На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
Браток упізнав його одразу (та й відав, що гетьман пробуває в цих краях), підвівся з ряднини, на якій сидів, зняв бриля, вклонився, одягнув його знову — спокійно, без запобігання, без страху. Стояли один навпроти одного: Браток — кремезний і червонолиций, у білій полотняній сорочці і таких самих штанях, гетьман — стрункий, підтягнутий, у вірменській шапці з ріжком, у червоному жупані та синіх штанях, добре вичищених чоботях — шляхетний з вигляду і в поведенції — рознесені рікою життя, зведені докупи на хвильку.
— Сідай, — тихо мовив господар.
Гетьман сів, підігнувши ноги по — татарськи.
— Вже навчився? — сказав Браток.
Був це натяк чи випадково сказані слова? Виговський черконув по ченцеві поглядом, той раптом усміхнувся:
— Я ні на що не натякаю.
Гетьман здивувався, знизав плечима. Він дивився на мальований полумисок, у якому лежало велике гусяче яйце. Показав на нього очима.
— Для чого?
— Все для того… Курка з яйця чи яйце з курки? Найбільша таїна світу. Од неї — все…
— То це ж не куряче…
— Немає одміни… Я вже майже відгадав…
Виговський не знав, кпить з нього Браток чи трохи з'їхав з глузду. Подивився в очі — вони були розумні, іронічно змружені. В повітрі дзижчали бджоли, одна сіла гетьманові на чуба, він хотів скинути її в траву, Браток застеріг:
— Не чіпай. Укусить. Нікого не чіпаєш — не вкусять.
— А коли перше чіпають тебе?
— На твій розсуд…
За кілька кроків від гетьмана на підмостці стояв вулик. Бджоли летіли із взятком, інші викидали щось з вулика, ще інші махали крильцями — гнали у вулик свіже повітря, ще інші стерегли…
— Чому в них так, а в нас?… — запитав гетьман.
— У них немає розуму…
— Розум — зло?
— Дурний розум… — І по хвилі: — Тебе пригостити медом?
— Не треба.
— Вина в мене немає.
— Я не п'ю… Хіба… коли… нікуди подітися…
— Такого не буває.
— В тебе — ні… В мене… Я не завжди вільний у власних вчинках. — І подивився пильно на Братка. Той знову усміхнувся. Тільки очима. Його вуста ховалися в густій зарості бороди та вусів, і слова, здавалося, вилітали з дірки, схожої на льоток вулика.
— Ти хочеш запитати, чи я задоволений?
Виговський вигнув дугою праву брову.
— Ти вгадуєш мої мислі.
— Це цікавить тебе з самого початку… Не ми обираємо путь. Нас ставить на неї Бог. Кого на яку.
— Не зовсім, — не погодився гетьман.
— Згадай свою… Жовті Води…
Виговський здався.
— Ми всі приречені. На любов, на зло, на отаке життя… Особливо ми, українці… Приречені й приспані… Й не можемо здерти полуду з мозку та з душі…
— На все воля Божа, — смиренно, по — чернечому.
— Але чому ж вона не для всіх однакова? У кожного свій Бог. У татар, у поляків… У нас з москалями Бог один, але він не заступається за нас.
— Не богохульствуй.
— Я не богохульствую. Я шукаю справедливості…
— Для кого? Для себе?
— Для себе… І для всіх. Але її немає.
Чернець раптом розхвилювався. Це було видно по очах: зіниці розширились і в них заграли зелені вогники.
— В тобі страх і непевність. І ненависть… І сумніви.
— А в кому їх немає? Покажи такого. Я шукаю праведну путь.
— Знову ж таки — для кого?
— Для поспільства. Для народу. Для України.
— «Для народу… Для України», — повторив Браток. — То й зроби… Для всього народу… Одним універсалом. І всі вузли розв'яжеш…
Виговський ударив кулаком по коліну:
— Хміль не зробив, побоявся. Хміль! А він же тримав у кулаці… Пищали… І полковники, й генеральна старшина. А я… Вже за годину лежатиму з перерізаним горлом.
— А сам хочеш — щоб для всіх?
Гетьман мовчав. Ся думка не раз скресала в його серці, билася, як птиця… Проголосити всіх козаками, одним універсалом: підсусідків, брагарників, наймитів… Зробити всіх оружними… і гордими. Либонь, одіб'ються і од Москви, і од Польщі, і од Туреччини… Але… що тоді буде? Хто кого слухатиметься… Почнуться переділи… Та до того й не дійде. Старшина не дасть проголосити такого універсалу. Гетьман попихав нею і боявся її. Вона за ним ревно і пильно стежила. Не дала б йому проголосити себе королем. Навіть Хмеля не допустила б до корони. Він — один з них. Тієї ж крові і тієї ж породи. Тільки вознісся вище… Одначе старшина… Лише вона по — справжньому мислить і клопочеться прийдешнім України, її свободою, її долею. Вона розуміє, що ні під Москвою, ні під Польщею Україна ніколи не буде господарем на власному полі. А ще вона пильнує власної користі, і всі дудять не в одну дуду…
— Ті, що йдуть на нашу землю з мечем, не думають про справедливість, — сказав Браток.
— Певно…
— …Беруть бранців. А це не прощається ні людьми, ні Богом.
Останні слова різонули гетьмана ятаганом. Він зціпив зуби. Допікає йому колишній однокашник, застерігає його? Людина сама не знає, де їй безпечніше: застережешся від одного лиха, втрапиш під друге. Перевели розмову на інше. Згадали Київ, школу, навчателів, бешкети і кабеші. Навіть трохи посміялися. Пружина, яка бриніла впродовж усієї розмови в гетьманових грудях, розслабилася. Він підвівся.
— Можу стати чимось у поміч?
— Маю поміч найвищу.
Біля ґанку хижі цвінькала синиця. Вона знайшла розсипані крихти й скликала знайомих та родичів. З'явилася ще одна синиця, відтак ще дві.
— Досконале створіння, — сказав Браток. — Знайшла корм і одразу: «цвінь — цвірінь» на весь ліс. «Сюди, сюди». А людина… Вхопить і сама жує, жує… І все їй мало…
Виговський легко вискочив на коня.
— Прощавай, Брате, — аж тепер згадав Браткове прозвисько. — Може, ще зустрінемося… Тут чи там…
Кінь розірвав підковою дернину. Хвиснула по голові ліщинова гілка, але шапка втрималася. Кінь помчав його по дорозі.
У ту мить з — за омшаника вийшов Супрун — босий, у шкіряних штанях і спідній сорочці. В руках тримав татарського лука, на тятиві нервово тремтіла стріла.
— Не встиг… — прохрипів він.
— То Бог оберігає розумних людей від дурнів, — суворо сказав Браток. — Хизуєшся! Якби ти таке вчинив… Згинь з моїх очей. І нікому не кажи, що ти мій родич.
…Увечері гетьман покликав Богуна. Розмовляли недовго, півголосом. А вранці чотири козацькі полки оточили підковою Полузор'є. Богун послав до Карач — бея осавула з ультиматумом — відпустити всіх бранців. Татари довго вар'ювали, комашилися в долині, козаки ж обступили всі горби, чорніли на них, як велетні. Зо два десятки гармат було спрямовано дулами на Полузор'є.
Татари від'їхали ні з чим.
Долягав гетьмана Скуратов — нидів, пиляв, в'їдався в печінки, — таке мав веління й таку вдачу: аби їхав у Москву, аби розпустив козаків, аби вклонився Ромодановському. Дірочки кирпатого носа весь час до чогось принюхуються, щілини — очі приглядаються, ріденька борідка теліпається то в той, то в інший бік. Четвертого червня, в п'ятницю, військо виступило на Чигирин, Скуратов не відставав від гетьмана ані на крок, метлявся за ним, наче солом'яний хвіст на свиті перезв'янина, боявся відстати, мовбито гетьман міг покинути військо й кудись щезнути. За містечком Манжеликом до гетьмана прибув козак, посланий білоцерківським полковником, зупинив Виговського просто посеред дороги й довго шукав листа. Його змилений, ухорканий кінь склячився посеред дороги, пускав у дорожній пісок шипучий струмінь, а козак мацав у себе за пазухою, зіпав ротом, — йому здалося, що загубив листа, — врешті вигріб з — за пазухи шкіряну торбинку, подав. Гетьман читав, не злазячи з коня, брови його викруглювалися й викруглювалися, кутики рота посмикувалися, Скуратов аж підвівся в стременах, намагався зазирнути йому через плече, але гетьман враз повернув голову й жужма тицьнув листа просто в пику стольнику:
— Читай…
Той ухопив листа, впився в нього вузькими очицями.
— Я по — вашому не вмію…
— А наш куліш по — нашому їсти вмієш! — гарикнув гетьман. — Вже і в Білу Церкву приїхав воєвода, і в інші міста сунуть, наче сарана… Ідуть бунти заводити, людей під'юджувати… За мною наглядати.
