Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗

— Слава Богу, — зізнався Джейк.

— Сла-а огу, — погодився Юк.

Стенлі, третій учасник Тедового загону, як і досі, не промовив ні слова.

То була звичайна стінна шафа, до того ж офісна — а отже, вузька і просмерділа цвіллю. На нагрудній кишені старезної червоної куртки був мідний значок з вибитими на ньому словами «КЕРІВНИК ТРАНСПОРТУВАННЯ». Стенлі ступив углиб, до голої задньої стіни. Плічка на перекладині задзеленчали. Джейку довелося дивитись під ноги, щоб ненароком не наступити на Юка. Він завжди був трохи схильний до клаустрофобії, тож тепер відчував, як пухкі пальці паніки гладять йому шию: спершу з одного боку, потім з іншого. У сумці тихо бряжчали Орізи. Семеро людей і один пухнастик-шалапут скупчилися в шафі покинутої контори. Божевілля. Джейк досі чув дирчання двигунів. Головного звали Горностаєм.

— Візьміться за руки, — наказав Тед. — І зосередьтеся.

— Стік-Тете, — повторила Сюзанна, але Джейк почув у її голосі сумнів.

— Маленька Го… — почав Едді і вражено замовк. Порожня стіна вглибині шафи зникла, а на її місці постала невеличка галявина. З одного боку виднілися валуни, а з іншого збігав донизу крутий схил, порослий чагарниками. Джейк був готовий закластися на що завгодно, що це і є Стік-Тете, і міг лише порадіти, якщо то був вихід із тісної комірчини.

Стенлі тихо застогнав, чи то від болю, чи то від напруження (або, може, від того й того водночас). Його очі були заплющені, з-під повік струменіли сльози.

— Пора, — мовив Тед. — Веди нас туди, Стенлі. — А повернувшись до інших, додав: — Допомагайте йому, якщо зможете. Допомагайте, заради ваших батьків!

Джейк щосили намагався втримати перед внутрішнім зором образ скелі, яку Тед показав з вікна кабінету. Він рушив уперед, тримаючись спереду за руку Роланда, а позаду — Сюзанни. Спітнілою шкірою відчув повів вітерцю, а наступної миті вийшов на схил Стік-Тете в Краї Грому, побіжно згадуючи містера К. С. Льюїса й чарівну шафу, через яку відкривався вихід до Нарнії.

Але вийшли вони не в Нарнії.

На схилі було дуже зимно, і невдовзі Джейка вже били дрижаки. Озирнувшись через плече, він не побачив і натяку на портал, крізь який вони вийшли. На галявині було доволі темно і в повітрі витав якийсь гострий та не надто приємний запах, наче від розлитого гасу. З маленької печери (чи не меншої за ту шафу), розташованої в схилі пагорба, Тед приніс купу ковдр і флягу, в якій плюскотіла вода з різким лужним присмаком. Джейк і Роланд узяли по ковдрі й загорнулися. Едді взяв дві й загорнувся в них разом з Сюзанною. Джейк навіть трохи позаздрив, що вони можуть зігріти одне одного. Сам він змагався зі своїми зубами, щоб вони не цокотіли (бо, щойно це почнеться, зупинити їх він не зможе).

Дінкі також загорнувся в ковдру, а от Тед і Стенлі наче й не відчували холоду.

— Погляньте вниз, — запропонував Тед Роланду та решті, показуючи на павутиння залізничних колій. Джейк побачив величезний дах сортувальної станції та споруду з зеленим дахом збоку від неї, що, здавалося, була з півмилі завдовжки. В різні боки від неї розбігалися колії. «Станція „Край Грому“, — зачудовано подумав хлопець. — Та, де Вовки садовили викрадених дітей на потяг і відправляли їх Шляхом Променя у Федік. І туди ж їх приводили вже рунтами».

Навіть тепер, після всього, що довелося пережити, Джейкові насилу вірилося, що вони менш ніж за дві хвилини перенеслися сюди, за шість чи вісім миль від станції. Він розумів, що кожен з них відіграв свою роль у тому, щоб відкрити портал, але створив його той, кого звали Стенлі. Зараз він мав дуже блідий і змучений, мало не знесилений вигляд. Раз навіть заточився і ледь не впав, але Дінкі (дуже невдале, на Джейкову думку, дали хлопцеві прізвисько [39]) вчасно підхопив його під руку. Та Стенлі цього наче й не помітив. Поглядом, сповненим благоговіння, він дивився на Роланда.

«Це не лише благоговіння, — подумав Джейк, — і не зовсім страх. Це щось інше. Але що?»

До станції наближалися два моторизовані вози на великих надувних шинах — всюдиходи. Джейк зрозумів, що то Горностай (ким би він не був) і його друзяки-тахіни.

— Напевно, ви вже зрозуміли, — сказав Тед, — що в кабінеті начальника, або головного наглядача, якщо вам так більше до вподоби, Девар-Тої стоїть сигналізація. Вона спрацьовує щоразу, коли хтось чи щось проходить крізь двері між зоною скупчення Федіка і тією станцією…

— Здається, раніше ти його назвав інакше, — зауважив Роланд. — Не начальником і не наглядачем, а кі’-дамом.

Дінкі розсміявся.

— Це ти добре підмітив, приятелю.

— А що таке «кі’-дам»? — поцікавився Джейк, хоч уже й сам здогадувався. Люди в Кальї своєрідно називали частини тіла: головна коробка, серцева коробка, кі’-коробка. Що означало процеси мислення, емоції й функції, які виконував у людини зад. Тваринні функції, як їх назвали б деякі; сральна коробка — так теж можна було перекласти, якщо в тебе сама вульгарщина на думці.

Тед знизав плечима.

— Кі’-дам означає «срака замість голови». Це так Дінкі прозвав сея Прентиса, начальника Девару. Але ж ти й сам знав, правда?

— Здається, — кивнув Джейк. — Здогадувався.

Тед подивився на нього довгим поглядом, і щось у його виразі допомогло Джейкові розібратися, як саме Стенлі дивився на Роланда. То був не страх, а зачудування. Джейк досить чітко розумів, що Тед досі думає про те, як він схожий на того, кого звали Боббі, а ще не сумнівався, що Тед знає про його здібності до читання думок. Але що змушувало чудуватися Стенлі? Хоча, можливо, він забагато приділяв цьому уваги. Цілком могло бути, що Стенлі просто не сподівався побачити коли-небудь на власні очі живого стрільця.

Зненацька Тед рвучко повернувся від Джейка до Роланда.

— А тепер погляньте туди, — сказав він.

— Ого! — вигукнув Едді. — Що за чорт!

Сюзанну побачене здивувало й розвеселило водночас. Те, на що показував Тед, нагадало їй біблійну сагу режисера Сесіла Б. Демілля «Десять заповідей», а надто той епізод, де Червоне море, що розійшлося за велінням Мойсея, підозріло нагадувало желе, а голос Бога, що лунав з неопалимої купини, дуже вже скидався на голос актора Чарлза Лафтона. І все ж, то було дивовижно. Тобто по-голлівудському спецефектно і видовищно.

У них на очах товстелезний сніп сонячного світла спускався з отвору в низько навислих хмарах. Він, мов прожектор, прорізав моторошно темне повітря і освітлював поселення, що розташовувалося десь за шість миль від станції «Край Грому». «Миль зо шість» — от і все, що можна було сказати про відстань, бо в цьому світі не існувало більше півночі та півдня, принаймні таких, яким можна було б довіряти. Тепер у ньому був лише Шлях Променя.

— Дінкі, наш бінокль у…

— Нижній печері?

— Ні, коли ми були тут востаннє, я переніс його в горішню, — у тоні Теда вчувалося безмежне терпіння. — Він на купі ящиків біля самого входу. Принеси його, будь ласка.

Цієї розмови Едді не помітив узагалі, так його зачарував (і потішив) той широкий сніп сонця, що осявав зелений і радісний шмат землі, настільки нереальний у цій похмурій безплідній пустелі, як… ну, напевно, так само нереальним здавався Сентрал-парк туристам з Середнього Заходу, що вперше приїжджали до Нью-Йорка.

Там він бачив будівлі, що нагадували гуртожитки коледжу — нормальні гуртожитки, — та інші споруди, схожі на старі комфортабельні особняки, перед якими розкинулися широкі зелені моріжки. На дальньому боці ділянки, освітлюваної сонячним променем, була начебто вулиця, обабіч якої тяглися ряди крамниць. Ідеальна маленька Мейн-стрит Америки, [40] за винятком одного: обидва її кінці виходили в темну кам’янисту пустелю. Ще Едді роздивився там чотири кам’яні вежі, порослі приємним оку зеленим плющем. Ні, не чотири, шість. П’ята і шоста крилися в тіні гарних старих в’язів. В’язи в пустелі, ото дивовижа!