451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас (книги онлайн бесплатно серия .TXT) 📗

— Не падай духом, Холлісе.

Звісно, це було смішно. Лише кілька хвилин тому він розраджував інших, підбадьорював Стімсоиа; він уявлявся самому собі справжнім сміливцем, а виходить, то була не мужність, а байдужість, наслідок шоку. Хіба втиснеш у короткі хвилини, які йому залишилося жити, хвилювання, притлумлюване протягом усього життя!

— Я розумію твоє становище, Холлісе, — з відстані тепер уже двадцяти тисяч миль долинув до нього слабкий голос Леспіра. — Я на тебе не ображаюся.

Але хіба у нас з Леспіром не однакове становище? — запитував сам себе Холліс. — Отут зараз, хіба в нас не одна й та сама доля? З минулим покіпчено, назавжди, — то яка із нього радість? Однаково помирати. Але він сам знав, що це просто розумування, однаково, що намагатися визначити різницю між живою людиною й покійником. В одній світиться якась іскра, щось таємниче, а в другому — ні.

Отак і в нього з Леспіром: Леспір жив повнокровним життям, і тому він зараз зовсім інший, а він, Холліс, уже довгі роки мертвий. Вони йшли до смерті різними дорогами, і, якщо смерть однакова не для всіх, то його смерть і Леспірова будуть зовсім різними, як день і ніч. Либонь, помирати, як і жити, можна по-різному, і якщо ти вже колись помер, то чого чекати від остаточної смерті?

За мить йому відтяло праву ступню. Він мало не засміявся. Зі скафандра знову вийшло повітря. Холліс швидко зігнувся — цебеніла кров, метеорит одірвав ногу до щиколотки. Справді, втішна це штука — помирати в космосі. Смерть рубає тебе на шматки. Наче невидимий чорний м’ясник. Холліс міцно закрутив клапан під коліном; від болю паморочилася голова, він намагався не знепритомніти; нарешті закрутив клапан до останнього, повітря знову наповнило скафандр; Холліс випростався і знову падає, падає, падає, бо йому тільки це й залишилося.

— Холлісе!

Холліс сонно кивнув, йому вже набридло чекати смерті.

— Це знов я, Еплгейт, — мовив той самий голос.

— Чого тобі?

— Я отут трохи поміркував, часу ж доволі. Послухав, що ти казав. Недобре все це. Ми стаємо якісь лихі. Погано так помирати. Зганяєш гнів на інших. Ти мене слухаєш, Холлісе?

— Так.

— Я брехав тобі оце недавно. Брехав. Не голосував я проти тебе. Сам не знаю, з якого дива я бовкнув таке. Мабуть, щоб зробити тобі прикрість. Ми ж ніколи з тобою не мирили. Певне, це я тут дуже швидко старію, ось і кваплюся покаятись. Чув, як ти підло розмовляв з Леспіром, і мені, мабуть, стало соромно. Та все це дурниці, знай — я лише клеїв дурня. Все, що я тоді тобі наговорив, — геть усе брехня.

Холліс відчув, як серце його закалатало. Здасться, хвилин п’ять воно зовсім не працювало, а тепер знов побігла по жилах кров, тіло знову потеплішало. Перший струс минув, тепер поступово минав і шок від гніву, жаху, самотності. Він наче вийшов уранці з-під холодного душу, збираючись снідати й зустріти новий день.

— Спасибі, Еплгейте.

— Будь ласка. Вище носа, ти, старий чортяко!

— Гей! — почувся голос Стоуна.

— Це ти?! — на весь Всесвіт загорлав Холліс: Стоун таки справді був йому другом.

— Я втрапив у метеоритний рій, тут повно дрібних астероїдів.

— Що за метеорити?

— Думаю, група Мирмидонян: вони проходять повз Марс до Землі раз на п’ять років.

Я вскочив у самісіньку середину. Це наче великий калейдоскоп. Металеві уламки всіх кольорів, різних форм і розмірів. От гарно!

Тиша. Далі знову голос Стоуна:

— Я лечу з ними. Вони мене затягли. А, хай мені чорт!

Він засміявся.

Холліс напружив зір, але нічого не бачив.

Лише величезні діаманти, сапфіри, смарагдові тумани, оксамитова чорнота порожнечі, а серед кришталевих іскор чується голос бога. Як дивно, як химерно уявляти собі: от Стоун летить з метеоритним роєм повз Марс, летить роками, і кожні п’ять років повертається до Землі, минає її, майнувши на небосхилі, щезає і так сотні й мільйони літ, безкінечно вічно Стоун і метеоритний рій групи Мирмидонян летітимуть, утворюючи щораз нові візерунки, наче кольорові скельця в калейдоскопі, якими ти милувався в дитинстві, дивлячись на сонце і струшуючи картонну трубку.

— До зустрічі, Холлісе, — ледь чутно долинув голос Стоуна. — До зустрічі!

— Щасти тобі! — закричав Холліс крізь тридцять тисяч миль.

— Не кепкуй! — відповів Стоун і щез.

Зірки зімкнулися.

Тепер усі голоси тихшали, кожен летів далі й далі за своєю траєкторією, хто до Марса, хто за межі Сонячної системи. А він, Холліс… Він подивився собі під ноги. З усіх лише він один повертався до Землі.

— До зустрічі!

— Не засмучуйся!

— До зустрічі, Холлісе! — пролунав голос Еплгейта.

Останні привіти. Останні короткі прощання. І ось величезний мозок, не обмежений тепер черепом, розпадається на частки. Вони так довго, так блискуче працювали, поки їх об’єднував череп ракети, що протинали простір, а тепер вони помирають; руйнується сенс їхнього спільного буття. І як гине тіло, коли перестає працювати мозок, так тепер гинув самий дух корабля, довгі дні, що вони прожили разом, і все, що люди значили один для одного. Еплгейт тепер — мов відірваний від тіла палець, уже нема чого зневажати його чи опиратися йому. Мозок вибухнув; безглузді, непотрібні уламки його розлетілися навсібіч. Голоси стихли, порожнеча мовчить. Самотній Холліс падає.

Вони всі самотні. Їхні голоси щезли, наче бог вимовив кілька слів, і коротка луна відбилася й загубилась у зоряній безодні. Ось і капітан летить до Місяця; ось Стоун серед рою метеоритів; ще далі Еплгейт летить до Плутона; і Сміт, і Тернер, і Андервуд, і решта всі — скельця калейдоскопа, вони так довго складалися в мислячий візерунок, а тепер їх усіх порозкидало кого куди.

— А я? — думав Холліс. — Що мені робити? Як спокутувати свос жахливе, порожне життя? Аби хоч одним добрим ділом відшкодувати за свою підлість — вона ж бо накопичувалася в мені стільки років, а я й не відав. Але тепер нікого немає поруч, я сам, а що можна зробити доброго, коли ти сам? Нічого не вдієш. Завтра ввечері я вріжусь у земну атмосферу.

“І згорю, — думав він, — і розвіюсь попелом над усіма материками. Хоч якась користь буде з мене. Хай і невелика, але попіл — то попіл, він з’єднається з землею”.

Він падав невтримно, як куля, як камінець, як гиря, спокійний, тепер зовсім спокійний, не відчуваючи ані печалі, ані радості — нічого; він жадав лише одного: зробити щось добре тепер, коли всьому кінець, зробити щось добре і знати — це зробив я.

Коли я вріжусь в атмосферу, то спалахну, як метеор.

— Хотів би я знати, — сказав він уголос, — чи хтось побачить мене?

Маленький хлопчик на путівці глянув у небо й закричав:

— Мамо, дивися, дивись! Летюча зірка!

Яскрава біла зірка прокреслила небо над Іллінойсом.

— Загадай бажання, — сказала мати. — Загадай мерщій бажання.

ПАПУГА, ЯКИЙ ЗНАВ ТАТУСЯ

Про викрадення, звісно, дізнався весь світ. Лише кілька днів потрібно було, щоб усю вагу цієї новини з Куби збагнули і в Сполучених Штатах, і на лівому березі Сени в Парижі, [26] і, нарешті, в маленькій затишній кав’ярні в Пампілоні, де напої такі гарні, а дні чомусь завжди такі погідні.

Але коли значення цієї новини збагнули, всі прикипіли до телефонів. Мадрід викликав Нью-Йорк, а Нью-Йорк кричав на південь, Гавані: “Перевірте, будь ласка, обов’язково перевірте — чи може статися таке безглуздя”.

Потім якась жінка прорвалася з Італії, з Венеції; чутність була погана, зрозуміли тільки, що вона дзвонить з бару “У Гаррі” й просто приголомшена тим, що трапилося, це жахливо, адже світовій культурній спадщині загрожує страшна небезпека…

Далі, менше ніж за годину, мені зателефонував один бейсболіст і прозаїк — колись він був близьким другом Татуся, а тепер жив по півроку то в Мадріді, то в Найробі. Він плакав, чи принаймні мало не плакав.