Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗

– Що це за сила?

– А ти не здогадуєшся?

– Запорожці!

– Запорожці… Ніхто не применшує лицарської слави низовиків. Але не вони та сила, яка здатна переламати хребет Польщі. Вона набагато більша, як більша морська хвиля за брижі на річковому плесі. Це сотні тисяч людей, що змушені гнути спину на лядського пана в полі, на рудні, в цеху або млині. Тобто звичайне поспільство. Ти здивований?

– Я лише не можу осягнути твоєї думки. Поспільство не може рівнятись по силі запорізькому лицарству!

Федір Богун із сумною посмішкою помахав головою.

– Мало ти ще знаєш про народ України. Але не буду зараз доводити щось тобі, скажу лишень, що поспільство – єдина сила, яка здатна протистояти коронному війську. А від нас потрібно буде дати їм зброю до рук і навчити добиватися нею перемог.

Він встав з-за столу і пройшовся по кімнаті. Задумливо подивився на сина, який сидів, похиливши голову.

– Так, я не підтримаю Павлюка і не надам жодної допомоги його війську. Мені відомо, що думають про мене і таких, як я, на Низу, але тепер ти знаєш мотиви, які керують особисто мною. Ти мій син, Іване, і для мене важливо, щоб ти не причисляв свого батька до тих, хто стоїть опорою Василя Томиленка і польської влади. Але всім цього не поясниш. Тож нехай думають все, що їм буде завгодно.

– Дивна твоя мова, батьку. По-твоєму, серед реєстрової старшини є якась змова, й ви очікуєте невідомого месію, хто має, немов за допомогою чарівної палички, добитися того, чого не змогли домогтися ні Косинський, ні Наливайко, ні Трясило… Я вірно зрозумів?

– Ні, – старший Богун невесело посміхнувся. – На жаль, ти чув лише думку однієї людини, тобто мою. Але я вірю в це. Хочу, щоб повірив і ти. Не може наша багатостраждальна земля не заслуговувати в Бога на вождя, який би вивів її з лядської неволі. А тепер дай мені відповідь на таке запитання: ти підеш за Павлюком?

– Так! – Іван вимовив це слово з таким запалом і внутрішньою впевненістю, що старому стало зрозумілим – відповідь сина була готовою ще до початку їхньої розмови. У мовчанці, яка запанувала після Іванової відповіді, було чутно розмови робітників за вікном, дзижчання мухи до віконного скла, стукіт сокири і брязкіт кінської збруї. Федір Богун, похитавши головою, пройшовся кімнатою, пригладив вуса і знову присів у фотель.

– Що ж, – по хвилині роздумів вимовив він. – Це твоє рішення і ти його прийняв. Прийми ж і моє батьківське благословення на цю важку і криваву справу… Я буду молитися за ваш успіх, успіх, у який не вірю. Так ось, сину. Другої відповіді я від тебе і не очікував, отже, все, що говорив тобі тут, було лише виправданням власної бездіяльності… Я радий за тебе Іване. Ти стаєш тим, ким я тебе хотів бачити завжди. Пам'ятаєш бій, під час якого ти рятував пораненого Омелька?

– Звичайно.

– А зовсім малий ще був. Найбільше я був вражений словами, почутими від тебе того вечора. Вустами восьмирічного хлоп'яти промовляла істина. І час показав – ти виявився мудрішим за мене, коли я покладався на закон, вимагаючи захисту своїх потоптаних прав. Так вийшло.

Трохи помовчали. Федір Богун несподівано вирішив перейти на іншу тему розмови:

– Настуся наша вже зовсім виросла, скоро й заміж віддавати. Свати були в мене… Вона так на матір покійну схожа. Красуня. Ти вже говорив з нею?

– Ні, якось не встиг.

– Дарма. Коли ти від'їздив на Січ, вона зовсім дитям була.

– Так. Я її одразу і не впізнав.

– А вона про тебе часто розпитувала. Де Івась, коли повернеться… Коли ви маєте виїздити?

– Назавтра малисьмо.

– Назавтра. Не встиг приїхати і назад. Упізнаю себе в минулі роки. Поговори із сестрою. І до матері на могилу сходи.

– Я саме сьогодні збирався.

– Добре.

Федір Богун піднявся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Іван теж звівся з лави. Відкашлявшись, ступив до дверей.

– Іване, – почув за спиною. Повернувшись, подивився на батька.

– Що, батьку?

– Іване, пообіцяй мені, що коли ти закінчиш справу, на яку зібрався, то повернешся.

– Повернусь.

– Ти повернешся, щоб прийняти з моїх рук хоругву Вороновицької сотні, і будеш служити так, як служив я все своє життя. Така моя батьківська воля і я хотів би, щоб ти прийняв її без сперечань та вагань. Пообіцяй мені.

Іван мовчав. Те, що сказав батько, для нього було несподіваним. За роки, проведені на Січі, він настільки звик ототожнювати себе з Низовим військом, що пропозиція зайняти батькове місце у Вороновицькій сотні стала для нього цілковитою несподіванкою.

– Чому ти мовчиш?

Іван струснув головою.

– Обіцяю. Твоє бажання для мене закон, тому я виконаю його, якщо буде Божа воля на те, щоб повернутись живим.

– Що ж, іди з Богом…

Іван вийшов на подвір'я. У задумі почав накладати люльку, знаходячись під впливом почутого. Все, що сказав батько про Павлюка, повстання і невідомого спасителя козацької нації, було надто великою новиною для Івана, тож тепер йому був потрібний час, щоб осмислити сказане. І десь в глибині душі Богун розумів – саме такий погляд на події мав і він сам. Хіба що більше вірив у Павлюка. Хіба що більше ненавидів пихатих польських панів… Що ж, він докладе всіх можливих зусиль, аби справа, яка почала зароджуватись на Микитиному Розі минулої осені, увінчалась успіхом. Якщо ж ні, він виконає те, що пообіцяв. І саме тієї миті Богун відчув невідворотність тих змін, які мало принести йому майбуття.

Літнього погожого дня 1637 року доля майбутнього полковника Богуна підхопила його, кидаючи назустріч кривавим битвам, що мали круто змінити хід історії на теренах багатостраждальної України. Назустріч реву гармат, який перекроїть мапу Речі Посполитої, назустріч славі і пам'яті у віках. Палало спекотне, із запахом близької грози, літо.

VI

Загриміло на Україні, та не тим громом, що несуть блискавиці з вкритого хмарами грозового неба. Запахло грозою, та не тою, що напуває щедрим дощем у травні луки та ниви, стомлені квітневими суховіями. Цього разу чорна хмара сунула з пониззя Дніпра і мала вигляд добре озброєного багатотисячного козацького війська з вісьмома гарматами і чималеньким обозом. Безкінечною вервечкою крізь простори Дикого Поля розтягайсь маршові колони вкритого лісом списів пішого війська, рипіли обабіч них кілька тисяч важких возів, які тягай десять тисяч підйомних коней, [56] мулів і волів. Розрізали кінськими грудьми море степової тирси швидкі комонні чати й дозори попереду, позаду і обабіч війська.

А ще далі попереду, на кілька тижнів випереджуючи рух повсталих полків, уже пішли чутки про наближення розгніваних польським урядом козаків. Про спроби Павлюка знестись з кримським ханом, шукаючи в султанського васала підмоги в майбутній війні з Польщею. Про безжальні слова, які кинув бунтівний генеральний хорунжий, довідавшись про усунення місяць тому від гетьманства Василя Томиленка і обрання на його місце переяславського полковника Сави Кононовича:

– Що ж, Кононович… Я думаю, що у Переяславі мають знати, якщо я не отримаю Савку хоч цілого, хоч частинами з їх згоди, мене не зупинять ні переяславські мури, ні плач їхніх дітей, ані шаблі їхнього полку!

І про настрої частини реєстрових (найбідніших, звичайно), які були готові приєднатись до Павлюка в прикордонних полках, таких, як Уманський, Чигиринський, Черкаський і Ніжинський. За підрахунками канцелярії коронного гетьмана Речі Посполитої, це могло поповнити військо бунтівників ще на півтори тисячі добре озброєних комонних козаків.

Усе ж у Польщі поки не надавали особливого значення виступу козаків. Ну що могло бути небезпечного у виступі голоти серед пустелі, за тисячу миль від Варшави, Кракова, Любліна та Вроцлава? Крім того, Україна завжди була проблемною частиною Польсько-Литовської держави. Тиха паніка пройшла тільки серед магнатів, переважна більшість маєтків котрих знаходилась на землях цієї самої України. Багатющої, але тричі проклятої землі, яку сотнями років роздирали татари, турки або й самі українці, котрі, здавалося, не могли жити, не проливаючи братерської крові. Але й ця паніка швидко минула. Коронне військо на чолі з обома гетьманами – великим коронним Станіславом Конєцпольським і коронним польним Миколаєм Потоцьким – було цілком готове виступити назустріч бунтівникам. Роти і хоругви стягувались до Корсуня, посилювались гарнізони міст від Канева до Брацлава, по селах і містечках пройшли збори стацій на утримання жовнірів. Усе йшло за давнім, напрацьованим ще починаючи з повстання Кшиштофа Косинського у дев'яностих роках XVI сторіччя, планом. Щоправда, поляків насторожувала кількість повстанців – більш ніж будь-коли раніше. За європейськими мірками у Павлюка була величезна армія. Але не для Речі Посполитої з її нездоланною кіннотою і лицарством!