Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (книга бесплатный формат .txt) 📗
— Не вернуся, Мартине! Не вернуся! Прощава–ай!..
І запала тиша, тільки вітер шелестів у ковилі.
Тоді Сірко повернувся до тих, хто хотів повернутися до Криму, і глухо промовив:
— Ідіть собі! — і махнув рукою.
Люди повернулися і рушили поволі. Потім — швидше, швидше… І запорожці, і визволені бранці мовчки дивилися, як вони віддалялися і зникали у невидимій звідси глибокій балці.
Запорозька старшина стояла похмура — мов ніч. Дехто почав ремствувати:
— Боже! Скільки братчиків наших голови поклали за їхню волю, а вони…
— Батьку кошовий! Іване! Та що ж це робиться! Ми стільки крові пролили своєї!.. Як можна стерпіти таке?
Сірко все темнів і темнів на виду. Рука сама, мимо його волі, все дужче і дужче стискала руків’я шаблі. Потім кинув джурі через плече:
— Івасю, візьми дві сотні молодиків, наздожени їх — і… Щоб поки я над’їду до тієї долини, все було закінчено! Зрозумів?
Джура усміхнувся, радо відповів:
— Зрозумів! Я миттю…
За хвилину загін молодих запорожців з оголеними шаблями помчав на південь, услід за поверненцями. За ними, поспішаючи, полетів Мартин Спихальський.
Вітер свистів йому в вухах, шабля виблискувала проти сонця, мов блискавка, кінь натужно дихав під ним, несучи нелегку ношу, а пан Мартин гамселив його ногами під боки без жалю — швидше, швидше!
Він наздогнав молодиків на краю долини — і на мить зупинився. Там, унизу, був жах! Над долиною стояв, мов кара Господня, передсмертний крик. Блискали шаблі, червоніла кров, у всі боки металися ошалілі від страху жінки й чоловіки, намагаючись утекти, ухилитися від видимої смерті. А вершники наздоганяли і рубали всіх підряд, нікого не жаліючи, ніби то були не єдинокровні брати й сестри, а їхні найлютіші вороги.
Червону косинку Вандзі він побачив зразу — жінка щодуху тікала до кущів глоду, що росли попід горою. Побачив — і вдарив коня по крупу плазом шаблі.
— Но–о!
Мчав наосліп, не спускаючи ока з червоної хустини, — і люди шарахалися від нього, як від зачумленого.
Швидше! Швидше! Та, здається, не він один запримітив золотисту голівку, недбало пов’язану шматиною червоного шовку. Ген до неї повертає молодий безвусий козачок і заносить угору свою блискучу шаблю…
Спихальський шалено б’є коня ногами, прилягає йому майже до гриви, а шаблю простягає, скільки можна, вперед, і в ту мить, коли козачок, наздогнавши втікачку, мав знести їй голову, підставляє її під його шаблю.
Блискучі клинки дзвякнули, заскреготали, викресали іскри над самою головою жінки — аж вона присіла пополотнівши. В ту ж мить могутні руки Спихальського легко підняли її і посадили на луку сідла, а над вухом помертвілої з переляку жінки прогув знайомий голос:
— Вандзуню! Злотко має дроге! Не бійся — це я!
…Минуло не більше години. На узвишшя, що здіймається над долиною, виїхав гурт запорозьких старшин і зупинився. Попереду на гарячому тонконогому коні сидів Іван Сірко.
Всі вражено мовчали.
Жахлива картина постала перед їхніми очима! Вся долина була усіяна трупами, забризкана кров’ю, столочена сотнями ніг сіра ковила здавалася здалеку чорною, ніби по ній пройшовся вогонь.
— Боже! Чорна долина! — вигукнув хтось.
Тим часом знизу, з долини, піднялися молодики, стали півколом. Джура під’їхав до кошового, промовив тихо:
— Зробили все так, як ви наказали, батьку…
Сірко важко підвів голову.
— Бачу… Все так, як я сказав… Дякую вам, молодці, за вірну службу! Їдьте відпочивати! — Потім повернувся до загиблих: — А ви, браття і сестри, простіть нас, що ми позбавили вас життя, а самі спіть тут до Страшного суду Господнього! Краще вам лежать порубаними, аніж розмножуватися в Криму між бусурманами на наші християнські голови молодецькі і на свою вічну без хрещення загибель…
Перехрестився — і повернув коня назад, до табору.
АРКАН В’ЄТЬСЯ
1
Диван [13]зібрався після обіднього намазу [14]в малій тронній залі. Надворі палило сонце, і гаряча задуха в’ялила поблякле листя дерев, а тут було прохолодно й приємно пахло трояндовою олією.
На розшитих золотом і сріблом м’яких міндерах [15], набитих перемитою верблюжою шерстю, сиділи найвищі сановники Османської імперії. Німі, без’язикі чорні раби–нубійці в білих як сніг тюрбанах і таких же білих балахонах безшумно прослизнули з задрапованих шовком дверей і поставили перед кожним велику — тонкої роботи — піалу з холодним шербетом.
Але ніхто до шербету не доторкнувся. Йшлося про важливі для майбутнього Порти діла.
Говорив великий візир Кара–Мустафа. З його розповіді виходило, що цей рік буде фатальним для урусів. У Валахії стоїть готове до нападу відпочиле за зиму і заново оснащене всім необхідним двохсоттисячне військо. Його має підтримати Кримська і Аккерманська орди. Правда, недавній напад запорожців значно підірвав сили Мюрад–Гірея, але через місяць він зможе з допомогою Аллаха відновити їх і поставити під свій бунчук не менше тридцяти–сорока тисяч вершників. Кримчаки наскочать через Муравський шлях на Лівобережжя, вогняним смерчем прокотяться по землі козаків і вдарять у тил уруським військам, які оборонятимуть свою древню столицю — Київ.
— Я з військом підступлю до того міста з півдня і змету його з лиця землі! Це буде страшніший погром, ніж Батиїв! Я не залишу там каменя на камені! Я не залишу їм, як це зробив Батий, їхньої Софії! Вона стане мечеттю, північною Ая–Софією, оплотом магометанства на диких сарматських землях! А тих урусів, котрі не здадуться, ми потопимо у Дніпрі! — заявив паша Мустафа і низько поклонився султанові. — Знамено ісламу віднині замає над усією землею урусів!
— Це треба зробити якнайшвидше, — промовив султан Магомет, кривлячись від болю. Він уже другий тиждень нездужав. — Бо нас жде велика війна на заході. Король Ляхистану разом з Венецією і цісарем австрійським, як доповідають наші вивідачі, готує проти нас хрестовий похід!.. Тож одним ударом ми повинні розгромити урусів, а другим, ще могутнішим, — австрійців і їхніх союзників. Тоді вся Європа впаде до моїх ніг!
— Інчалла! Хай буде воля Аллаха! — закивали бородами султанські радники. — Покінчити з урусами одним ударом!
— Непогано було б перед походом зробити глибоку розвідку, вивідати сили урусів і їхні укріплення, — промовив паша константинопольський Суваш. — Ми не можемо знову, як торік і позаторік, іти наосліп…
Це зауваження зачепило візира за живе. За позаторішню поразку він не відповідає — вона лежить на совісті Ібрагіма–паші. Але торік… Невже паша Суваш вважає, що торік він, великий візир, зазнав поразки під Чигирином? Адже Чигирин упав! Його вже нема. Він більше не існує… Хіба ж то не перемога?
Однак візир нічого цього вголос не сказав, бо знав, що не один паша Суваш вважає, що торік уруси лишились непереможеними, він також знав, що глибоко в душі так вважає і султан. Тому відповів стримано:
— Незабаром Буджацька орда за моїм наказом ударить на Київ, пошарпає його околиці ї вивідає сили урусів…
Султан ствердно кивнув головою.
Потім підвівся сухий, з темним, поораним глибокими зморшками обличчям великий муфтій. Склавши молитовно руки, він вклонився султанові і сказав:
— Я хотів би нагадати повелителеві правовірних і всьому дивану про те, що в тилу наших військ і досі залишається Запорозька Січ, це кляте гніздо гяурів–розбійників, смертельних ворогів ісламу… Я боюся, що їхній ватаг Урус–шайтан Сірко скористається з того, що під час війни і Крим, і Буджак, і все Причорномор’я залишаться без військ, і нападе на поселення правовірних, як він уже робив це не раз… Або ж вирветься на море на своїх байдаках і спалить приморські міста Криму або й самої Туреччини.
— Ми не повинні допустити цього! — сухо сказав султан, неприємно вражений згадкою про запорожців, яких він уже не один раз обіцяв знищити, стерти з лиця землі, але які й досі живуть і навіть завдали йому відчутного й прикрого для султанського престижу удару. — Що думає зробити великий візир?
