Lux perpetua - Сапковский Анджей (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
— Дев'ятсот дев'яносто дев'ять, — сказав Рейневан.
— Облиш, — зневажливо фиркнув Шарлей, якому Рейневан саме переказав учорашню розмову в замковій каплиці. — Корибут перебільшує. В Одрах на сьогодні стоїть не більше ніж п'ятсот поляків. І я сумніваюся, щоб хоч один потягнувся би за Корибутом, якби він справді образився і пішов. Цей жмудин забагато про себе думає. Завжди так думав, і це не секрет. Задумайся, Рейневане, чи варто мати з ним оборудку. Тобі ще мало клопотів?
— Ти знову дозволяєш себе використати, — покивав головою Самсон. — Ти що, так ніколи і не порозумнішаєш?
Рейневан глибоко зітхнув. І сказав про князеву ласку, про вдячність, про вигоди, які з цього можуть бути. Сказав про з'їзд у Луцьку і про те, що Луцьк наблизить короля Ягелла до гуситів, завдяки чому карта Корибута має великі шанси стати козирною. Говорив про те, що добрі зв'язки з Корибутом можуть бути порятунком для Ютти.
Шарлей і Самсон не дали себе переконати. Це було написано в них на лиці.
— Тебе це питання може здивувати, князю, але… Чи з тобою останнім часом не сталася якась неприємність? Рана, поранення залізом?
— Останнім часом? Ні. З давніх літ, ну, залишилося на шкірі з пару знаків. Але вже досить давно нічого не було, навіть подряпини. Бог береже. А чому ти питаєш?
— Та так собі.
— Так собі, нічого собі. Облиш дурниці, Рейневане, і зосередься. Я хочу тобі розповісти про віщуна Будриса.
Віщун Будрис, розповідав Корибут, насправді носив ім'я Ангус Дейрг Фейдлех, а походив він з Ірландії. У Литву він прибув як бард у свиті лицаря-англійця, одного з численних заморських гостей, які тяглися на схід, щоб під знаменами Тевтонського ордену прищепляти Христову віру литовським поганам. Усупереч обіцянкам мальборкських священиків, які гарантували цим місіонерам стовідсоткову божественну протекцію, вже в першій сутичці з воїнами Кейстута англієць від удару булавою забризкав власним мозком каміння над Німаном, а закутий у колоди Ангус, якого потягли до Трок, мав разом з іншими взятими в полон хрестоносцями згоріти живцем на жертовному вогнищі. Його врятував небачений, воістину неземний, вогненно-червоний колір волосся, який привернув увагу жерців Перкуна. Невдовзі також з'ясувалося, що прибулець з-за моря поклоняється Білій Трибогині, що віддає шану Мільде, Курко і Жверіне. Щоправда, називаючи богинь іменами Біргіт, Бадб і Морріган, але ж не в іменах справа, Богиня є Богиня. Під час перебування у Вільні, у святому гаю на Лукішках, ірландець виявив віщунські та пророчі здібності, тож без проблем асимілювався із середовищем жерців. Під іменем Будриса Важгайтіса, яке він собі взяв, прибулець з Зеленого острова швидко прославився як здібний вейдалотас, тобто ворожбит і віщун.
— Будрис, — розповідав Корибут, — влучно передбачив безліч подій, починаючи від результату битви на Куликовому полі і закінчуючи одруженням Йогайла з Ядвігою. Але була з ним проблема. Він віщував збіса заплутано і до чорта незрозуміло.
Син західної культури, ірландець вплітав у свої пророцтва численні посилання на цю культуру, приховані алюзії, закамуфльовані метафори, користувався латиною або іншими іноземними мовами. Литвинам це не подобалося. Вони віддавали перевагу менш витонченим методам ворожіння. Якщо священна змія висовувала на заклик голову з нори — щастя сприяло, якщо ж змія чхала собі на заклик та навіть і не думала потикати носа, це віщувало недобре. Ягелло і Вітольд, дещо більш західні, ніж їхні одноплемінники, ставилися до Будриса серйозніше і слухали його віщування, однак у питаннях державної ваги вони теж віддавали перевагу змії.
— А от я завжди його цінував і захоплювався ним, — зізнався Корибут. — Я хотів, щоб він мені ворожив, склав гороскоп і передбачав майбутнє. Я просив його про це багато разів, але проклятий дід відмовляв. Кар'єристом, старий хрін, мене називав, і щось там про ковальство власної долі триндів. І тільки дядько Вітольд його переконав, незадовго перед виїздом до Чехії. Гвіздар мав кинути жереби і скласти гороскоп для нас усіх: для Йогайла, для Вітольда і для мене. Але раптом, ні з того ні з сього, помер. Відкинув копита, і канька. Ти, Беляво, некромант і дивінатор. Виклич його з того світу. Хай вейдалотас як дух виконає те, чого не встиг виконати за життя.
Рейневан довго старався відмовити князя від його задуму, але безрезультатно. Корибут не хотів нічого чути про пов'язані з некромантією труднощі, про небезпеки, які загрожують під час дивінації, про ризики, які спричиняло vehemens imaginatio, — необхідне для вдалої кон'юрації напруження уяви. Він залишався глухим на згадки про короля Саула і ендорську чарівницю. Махав рукою, копилив губи, врешті-решт кинув щось на стіл. Це «щось» мало розмір, форму і колір старого висушеного каштана.
— Ти мені тут крутиш, — процідив він. — А я ж теж трохи знаюся на чарах. Викликати духа зовсім не важко, якщо мати кавалок небіжчика. Оце-осьо — це і є кавалок Будриса Важгайтіса. Його, старого поганина, мали спалити на вогнищі, з повним жертовно-погребальним церемоніалом. Лежав на марах, по-парадному прибраних, обкладений ялиновим гіллям, польовими квітами і листям. Я вночі прокрався, стягнув з діда личак і відрізав від його ноги великий палець.
— Ти поглумився над трупом?
Корибут фиркнув.
— У нашій родині ще й не над такими речами глумилися.
Опівночі зірвався вітер, який свистів і завивав у щілинах мурів. У віддаленому крилі замку, у старій зброярні, протяг відхиляв полум'я свічок з чорного воску, закручував спіралями дим ладану, що тлів на тринозі. Пахло воском і паленим алое. Рейневан брався до роботи, озброєний ліщиновою паличкою, амулетом Пітоном і позиченим в аптекаря обшарпаним примірником «Енхірідіону». Усередині накресленого на столі крейдяного кола стояло дзеркало і лежав муміфікований великий палець ноги, що був колись власністю і невід'ємною частиною померлого Будриса Важгайтіса. Отож зробити можливим контакт з духом небіжчика мала комбінація дивінації, некромантії і катоптромантії.
— Колпрізіана, — вимовив Рейневан, виконуючи амулетом знаки над накресленим крейдою колом. — Оффіна, Альта, Нестера, Фуаро, Менует.
Схований в тіні, Корибут неспокійно заворушився. Палець всередині кола навіть не здригнувся.
— Conjuro te, Spiritum humanum. Заклинаю тебе, духу Ангуса Дейрг Фейдлеха, він же Будрис Важгайтіс! Прийди!
— Conjuro et adjuro te, Spiritum, requiro atque obtestor visibiliter praesentem. Наказую іменем Езела, Салат'єла і Єгрогамела! Theos Megale patyr, ymas heth heldya, hebeath heleotezyge! Conjuro et adjuro te! Іменем Ємегаса, Менгаса і Хацафагана, іменем Хайлоса! Прийди, духу! Прийди зі сходу, з півдня, з заходу або з півночі! Заклинаю тебе і наказую! Прийди! Ego te conjuro!
Поверхня розміщеного в крейдяному колі дзеркала помутніла, ніби на неї дихнув хтось невидимий. У дзеркалі щось з'явилося, щось на кшталт імли, мутного випару. На очах безмежно здивованого Рейневана, який не дуже-то вірив в успіх заходу, випар набрав форми постаті. Почулося щось схоже на зітхання. Глибоке зітхання з присвистом. Рейневан нахилився над «Енхірідіоном» і вголос прочитав формулу закляття, посуваючи по рядках амулет. Хмара в дзеркалі згустилася. І помітно збільшилася у розмірах. Рейневан підніс руки.
— Benedictus qui venis! {12}
— Quare, — дихнула хмара тихим, з присвистом, зітханням, — inquietasti me? {13}
— Erit nobis visio omnium sicut verba libri signati. {14} Великим іменем Тетраграматон наказую тобі, духу, зняти печать з книги таїн і зрозумілими для нас учинити слова її.
