Вечори на хуторі біля Диканьки - Гоголь Николай Васильевич (список книг TXT) 📗
Іван Федорович, увійшовши до кімнати, вирішив не гаяти марно часу, і, незважаючи на свою боязкість, наступати рішуче.
«Тітонька мала честь… говорила мені, що дарчий запис покійного Степана Кузьмовича…»
Важко змалювати, яка неприємна міна скривила при цих словах широке лице Григорія Григоровича, «їй-богу, нічого не чую!» відповів він. «Треба вам сказати, що в мене в лівому вусі сидів тарган. У російських хатах прокляті кацапи скрізь порозводили тарганів. Не можна описати ніяким пером, що за муки були. Так от і лоскоче, так і лоскоче. Мені допомогла вже одна бабуся найпростішим способом…»
«Я хотів сказати…» насмілився перебити Іван Федорович, бачивши, що Григорій Григорович навмисне хоче повернути розмову на інше: «що в духівниці покійного Степана Кузьмовича згадується, так би мовити, про дарчий запис… за ним мені належить…»
«Я знаю, це вам тітонька встигла наговорити. Це брехня, їй-богу, брехня! Ніякого дарчого запису дядечко не робив. Хоч, правда, в духівниці й згадується про якийсь запис; але де він? Ніхто не давав його. Я вам це кажу тому, що щиро бажаю вам добра, їй-богу, це брехня!»
Іван Федорович замовк, гадаючи, що, може, й справді тітоньці так тільки здалося.
«А от іде сюди матінка з сестрами!» промовив Григорій Григорович: «отже обід готовий. Ходімте!» При цьому він поволік Івана Федоровича за руку до кімнати, де стояли на столі горілка й закуска.
У той-таки час увійшла бабуся, низенька, справжній кофейник у чепчику, з двома панночками — білявою й чорнявою. Іван Федорович, як вихований кавалер, поцілував спочатку бабусину ручку, а потім ручки обох панночок.
«Це, матінко, наш сусіда, Іван Федорович Шпонька!» сказав Григорій Григорович.
Бабуся дивилася пильно на Івана Федоровича, або, може бути, тільки так здавалося, що дивилася. Втім, це було втілення доброти. Здавалося, що вона ось-ось запитає Івана Федоровича: скільки ви на зиму насолюєте огірків?
«Ви горілку пили?» запитала бабуся.
«Ви, матінко, мабуть, не виспалися», сказав Григорій Григорович: «хто ж таки запитує гостя, чи пив він? Ви тільки частуйте, а чи пили ми, чи ні, це наша справа. Іване Федоровичу! прошу золототисячникової або трохимівської сивушки, яку ви більше любите? Іване Івановичу, а ти чого стоїш?» промовив Григорій Григорович, обернувшись назад, і Іван Федорович побачив Івана Івановича, що наближався до горілки, в довгополому сюртуку, з величезним стоячим коміром, що затуляв усю його потилицю, так що голова його сиділа у комірі, ніби в бричці.
Іван Іванович підійшов до горілки, потер руки, роздивився гарненько чарку, підніс до світла; вилив раптом з чарки всю горілку в рот, але, не ковтаючи, прополоскав гарненько нею в роті, після чого вже проковтнув і, закусивши хлібом із солоними опеньками, звернувся до Івана Федоровича.
«Чи не з Іваном Федоровичем, паном Шпонькою, маю честь говорити?»
«Так точно-с», одповідав Іван Федорович.
«Дуже, дуже зводили змінитися з того часу, як я вас знаю. Як же», говорив далі Іван Іванович: «я ще пам'ятаю вас ось якими». При цьому він підніс долоню на аршин од підлоги. «Покійний батенько ваш, дай боже йому царство небесне, незвичайний був чоловік. Кавуни та дині завжди в нього були такі, яких тепер ніде не знайдете. От хоча б і тут», вів він далі, відводячи його набік: «подадуть вам за столом дині. Що це за дині? — Дивитись не хочеться! Чи вірите, шановний пане, що в нього були кавуни», промовив він з таємничим виглядом, розставивши руки, ніби хотів охопити товсте дерево: «їй-богу, отакі!»
«Ходімо до столу!» промовив Григорій Григорович, взявши Івана Федоровича за руку. Всі вийшли до їдальні. Григорій Григорович сів на звичайному своєму місці, край стола, завісившися величезною серветкою, скидаючись у цьому вигляді на тих героїв, що їх малюють цирульники на своїх вивісках. Іван Федорович, червоніючи, сів на вказане йому місце проти двох панночок; а Іван Іванович одразу ж присів біля нього, радіючи душевно, що буде з ким ділитися своїми знаннями.
«Ви даремно взяли куприк, Іване Федоровичу! Це індичка!» сказала бабуся, звернувшись до Івана Федоровича, якому в цей час підніс блюдо сільський офіціант у сірому фраку з чорною латкою. «Візьміть спинку!»
«Матінко! адже вас ніхто не просить втручатися!» промовив Григорій Григорович. «Будьте певні, що гість сам знає, що йому взяти! Іване Федоровичу, візьміть крильце, он друге, з пупком! Та що ж це ви так мало взяли? Візьміть стегенце! Ти чого роззявив рота з блюдом? Проси! Ставай, негіднику, навколішки! Говори зараз же: Іване Федоровичу, візьміть стегенце!»
«Іване Федоровичу, візьміть стегенце!» проревів, ставши навколішки, офіціант з блюдом.
«Гм, що це за індичка!» промовив стиха Іван Іванович, з виразом зневаги повернувшись до свого сусіди. ''Чи такі мають бути індички? Якби ви побачили в мене індичок! Я вас запевняю, що сала в одній більше, ніж у десятку таких, як оці. Чи вірите, пане мій, що навіть противно дивитися, як вони ходять у мене по двору, такі жирні!..»
«Іване Івановичу, ти брешеш!» промовив Григорій Григорович, прислухавшись до його мови. «Я вам скажу», говорив усе так само своєму сусіді Іван Іванович, удаючи, ніби він не чув слів Григорія Григоровича: «що торік, коли я відсилав їх у Гадяч, давали по п'ятдесят копійок за штуку. І то ще не хотів брати».
«Іване Івановичу, я тобі кажу, що ти брешеш!» промовив Григорій Григорович, щоб ясніше було, по складах, і голосніше, ніж перше.
Але Іван Іванович, удаючи, ніби це стосувалося не його, говорив так само далі, тільки значно тихіше: «саме так, пане мій, не хотів брати. У Гадячі в жодного поміщика…»
«Іване Івановичу! адже ж ти дурний, і більше нічого», голосно сказав Григорій Григорович. «Та ж Іван Федорович знає все це краще за тебе і, очевидно, не повірить тобі».
Тут Іван Іванович зовсім образився, замовк і взявся за індичку, незважаючи на те, що вона не така була жирна, як оті, що на них противно було дивитись.
Стук ножів, виделок і тарілок замінив на якийсь час розмову; але голосніше від усього чулося висмоктування Григорієм Григоровичем мозку з баранячої кістки.
«Чи читали ви», запитав Іван Іванович після деякої мовчанки, висовуючи голову з своєї брички до Івана Федоровича: «книгу: «Подорож Коробейникова до святих місць»? Справжня насолода для душі й для серця! Тепер таких книг не друкують. Дуже жалко, що не подивився, якого року».
Іван Федорович, почувши, що мова йде про книгу, старанно почав набирати собі соусу.
«Справді дивно, пане мій, як подумаєш, що простий міщанин пройшов усі місця ті. Більш, як три тисячі верстов, пане мій! більш, як три тисячі верстов! Істинно його сам господь сподобив побувати в Палестині і в Єрусалимі».
«Так ви кажете, що він», промовив Іван Федорович, який багато чував про Єрусалим ще від свого денщика: «був і в Єрусалимі!»
«Про що ви кажете, Іване Федоровичу?» запитав з краю стола Григорій Григорович.
«Я, тобто, мав нагоду зауважити, що які є на світі далекі краї!» сказав Іван Федорович, бувши сердечно задоволений з того, що вимовив таку довгу й складну фразу.
«Не вірте йому, Іване Федоровичу!» сказав Григорій Григорович, не почувши як слід: «все бреше!»
Тимчасом обід закінчився. Григорій Григорович пішов до своєї кімнати, як звичайно, трохи поспати. А гості пішли слідом за бабусею-господинею та панночками до вітальні, де той-таки стіл, на якому вони, йдучи обідати, залишили горілку, ніби якимось чудом заставився блюдечками з варенням різних сортів та блюдами з кавунами, вишнями й динями.
Відсутність Григорія Григоровича помітна була у всьому. Господиня стала балакучішою й відкривала сама, без прохання, багато секретів, як робити пастилу і сушити груші. Навіть панночки розговорилися; але білявенька, що здавалася молодшою на шість років од своєї сестри і якій на вигляд було біля двадцяти п'яти літ, була мовчазніша. Та найбільше говорив і діяв Іван Іванович. Бувши певний, що його тепер ніхто не зіб'є й не змішає, він говорив і про огірки, і про сіяння картоплі, і про те, які в старовину були розумні люди, — куди теперішнім, — і про те, як дедалі все розумнішає і доходить до вигадування наймудріших речей. Одно слово, це був один з тих людей, які з великою охотою люблять займатися втішними для душі розмовами, і говоритимуть про все, про що тільки можна говорити. Коли розмова торкалася поважних і благочестивих речей, то Іван Іванович зітхав після кожного слова, киваючи легенько головою; коли господарських, то висував голову зі своєї брички і робив такі міни, що, дивлячись на них, здається, можна було прочитати, як треба робити грушовий квас, які великі ті дині, що про них він говорив, і які жирні ті гуси, що бігають у нього по двору. Нарешті, вже ввечері, на превелику силу, пощастило Іванові Федоровичу попрощатися. І, незважаючи на свою зговірливість і на те, що його насильно залишали ночувати, він настояв-таки на своєму намірі поїхати і поїхав.
