Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
Без дати-2
…Тимчасово перебуваю у Томочки.
Хотіла зняти кватиру, але цим треба займатися, а часу на оглядини помешкань немає я прийняла пропозицію Олега і тепер шалено готуюсь до запуску програми.
Олежик задоволений, допомагає всім, чим може, облаштовує новий павільйон для зйомок і страшенно радіє, що я вилікувалась. Вбачає в цьому свою заслугу. Я, звісно, роблю вигляд, що так воно і є…
Я готуюсь до нової робити і переїзду. Хоча Томочка мене не квапить. Навпаки, хоче, щоб я залишилась в її охайному помешканні «на скільки треба, хоч назавжди». І поглядає винуватими очима. Вона завжди відчувала відповідальність за іншого. А мені смішно. Я нічого у неї не питаю, але і так видно вона світиться, хоча при мені намагається насунути на обличчя «маску скорботи». Таке вже виховання… А дарма! Я теж свічусь. І цілком поділяю її емоції. Мені лишився тиждень до офіційного розлучення, їй, дасть Бог, стільки ж до бажаного заміжжя. Цього разу вона не пропустить свій шанс, і я її всіляко в цьому підтримую. Вона погарнішала, очевидно, порожнеча в її душі швидко заростає. Я теж виглядаю непогано. Адже і я повертаюсь до себе. Мені більше не сниться вежа я дійшла до неї і зруйнувала. Мене більше нічого не стримує! Це ні з чим не зрівнянне відчуття. Ніби довгі роки прожив в іншій країні, а тепер відкриваєш для себе рідну землю. Майже в прямому сенсі! Впритул бачу кожну травинку і кожну краплю на ній. Кожен ковток повітря переповнює мене радістю і спокоєм. Скрізь я чую музику. Навіть якщо вона лунає з щільно припасованих до чиїхось вух навушників або за стінами багатоповерхівки. Ніхто її не чує а я чую! Адже я чула її завжди. Тільки забула про це.
Десятки років я стрімко віддалялася від себе від тієї Ніки, для якої було краще померти, ніж ворушити плавцями в теплій і каламутній воді, ковтати наживку і жиріти в тихій заводі.
Краще стати під холодний душ і змусити себе прокинутись.
Виявляється, якщо з усієї сили розчахнути двері, про які говорила Аделіна Паулівна, в напрямку «на себе», вони можуть здорово дати тобі по лобі. Непогана терапія: поволі отямлюєшся і бачиш, що шлях за цими дверима не уривається. Не може урватися! Певно, з цього я і почну свою першу програму. Мусимо тимчасово відступити, отримати «по лобі», щоб побачити перспективу. І себе в ній чи не зажиріли? І піти далі.
Без дати-3
…На вулиці дощ. Перший дощ після спеки. Мерехтить в повітрі, такий дрібний, без крапель, наче небесний садівник вирішив поприскати землю з пульверизатора.
Весь цей не такий вже й довгий час, доки вирішувала нагальні і тимчасові справи, не полишала думати про найголовніше…
Іван Олександрович Вільде, вулиця Жовтнева, 7.
«Любов з фантомами: міф чи реальність?» Таки знайшла цю свою давню вирізку з газетьонки, в якій перебивалася з хліба на воду багато років тому.
Ніколи не знаєш, чим озветься випадково сказане слово. В'їлась в цю статтю очима, мов домогосподарка, для якої і писала ті небилиці. Звісно, не знайшла там нічого корисного для себе. Крім кількох заключних рядків: «Можна прожити все життя і жодного разу не зіткнутися з дивом. Можна зіткнутися і пройти повз нього з пучком редиски в сумці і думками про ціну на ковбасу. А можна просто піти назустріч…» Але це написане так, між іншим і для інших. Я вагалась: якою може бути ця зустріч? Тобто я маю «кинутися на шию» (а мене, до речі сказати, жодної хвилини не полишала ця думка!) людині, яка цього не чекає. Отже, розпочати все заново? Навіщо? І ще одне турбувало мене. Те саме: чи не нафантазувала я собі ось цю «любов з фантомами»?.. Раптом згадала, що у мене є остаточний тест на перевірку своєї ненормальності, на яку так промовисто натякав Мирось, коли ми подавали заяву на розлучення. Цей «тест» мій лист.
Ось про що я забула! Лист, який писала тим ранком і який засунула за рамку фотокартки. Якщо він існує…
Але як має виглядати мій візит? Знову представлятися набридливою журналісткою і вигадувати, за чим прийшла цього разу? Чи не занадто?
Пригадала, він сказав, що чекатиме на мене. Здається, так? А чи можливо скористатися цим запрошенням?
Наприклад, сказати, що випадково проходила повз і вирішила заскочити «на вогник». Знову опинитися в кімнаті з круглим столом і зеленою лампою.
Розповісти все, як є. І про наше побачення в «лазівці».
Він, звісно, не повірить. Тоді попросити його власноруч розкрутити рамку фотокартки. Просто попросити це зробити без жодних пояснень. Він дістане лист, почне читати…
І я…
І я згорю від сорому!
А якщо того листа там не буде?
Тепер все видавалося набагато складнішим. Таким, як і має бути.
«Чай-кава-капучино», «квитки в кіно»? Логічний розвиток подій. Стосунки?
Тоді чи не краще залишити все, як є?
Тисячі сумнівів терзали мене. І все ж таки вирішила «прогулятися». Ніщо не завадить мені круто розвернутися і піти, тримаючи в душі спогади про ту справжню і єдину зустріч.
Нехай буде так…
…Отже, на вулиці перший дощ за все літо химерна срібляста сіть коливається у повітрі.
Вона надягає блакитну сукню.
Вона не любить носити суконь, але має зробити так, як навигадував ВІН.
На щастя, саме блакитна сукня в неї є! Залишилась, здається, ще з «випускного» в університеті така собі шовкова хмаринка.
Вона оглядає себе в дзеркалі і посміхається: схожа на дівчинку, що балансує на кулі, з картини Пікассо. І не тільки своєю худобою і напруженим виразом обличчя вона так само балансує на межі реальності і божевілля. І боїться назавжди впасти в це друге. Але їй необхідно зробити останню перевірку.
Необхідно.
Вона ступає за поріг і, вже стоячи під навісом під'їзду, згадує про… бублик. За парасолькою могла б і не повертатися вона любить саме таку погоду, але той бублик, котрий досі лежав у задній кишені її джинсів, хоч як це смішно, а мусив бути з нею!
З досадою вона повертається до квартири, чудово розуміючи, що вчиняє «не за планом» хвилин десять втрачено назавжди. Єдина надія на нього: він мусить просто-таки зобов'язаний! згаяти ці ж десять хвилин! Інакше вся його теорія полетить до біса! Вона не знала, чи йти пішки, чи взяти таксі, чи під'їхати на метро або тролейбусі. Ніхто не міг знати про це. І вона поклалась на власне відчуття як завжди, йти пішки, під дрібним літнім дощем. З бубликом-«сушкою» на пальці. Що ближче підходила, то дурнішою видавалася їй ця забава. Вона точно хвора на всю голову! Треба нарешті це визнати, згодитись із усіма діагнозами Мирося і Томочки, зізнатися в них Олегові і від гріха подалі піти скажімо, консьєржкою чи прибиральницею в якийсь офіс. Але один раз зіштовхнувшись із чимось незвичайним потім все життя виглядаєш на небі НЛО чи шукаєш в горах йєті.
Це теж діагноз. Розуміючи це, вона йде далі. По калюжах. Повз будинки і вітрини такого рідного і такого нового для неї міста.
Вона вже була мокра з голови до ніг, бублик на пальці розкис і поволі почав розповзатися, в босоніжках хлюпала вода. Вулиці порожні жодна нормальна людина не висуне носа, коли надворі така затяжна «мряка».
Вже на підході до потрібної вулиці розібрав навіжений сміх. Він так і пер з неї. Добре, що вона була сама і могла нареготатися вголос. Бачила себе збоку мокра курка в сукні, більше схожій на марлю, що з усіх боків обплутала тіло, ще й з розкислим бубликом на пальці! Про решту краще помовчати, інакше сміх розірве її навпіл!
Дурна. От дурна баба! Знала б Томочка! Бачив би Мирось!
Вона заходилася сміхом, і краплі залітали їй прямо до рота. Срібне креслення дощу перетворилось на суцільне водяне полотно. Потоп. І вона почала тонути в ньому. Їй здавалося, що мокра земля затягує її в свої нетрі лишилося пару ковтків повітря і настає кінець. Кінець світу.
...Над нею розкрилася парасолька…
Ніка навіть не помітила, звідки вона взялася, просто розкрилася, і потоки води пішли повз. І вона почала дихати. Підвела голову. І її освітила та сама осяйна посмішка.
