Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Жінки вибігали, дивилися й собі, потім кивали головою.
— Чо хиташ головов?
— Думаю — ци ме бити го пан, ци нє…
Се питання цікавило не саму Анну, а все населення. Думки поділилися. Одні казали:
— Не посміє пан цего бити.
— Чому не посміє? Усіх смів, а цего нє?
— А мете видіти.
Другі говорили, що посміти пан посміє, але, певне, що Олекса не дозволить себе бити.
І треті, нарешті, були тої думки, що при всяких умовах Олексу вб'ють.
— Єк то си не даст, двацік гайдуків насєдут, то й дастси.
І зацікавлені представники усіх трьох течій кидали свої хати і йшли ззаду гайдуків. І поки дійшли до двора — за гайдуками утворилася ціла товпа. І все те ввалилося у двір. Коли панові доложили, що Олекса вже на дворі, він вибіг на ґанок. Глянув — і одразу, хоч і не дуже був мудрий, одразу зрозумів серйозність становища. Якби самі гайдуки — і то річ була би складна. А то ж іще селяни. У ронити перед ними свій панський престиж — та це все одно що самому собі вистрілити в лоб. Про те навіть і говорити не приходиться. Знести, знести, знести все, але авторитету додержати.
І одного погляду на приведеного хлопа було досить, аби цілковито переконатися, що ся людина, доведена до остаточності, піде буквально на все.
Лице Олекси було наче спокійне, але то був спокій, здобутий ціною шаленого напруження волі. В ньому все клекотіло. Не тільки пана дратувала громада, що зійшлася, дратувала вона й Олексу. Це ж ті, що говорили: «Наш Олекса, він єкийс…» Це ж ті, що чекали весь час від Олекси якихось невиданих чинів — і ось, мабуть, настала пора тії чини показати. Олекса весь тремтів внутрішньо. Одне знав — що знущатися з себе не дасть. І це рішення так яскраво було написане на всій постаті Олекси, що пан ловчий курський зрозумів.
Становище було безвихідне, секунда одна все рішала. Один рух уст — і зараз тут станеться якесь побоїще, де падуть жертви, і одною з них, одною з перших буде пан ловчий курський, се ж ясно. І треба віддати справедливість панові Кшивокольському, що він геніально зорієнтувався й знайшов блискучий вихід. В одну секунду він набрав вигляду заклопотаного, надзвичайно ділового чоловіка, бистро оглянув усіх.
— А… Привели… До присонки з ним… Зараз я не маю часу. А ви? А ви… чого? До роботи, до роботи, до роботи І — і побіг назад у будинок.
Хвилину всі стояли, роззявивши рота. Переглядалися один з одним. «Та як же?.. Оце й усе?.. А пощо ж ми так чекали, пощо ми йшли?..»
Розчарування почало малюватися на всіх обличчях. Навіть обережно закопилювали губи, мов їх хтось підло обдурив. Пана не було, то дивилися на Олексу, ніби говорячи: «Що ж ти, брате, підкачав?..»
Для всіх було ясно, що це був фортель, але зроблено було зручно, і нічого не скажеш. Гайдуки теж стоять ніби ні в сих ні в тих. Зібралися такою громадою двадцять на одного — і наче аж стидно тепер, що так готувались по те лише, щоб вийшов пшик.
А Олекса стояв усе так само непорушно — тільки якось увільнився зсередини. Поза зоставалася та сама, але мускули тратили напруженість, ослабали до нормальності; ноги стояли на тім же самім місці й на йоту не зрушилися, але вже не були, як за секунду, готові до тигрячого стрибу; очі перестали кидати блискавками.
Старший гайдук підійшов і, мов граючися у дитячу забавку, процідив крізь зуби:
— Ну, ходім, чи що?..
Олекса пересмикнув плечима й пішов. Декому здалося, що він ледве помітно усміхнувся.
Громада поволі розходилася, злегка побалакуючи між собою:
— Оце там дадут Олексі.
— Нич му си не стане. Пан збоєвси.
— Ае… Ає… Він видів, що може бути лихо.
— А бачили, браччіки, ніж у Олекси у ремені?
— Де? Таже не стирчєв?..
— А був!.. Лежав за ременем. Я видів, єк Олекса непомітно помацав раз — ци тут. Так йкби пан шо зговорив — був би бай сегонє.
— Та й шо? Оден пан би загиб, а другий на його місце би си з'євив. А чоловік би ізгиб, то такого другого, видей, би вже не було. Бо цес Олекса, він єкийс…
Словом, загальна думка була та, що не знати, як у кривавій, а в безкровній боротьбі сьогодні подужав Олекса. Пан ізлякався.
З тої пори дивні якісь відносини потворилися в селі Печеніжині. Село ще більше укріпилося в думці, що Олекса, «він єкийс», і чекало в мовчанні чинів. А пан теж переконався, що цей Довбущук дійсно людина небезпечна. Цей раз він дійсно нічого не зробив Олексі: подержав ніч у присонці (чомусь так із французького називав свою малу тюремку) та й пустив. І в той же день одмінив свій наказ вартувати коло Іцкової корчми.
Але простити Олексі його перемоги, очевидно, не міг. Вся його шляхетська чи білошляхетська гордість бурилася про того: як? Хлоп, мурло, виявив повне непослушенство і зостав некараний? Живий?.. Та якби це на старі часи, то вистрілив би в лоб, та й вже.
І часом, як роздумається про це пан ловчий курський, то аж зубами скрегоче. Нуртує потреба помсти, виїдає панові ловчому кишки, але немає підходящої хвилі. Треба ждати — а так не хочеться.
Незабаром оженився Олекса. Дівку взяв файну, чисту. Перейшов до своєї халупи, почав господарити, ніби як і всі. Але село не вірило, щоби він устаткувався, і все ждало чогось… Ждало довго. Вже минуло багато літ, вже в Олекси хлопчик, вже, здавалося би, чого там чекати від ґазди, від батька родини. А село чекає.
Такий-то був сапогівський піп, такий-то був Олекса Довбущук. І оце їх звела доля докупи. Про що вони могли говорити, ці дві різні між собою натури? З одного боку, имений, дуже вчений служитель культу, а з другого — простий гуцул-пастух із примітивним світоглядом, патріархальним укладом життя. Що могло їх в'язати?
А преціж знайшлося щось, що сапогівський священик не раз нетерпеливо чекав того гуцула, а Олекса забував часом і домівку, забував свої обов'язки і відносно власного, і відносно панського господарства — і біг до Сапогова.
Перші часи стосунки якось не налагоджувались: різниці вдач і становища давали себе чути різко, а те, що було спільне, ще не показувалося. Але згодом нерівності згладилися, й сих двоє людей відчули потребу один в одному.
Для Олекси бесіди з попом були прозрінням якимось. Кожен раз, йдучи з Сапогова, молодий гуцул відчував себе так, ніби був сліпий досі, а тепер прозрів. Єгомость читав цілі лекції і з природознавства, і з географії, і з астрономії, і з усяких інших галузей наук — і на все знаходив пильного, жадібного учня, що всмоктував кожну нову думку, як краплину роси. В самотності отця Кралевича це було діяльністю, це було не розвагою тільки, а великим моральним задоволенням, що от недаремно ж учився, недаремно читав.
Та все ж не треба думати, що завжди говорив отець Кралевич, а гуцул слухав. Часом вони мінялися ролями — і тоді Кралевич перетворювався в пильного слухача. А так. Було й йому чого послухати й чого навчитися. Все, що Олекса говорив, було таке нове, таке цікаве! Для гостя цих країн відкривалися побутові й моральні риси цього замкненого в кут української землі народу. А часом то Олекса дивував отця Кралевича глибиною своєї філософії, своїх моральних імперативів.
Раз, наприклад, зайшла розмова про євангельський тезис роздачі майна убогим. Олекса каже:
— Йк бих ділив свій маєток, то межи усіма по рівні пайці. Нате вам по вівці, єк багатому, так і бінному.
Кралевич підняв брови.
— Але ж бо, Олексо, то було би несправедливо. Навіщо багатому твоя вівця, коли у нього своїх доволі? А в бідного нема ні одної, то йому ліпше дай дві.
— Не знаю… Лиш я бих давав усім рівно…
— Але чому? Чому?
— Та вже так…
Отець Кралевич довго потім роздумував — що це? Чи то гака вже темнота, повна відсутність найелементарнішого почуття справедливості? А чи це просто так собі ляпнув, бо ніколи не мав чого розділяти, то й не знає техніки. Але чим більше думав, тим глибше переконувався, що устами цього гуцула говорила якась інша справедливість, вища за буденне й загальнодоступне її поняття.
