Невеличка драма - Підмогильний Валер'ян Петрович (книги хорошего качества TXT) 📗
- А чому змінюється нахил орбіти? - спитала дівчина. - Чому буває гарний і поганий нахил у сонця?
- Ти міркуєш, як дитина, Марто, - сказав біохімік роздратовано. - Чому, чому! Наука дитячими питаннями не клопочеться.
В темряві коло муру Ботанічного саду дівчина раптом обійняла його й почала цілувати.
- Любий, єдиний… Юрчику, - шепотіла вона.
- На вулиці, Марто! - сказав він ображено. - Нас можуть побачити!
- Хай бачать… але тут нікого немає.
«Вона шаленіє від весни, як це недоречно», - подумав біохімік.
- Кажи мені про свої спроби, - сказала Марта.
Ця тема могла наблизити його до суті справи, і він охоче почав:
- Я зараз працюю, як ти знаєш, над дослідженням нунклеопротеїдів людського тіла. Ці півбілкові речовини, що входять до складу наших клітинних ядер, належать до найскладніших частин живої матерії. Як об'єктом спроб тут доведеться користуватись самим собою, бо нунклеопротеїди людини й тварини не тотожні, як не тотожня й діяльність органу, вирішального в цих дослідах, а саме печінки. Бо безпосереднього приступу до них ми не маємо, тож мусимо вивчати їх у результатах їх розкладу, які знаходимо в нашій власній сечі, якщо тебе це не ображає.
- О ні, кажи далі! Це ж спроби мого імені, Юрчику, пам'ятаєш, ти казав?
Він потвердив, але заразом подумав, що казав їй чимало дурниць. Проте розповідав далі дуже докладно, які втомні ці спроби, на яку сувору дієту він тепер засуджений, якого абсолютного спокою йому треба, щоб довести їх до кінця. Дівчина стискувала йому руки, вона шепотіла: «Як гарно! Яка я щаслива!» - бо в ту мить, слухаючи про його роботу, почувала його невимовно близько.
Так пройшли вони коло похмурого будинку колишнього Університету й далі Володимпрською до Хмельницького. Нарешті він спитав:
- Де ж ти ведеш мене?
- До Андріївської церкви. Ти там був коли?
- Ні, я не ходжу до церкви. Навіть не знаю… ах, це та, що має незабаром завалитись?
- Кажуть… Я в ній теж не була, як і в ніякій церкві, але коло неї - іноді. Там гарно.
Широчезними залізними сходами вони зійшли на тахльовану паперть церкви, що стояла щільно над урвищем горба. Потім досить вузьким проходом між церковним муром та балюстрадою вийшли на північний бік її, що стримів над прірвою. Простора площадка позад церкви була теж тахльована, і їхні кроки дзвінко пролунали в порожнечі цього відлюдного закутку.
- Подивись, як тут гарно! - прошепотіла дівчина в захваті.
- Так… звідси все якось чудно виглядає, - пробурмотів біохімік.
Просто внизу, не досягаючи рівня їх ніг, були дерева, - якийсь сад чи занедбаний серед міста гайок. Навпроти, вдалечині, широка, налита повінню смуга Дніпра ледве видніла в імлистому мороку. Ліворуч - рівний і плаский Поділ, праворуч - круте згромадження Печорську світились безліччю дрібних вогнів. Вітер подув на них з ріки, але повільний і теплий.
- Як я люблю такі місця! - мовила дівчина пристрасно. - Здається, знаходиш у них себе всю… Отак ходиш скрізь, і ніби полишаєш там трохи, там трохи себе, а тут, у такому місці, все полишене наче вертається до тебе, і ти знову вся ціла…
Вона казала, притиснувшись до нього міцно, віддано, навіть злякано, казала зовсім тихо, хоч він розбирав усі її слова, які дівчина шепотіла йому майже на вухо. Він почував її вагу на своїй руці, і ця вечірня прогулянка, і весь її шепіт здавався йому до кінця безглуздим. Церковна озія, що в мороку виглядала похмуро й таємниче, так само справляла на нього негативне враження. «Якесь середньовіччя!» - думав він.
- Та й саме це місце давнє, - казала вона. - Колись тут були тільки ліси та яри, страшна дичина без стежок, без людей. Звірі дикі тут бігали… І от на цій горі, Юрчику, поставив тоді хреста Андрій Первозванний… Знаєш, що він сказав?
- Не знаю… чи, певніше, забув, - відповів Славенко зовсім негостинно.
Але Марта неначе слухала тільки себе.
- Він сказав, що тут буде місто велике і славне… Як давно це було! І потім справді тут заклалося місто, поволі зростало, і от ми живемо в ньому… Хіба це не чудно?
- Ти віриш у пророцтва?
- Ні… може, вже після того, як місто збудовано, склали цього переказа… Але легенда гарна, Юрчику! Легенда така хороша, що в неї хочеться вірити!
Вона замовкла. І він теж мовчав, насуплено думаючи: «Сказати їй зараз, що ми мусимо розлучитись, так вона ще плигне туди в прірву!»
- Так у коханні, Юрчику, нічого нового немає? - спитала вона раптом.
- Не тільки в коханні, Марто, - почав він, збадьорівши, - але й у жодному людському почутті. Доводиться просто дивуватись…
- А ти глянь, - урвала його дівчина, - скільки вогників перед нами! І скрізь, де горить вогник, там є кохання. Які різноманітні люди, є такі суворі, поважні, а всі вони бувають закохані… Навігь важко повірити, глянувши на нього, а він закоханий… І ти піди вулицями, піди в кіно, в театр, піди на доповідь, і ти побачиш - скрізь, скрізь кохання!
- Ти кепсько бачиш. Певніш, бачиш тільки одну сторону речей. Праці, яка справді є скрізь, ти не помічаєш.
- Я бачу, я все добре бачу… Але ти не розумієш мене, Юрчику! Ти дивишся на все по-старечому - не ображаєшся на мене, ні? Може, ти маєш рацію… Але так хочеться бути наївним і гарним, трохи навіть сліпим… Бачити все кращим, ніж воно є, вірити в щось нове, в якесь щастя. Прокидатись уранці й співати… Лягати спати і мріяти… Так хочеться, Юрчику! Не можна багато думати… От усі отам кохають, не думаючи, і їм хороше… А ти сказав мені, я почала думати…
- Я зовсім не хотів…
- Ні, ні, ти правду казав! Я думала, я читала, - нема нічого нового.
Вона схилилась грудьми на широке кам'яне поруччя.
- Схились коло мене й обійми мене. Ближче, Юрчику! Такого вечора хочеться зробити щось неможливе… таке, щоб лишилося на все життя, щось нове, безконечно гарне… Щоб потім, коли згадати, було тепло, як сьогодні, щоб у спогаді була весна…
Марта замовкла і він почув, що вона тремтить.
- Ти плачеш? - спитав він.
Вона ще хвилину промовчала, потім відповіла зовсім спокійно:
- Ні. Мені трохи холодно.
- Так, тут занадто свіжо. Ходімо додому.
Дівчина не перечила, і вони пішли сходами вниз. Всю дорогу назад Марта пригнічено мовчала, і її настрій мимоволі заражав його. Та й власні він мав на те причини. Що дурнішого могло бути, як ця прогулянка під церкву, над якесь феодальне урвище! В XX столітті, в добу розуму, це є непрощенне й дике збочення. І потім оці солодкі наївності про весну - вуха в'януть, їх слухаючи! «Гімназистка, справжня гімназистка», - думав він обурено. Але найбільше обурювався на себе, що за ввесь час не спромігся оповістити їй про розлуку. В душі професор люто кляв себе за слабодухість, і всю надію покладав на решту побачення, уже в кімнаті. Йому навіть найраціональнішим почало здаватися закінчити кохання там, до воно й почалося.
- Ти в незвичайному настрої сьогодні, Марто, - мовив він нарешті, коли вони підходили вже додому.
Дівчина здригнулась.
- Все мені незвичайне сьогодні, все, - прошепотіла вона. - Здається, ніби вперше бачу тебе… вперше йду цією вулицею… Аж ось я й дома… Але ти не підеш до мене, Юрчику!
- Чому? - здивувався він. - Ще не пізно.
- Ніколи не підеш, - казала вона вже голосно, - ми ніколи вже не побачимося.
- Ти ідеш десь? - спитав він.
- Ні, я житиму тут… Не розумієш? Ще місяць, ще два, хай рік, два роки, і хтось з нас розлюбить… байдуже хто. Ми будемо сваритись, клясти, дурити один одного, і буде ганебний старий кінець, як старе було й наше кохання. Хай хоч кінець буде новий. Прощай, Юрчику!
- Чекай, - сказав він спантеличено. - Ти зовсім не береш мене до уваги!
- Тебе? О, мій любий! Беру, беру… Тебе більше, ніж себе. Ти працюватимеш… для великого нового світу, для майбутніх людей, які житимуть краще за нас. І я буду з тобою, завжди з тобою, але тільки як спогад… бо ти ще любиш мене. Ти ще любиш, тому будеш згадувати про все, що було… і тобі буде гарно. Я також… Мені ще хотілося поїхати з тобою туди, де я народилась, ходити з тобою вдвох, взяти вночі човна, поїхати далеко й купатись там…
