Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
Там Валько з Олеговою допомогою діловито обшукував наших полонених. На журнальному столику біля дивана вже лежали сережки й каблучка Ані, двійко наручних годинників — витончені жіночі й масивні чоловічі, телефони, медальйон із золотим ланцюжком і кілька пластикових карток.
— Якщо вони аґенти, — пояснив мені Валько, не припиняючи обшуку, — то можуть мати штучки на кшталт наших аварійних передавачів… Ага! Оце вже цікаво.
Він видобув із задньої кишені Аниних штанів якийсь невеликий плаский прилад з трьома сенсорними кнопками та крихітним дисплеєм, на якому висвічувало: „Активно: П Л Т“. Тими ж літерами — П, Л і Т, — були марковані й кнопки.
— Так-так, — задумливо мовив Валько. — Що б це означало?
— Що б не означало, краще не чіпай, — порадила я.
— Загалом ти маєш рацію. Проте пристрій активний, і це мені не подобається. Дуже не подобається.
— Мені також, але…
— Послухайте! — несміливо втрутився Олег. — А П і Л не може означати „паралізатори“ і „лазерна зброя“.
Я запитливо глянула на нього.
— У якому сенсі?
Він зніяковів.
— Ну… У Вейдера є своя секретна віртуальність. Навіть кілька віртуальностей. В одній із них гравці мають захопити військову базу чужинців. І в кожного є ґенератор спеціального захисного поля — в радіусі тридцяти метрів навколо нього ворожі паралізатори і променевики не діють. А наша зброя, звичайно, в повному порядку.
Валько пирхнув.
— Ха! Можна не сумніватися, що з такою перевагою ви щоразу задаєте волохатикам жару. У нас теж не бракує ігор, де хороші хлопці володіють всілякою суперзброєю, за допомогою якої мочать чужинців штабелями. Такі ігри шкідливі, вони розслабляють людину, на підсвідомому рівні вселяють їй помилкове відчуття невразливості. Тому всім нашим військовослужбовцям суворо заборонено брати в них участь. Що ж стосується зброї масового знищення, то тут ми на дві голови вищі за всі Чужі раси. Проте старі добрі паралізатори й усілякі променевики як у нас, так і у чужинців абсолютно однакові, в їхній конструкції ніщо принципово не мінялося вже років п’ятсот, вони надійні й безвідмовні.
На підтвердження своїх слів він дістав з кишені паралізатор, замаскований під звичайний ліхтарик, спрямував його в стіну й натиснув на спуск.
Нічого не сталося. Спантеличено гмикнувши, Валько повторив спробу. Результат був той самий.
Тим часом Олег узяв пістолет Сашка Кисельова й вистрілив у стіну. Пролунав характерний тріск розряду, блиснув синьо-білий спалах.
— Ось бачиш, працює.
Валько притис палець до сенсорної кнопки П приладу. Текст на дисплеї змінився: „Активно: Л Т“. Після цього випробував свій паралізатор — він працював справно.
— Отакої!..
Знову активувавши П, він переконався, що його зброя знову заклинила.
— Круто! Нічого сказати… А Л, означає, „лазерна зброя“? Тоді й справді можна мочити чужинців, як мух. Треба лише уникати пострілів здалеку… — Він повернувся до Олега. — А що таке Т?
Той знизав плечима:
— Не знаю. У тій грі ми мали захист лише проти паралізаторів і променевиків.
Валько задумливо почухав ніс.
— Гм-м. Танки? Торпеди? Термоядерна зброя?… Ні, безглуздо.
— Тесаки, томагавки, — злорадно припустив Олег.
— Припини! Зараз не час для жартів.
— Саме так, — втрутилася я. — Не час. Ні для жартів, ні для експериментів. Насамперед мусимо з’ясувати, що трапилося з батьком і Анн-Марі.
— Так, справді, — погодився Валько. Він по черзі натиснув усі три кнопки — П, Л і Т. Дисплей висвітив: „Неактивно“. — От так краще. Ну, і кого допитуватимемо — Корейко чи Кисельова?
— Краще Аню, — запропонував Олег. — З них двох вона явно вища за ранґом. До того ж Сашко мені більше подобається.
— Гаразд, — кивнула я і вказала на конфісковані у полонених дрібнички. — Але спершу треба прибрати їх подалі… Ні, стривайте. Цього мало. Жучки можуть бути і в одязі.
— Ти що, пропонуєш роздягти її? — збентежено запитав Олег.
— Так, повністю. І не червоній, як невинна панночка. Можна подумати, ти ніколи не бачив голих дівчат… Ну, гаразд. Збігай до моєї кімнати, принеси халат. Зглянемося над твоєю сором’язливістю.
Поки Олег повернувся, я зняла з Ані весь одяг, включно з білизною. Прикривши наготу дівчини коротким халатиком, попросила винести всі речі в передпокій, а після деяких роздумів звеліла хлопцям відтягти туди й непритомного Сашка Кисельова. Хтозна, може, сховані в його одязі жучки спрацюють і від Аниного голосу.
Щільно зачинивши двері вітальні, ми зручно всадовили Аню на диван. Валько й Олег всілися справа й зліва, притримуючи її за руки.
— Ноги теж тримаєте, — розпорядилась я. — Нижче колін, щоб вона не брикалася, коли прокинеться.
— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — сказав Валько. — Особисто я зовсім не розуміюся на „наркотиках правди“.
— Зате я трохи розуміюся, — відповіла я, дістаючи з упаковки ампули. — Не досконало, але цілком достатньо, щоб не зашкодити її здоров’ю.
Схиливши Анину голову набік, я зробила їй у шию ін’єкцію синергіну, щоб нейтралізувати дію паралізатора. Зачекавши, поки вона почне приходити до тями, вколола їй диметилатропін.
За півхвилини Аня підвела голову, розплющила очі й вп’ялася в мене тьмяним поглядом. Зіниці її очей були розширені, дихання глибоке, прискорене — усе це явно свідчило, що наркотик подіяв.
Вона різко сіпнулася, проте Валько з Олегом надійно тримали її. Аня тихенько заскімлила, з кутика її рота потекла слина.
— Мовчати! — владним тоном наказала я. — Сидіти сумирно. Відповідати на мої запитання. Ти зрозуміла?
— Так.
— Хто ти? Звідки? Розкажи про себе.
— Корейко Анна. Народилася в місті Артемівську, Петропавловський повіт, Христовоздвиженська ґубернія, двадцять шостого серпня три тисячі п’ятсот…
— Ні! — перервала її. — Казати правду. І лише правду. Назви своє справжнє ім’я.
— Я… не можу сказати.
— Ти мусиш. Відповідай!
Вона мляво хитнула головою.
— Мені не можна.
— Чому?
— Заборонено.
— Ким?
— Мною.
— Я знімаю заборону, — сказала я. — Дозволяю відповідати.
— Ти не можеш дозволити. Мені не можна про це говорити.
— Чорт! — озвався Валько. — Вона що, зомбі?
— Ти психокодована? — запитала я.
— Так, — була коротка відповідь.
Овва! Ніколи б не подумала. Аня не справляла враження людини безініціативної, з притупленою інтуїцією, позбавленої кмітливості та творчої уяви. Якраз навпаки…
— Психокодування пригнічує твої розумові здібності?
— Ні.
— Чому?
— Воно спрацьовує лише тоді, коли потрібно.
— А саме?
— Не можу сказати.
Валько впівголоса прокоментував:
— Якийсь новий спосіб кодування. Не всеосяжний, а тонкий, ситуативний. За звичайних обставин він не активний, а починає діяти лише за певних умов. Наприклад, після прийому наркотиків, при сильному алкогольному сп’янінні або тривалому больовому впливові.
— Схоже на те, — погодилася я. — І схоже, що він не такий ефективний, як глибинне психокодування. На деякі питання вона все ж відповідає. Отже, ми можемо дещо з’ясувати.
Аня знову почала сіпатися. Я прикрикнула на неї:
— Сиди сумирно! Підкоряйся мені! Відповідай: що з моїм батьком і Анн-Марі?
— Не можу сказати.
— Проте ти знаєш, що з ними сталося?
— Так.
— Вони… — мій голос зірвався від хвилювання. — Вони живі?
— Так.
— Вони захоплені в полон?
— Не можу сказати.
— Їх полонили твої товариші?
— Не можу сказати.
— Їхньому життю загрожує небезпека?
Мовчання. В Аниних очах промайнуло щось схоже на розгубленість. Очевидно, питання прозвучало дуже розпливчато. Я спробувала уточнити:
— Чи є можливість, що вони загинуть?
— Кожен може померти. Всі ми ходимо під Богом.
— Ач ти, філософ драний! — вилаялась я. — Їх можуть убити твої товариші?
Катеґоричне:
— Ні.
— Що ви збираєтеся з ними робити?
Знову мовчання. Я конкретизувала:
