приїзду. Їй тоді пощастило додатково до догляду за Маріанною знайти роботу у фірмі, яка прибирала офіси; роботи було багато, і власник платив їй трохи більше, ніж зазвичай пропонували ті, у кого вона прибирала вдома. Христині потрібно було віддати гроші за дорогу, тож вона погоджувалася працювати скільки треба. І тижні через два зауважила, як спухли пальці.
Власник фірми, який їздив на замовлення разом із нею, теж помітив, що Христині важко втримати в руці відро з водою, бо пальці майже не гнуться, і порадив одягати рукавички та попити щось від алергії.
Але це не допомогло. Інша заробітчанка з України, лікар-терапевт за фахом, діагностувала в Христини артрит і тільки сумно посміхнулася у відповідь на питання, як це лікується. Потім із тією ж сумною посмішкою сказала: «Зазвичай рекомендують не запихати рук у холодну воду, пити спеціальні вітаміни й масувати долоні».
Тепер, як і тоді, Христина подумки посміхнулася їй у відповідь і взялася протирати чергову книжкову полицю. До кінця прибирання залишалося ще півтори години. Думка про це та про традиційне завершення понеділка походом із Евою на пиво завжди зігрівала її. Але не сьогодні. Сьогодні їй страшно було уявляти, як вона повернеться додому, відчинить двері своїм ключем, усе ще не втрачаючи надії, що назустріч вийде Соломія. Потім зайде до помешкання, зазирне в кожен куток, навіть під ліжка. А потім здасться і таки передзвонить Еві й попросить про допомогу. Але наразі треба намагатися не думати про це. Поки попереду ще кілька годин простих і певних занять — витирати пилюку, мити вікна, навіть протирати книги.
Аби відволіктися, Христина згадала, як минулої неділі пішла з Соломією до місцевої греко-католицької церкви, куди та вже давно її тягнула.
За спиною Христини сиділи дві дівчини років двадцяти п’яти й упродовж усієї служби пошепки вели діалог.
— Ти соткудова? — запитала одна.
— З Рави Руської. А ти?
— Я здальшє.
— Так автобуса довго не було, капєц, аж піт в штани затік, — поскаржилася інша.
— Ти що, лівша? — поцікавилася перша.
— Так, — відповіла друга.
— Я ніколи не сідаю їсти біля лівші, бо в мене брат такий, то штовхається за столом — страх.
— А чого він за столом штовхається? Треба акуратно їсти, — дивується лівша. — То він у тебе якийсь невихований. Он у мене чоловік, хоч і не п’є, зате їсть дуже акуратно. І сам такий маленький. Та і добре, що маленький. Більшого б я не прогодувала.
— А моєму дє-то тридцять год, — мрійливо продовжила та, що не-лівша. — І он як особистість нічого такий, але мужик нєдодєланий.
— Це як? — не зрозуміла інша. — Не стоїть?
— Та нє. Як тобі це об’яснити. От у тітки Олі вареники завжди додєлані, а у твоєї баби нєдодєлані. Як не вареники. Оце таке саме і він.
— Якось я тебе не поняла.
— Не знаю, що дєлать. Я ж люблю, щоб постарше. Але він такий нєдодєланий, і то вже всьо.
Дівчата трохи помовчали, а потім лівша замріяним голосом сказала:
— Знаєш, а я тоже шота згадала, як з пацаном встрічалася. От прікол. Хочеш, розкажу?
— Ясно, шо хочу, нудно ж так сидіти, — погодилася не-лівша.
— Так от. Я була пацанка ше зовсім. Мамка моя якраз тіки виїхала. Ше, кажись, даже нєлєгалка була. Ну, а я зразу крута стала, при бабках. Ну і познакомилася з пацаном. Дето півгода ми встрічалися. Ну, ясно, шо то посралися, то розійшлися, але потім знову сходились. Рішили були даже пожениться, і наші батьки були вже знайомі, але потом я йому ізмінила. Навіть не знаю, як таке сталося, ну, бувають у житті такі моменти.
— Та ти шо! — захоплено вигукнула не-лівша. — А з ким? Сімпатішний який-то?
— Да, такий другий, ніж той був. Той був блондин, а мені понравився брюнет. Тіки то були несерйозні відносини, ми тут же і розбіглися. Але ізмєна є ізмєна. Ну, я дуже переживала і не могла це в собі довго носити. Тому розказала йому і просила пробачення, бо я справді каялась, і він мене пробачив.
— Бив? — співчутливо спитала не-лівша.
— Пошті нє.
— Та ти шо? Піздєц, — не повірила не-лівша.
— Після того ми час від часу жили разом і дуже зблизились. Все це коїлося ше на Україні.
— Шо такоє «коїлося», це про койку, шо лі? — не зрозуміла не-лівша.
— Та нє. То значить «робилося».
— Капєц. Освічена ти яка-то, — з повагою в голосі сказала не-лівша.
— Але моя мама після того почала його недолюблювати, і вона не бажала, щоб я більше жила на Україні, і я мусила була поїхати, але я старалась далеко не їхати від дому, тому поїхала в Бундес, — продовжувала розповідь лівша, усе більше вживаючись у роль і все частіше заміняючи розмовні вирази підкреслено літературними. — Буквально через два тижні після мого від’їзду він зробив мені пропозицію через телефон і я її прийняла. Про наші заручини я мамі нічого не говорила. Пізніше мама поїхала з Бундесу, а я осталась там працювати, сама, без друзів і без нічого. Я дуже сильно хворіла, але все це пережила сама. Ще дізналась, що в мого хлопця появилася дівчина. Це був шок!
