Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно TXT) 📗
— Це не я! Це не я! — горлав я щодуху, намагаючись перекричати рев пропелера і гаркання Беніто. Я був упевнений, що старий пілот зараз візьме та й висадить нас прямо тут, на висоті три тисячі метрів.
— Я вас приб’ю, козли! — кричав мексиканець.
— Діду, не треба! — розпачливо благав я. — Ми все помиємо.
Тьомик у цей час вдруге розкрив рота і почав астматично хапати ним повітря. Наче рибина, викинута на берег. Я на нього подивився і весь похолов.
— Тьомо, тільки не це! Тримайся, я тебе прошу! — слізно упрошував я. — А то він спустить нас униз без парашута!
— Не можу! — заплакав Тьомик.
Після цих його слів я вихопив з-під крісла якусь замизкану шматину і, не вагаючись, заткнув нею рота напарнику. Позеленілий Артем окинув мене осудливим поглядом, сповненим невимовного презирства, але кляпу з рота не вийняв.
Мій напарник тримався так ще хвилин з десять. З вікна вже проглядався Тихий океан. Ще трохи, ще зовсім трохи, але… Коли Артема прикрутило втретє, не допомогла навіть імпровізована тканинна заглушка.
Сталося все настільки швидко, що я й оком не змигнув. Тьомик виплюнув з рота кляп і вихопив з моїх рук рюкзак. І поки я втямив, що він збирається робити, спорожнив увесь свій шлунок всередину… Прямо на гроші, які я отримав за електростанцію.
«А щоб ти був здоровий», — подумав я.
Артем втерся рукавом і полегшено зітхнув. Мабуть, покращало… Беніто злостиво зиркав через плече то на нього, то на мене і сердито сопів. Його лихий погляд нічого доброго не віщував.
Тим часом гори розсмокталися, і перед нами у всій красі постало іскристе плесо найбільшого світового океану. Ліворуч виднілася сіра шлейка посадкової смуги.
Після запаморочливого приземлення оахакський авіатаксист вигнав нас на вулицю і вишикував під крилом. Старий задумливо походжав з боку в бік, закинувши не плече мачете. Тьомик винувато втупився собі під ноги.
«Зараз буде обтесувати», — пронеслось у мене в голові.
— Камеру давай! — натомість гримнув мексиканець, підскочивши впритул до мене.
— Що? — я не відразу зрозумів, що він від мене хоче.
— Ти обіцяв мені камеру! — ми спопеляли один одного поглядами. — Якби не вона, я цього рогуля ще перед заходом на посадку висадив би за борт.
«Та нехай би ти вдавився», — подумав я і вручив старому ручку.
— Ганчірка й порошок для чистки в кабіні під сидінням, — безапеляційно продовжив пілот. — Відполіруєте все і ззовні, і зсередини, щоб літак був як новесенький.
— Та ми ж не… — спробував захищатися Тьомик.
— Я сказав, помиєте ще й ззовні! — гаркнув на нього Беніто. — Питання є? Немає! Задачу маєте, жовторотики. Приступайте!
Наостанок він грізно труснув перед нашими обличчями своїм півметровим мачете, закинув за щоку чергову порцію темно-коричневого жувального тютюну і почимчикував до приміщення аеропорту, кумедно виставивши пузо наперед.
— Я не хотів, чувак, — прошепотів Тьомик, спідлоба зиркнувши на мене.
Крізь напіввідчинені дверцята «Cessn’и» виривались неперевершені «пахощі». Я спопеляв напарника нищівним поглядом, тримаючи в руках наплічник з ріденькою кашкою, яка кілька годин тому представляла собою солідну суму грошей. З рюкзака тхнуло ще гірше, ніж із салону.
— А краєвид там справді був першокласний… — ще тихіше додав Тьомик, не підводячи погляду від носків своїх черевиків.
Дві години поспіль, не покладаючи рук і не розгинаючи спини, ми з напарником відчищали кабіну старенької «Cessn’и». Час від часу ми переривались, щоб перепочити. Я похмуро курив цигарки, обіпершись спиною на прогрітий сонцем фюзеляж, а Тьомик похнюплено відмивав гроші і розвішував вцілілі купюри сушитися на крилах літачка.
На початку третьої години до нас підлетів розлючений Беніто, розмахуючи своїм мачете.
— Ах ви паскуди! Безбожники! Я знав, що не слід було зв’язуватися з фотографами! Хай би вам…
— Що таке, діду? — перервав я старого.
— Ця твоя камера не працює!
— Як так? Щойно працювала, ви ж бачили — ми гори фотографували!
— Не працює і все!
— Так, ану дайте сюди, — я мало не силоміць видер свою кулькову ручку з рук старого пілота.
Набравши розумного вигляду, я кілька разів клацнув ручкою.
— Ну от бачите — все працює.
Беніто не відводив від мене сердитого погляду і за звичкою тихенько пихтів.
— Не вірю! Вона ні чорта не знімає!
— Та не вигадуйте! Я ж он щойно на ваших очах склепав кілька знімків.
— Брехня!
— Я вас прошу! Ставайте ось сюди, супроти сонця, — без поспіху й поважно вимовив я, — зараз я вас сфотографую і доведу, що все працює, мов той швейцарський годинник. Знімок має вийти просто казковим! — гаркнув я наостанок, стараючись привернути увагу Тьомика.
Мексиканець слухняно розташувався обличчям до сонця і напнув груди, сконцентрувавши погляд на кінчику кулькової ручки у моїх руках. Мій напарник опинився якраз за його спиною. Сонячні промені вгризалися прямо в очі Беніто.
Тьомик щойно виліз із кабіни. Я непомітно підморгнув напарнику, він усе зрозумів і відповів мені багатозначним кивком голови.
— Приготувались! — голосно прокричав я і почав крутити верхньою частиною ручки, імітуючи настройку чіткості для об’єктива. Тьомик безшумно нахилився у салон і витягнув з-під сидіння широченну дубову дошку. — Посміхайтесь, діду! Зараз звідсіля вилетить пташечка.
— Коли ти клацав перед тим, ніякої пташечки не було…
— А зараз буде особливий знімок, діду. З горобчиком.
Беніто схвально мотнув головою, надув щоки і ще більше розчепірив грудну клітку.
— Ось так! Правильно! Веселіше, веселіше, діду!.. — загорлав я. — А тепер — раз, два…
Тьомик навшпиньки підкрався до старого, обхопив дошку двома руками й підняв над головою.
— Три! — я клацнув ручкою.
Хрясь!!! Тьомик з усього маху хрьопнув дідка дошкою по макітрі.
І ми побігли. А Беніто впав долілиць, цвіркнувши снопами іскор із очей, й почав лаятися якимись такими іспанськими словами, що я навіть і не чув раніше.
Того дня ми з напарником бігли так, як ще ніколи не бігали до цього. Зате знімок, щоб там не казали, вийшов на славу. З пташечкою…
Якщо вам колись доведеться добиратися літаком від Оахаки до Пуерто-Ескондідо, ви, без сумніву, ще натрапите на «Аеробукану» і побачите все на власні очі. Матимете щастя познайомитись особисто з Беніто, а заразом і з його терпким та колючим характером. Послухаєте історії старого про свою родину, спізнаєтеся з його шваброю і мачете… Словом, усе у вас буде добре. Єдине, про що я прошу, — не їжте багато перед вильотом. І не називайтеся фотографами.
23 квітня, 1—19 червня, 16–20 грудня 2009 // Київ, Стокгольм (Швеція), Флоріанополіс (Бразилія)
Як справжні мужики в коханні освідчуються
Тьомик боїться літати, лікувати зуби і одружуватися в шість з половиною разів більше, ніж середньостатистична жіночка боїться всіх щурів, волохатих павуків і тарганів нашої планети, разом узятих.
Одного разу я вже писав про щось таке, і це, як ви пам’ятаєте, ні до чого доброго не призвело. На превеликий жаль, мушу нині констатувати малоприємний факт, що цього разу вийшло так само, як і минулого…
Після майже десяти місяців поневірянь теренами Мексиканських сполучених штатів я врешті-решт вирішив, що з нас досить. Нав’язлива ідея займатися бізнесом на іншому континенті полишила мене. І цього разу, мабуть, надовго.
Така розважлива й толкова думка навідалася в мою макітру холодного грудневого вечора за тиждень до католицького Різдва, коли ми з напарником після всіх наших митарств потай повернулися до Мехіко і безрадісно гаяли час, вигадуючи, де б то його ще напакостити. По небу брели важкі хмари, вікно тремтіло від поривів холодного вітру. Тьомик сидів поряд зі мною, втонувши у кріслі і понуро втупившись у старенький телевізор. На «MTV» один за одними крутили передноворічні хіти з першої десятки, перериваючи їх тупими до неможливого рекламними роликами.
