Золота медаль - Донченко Олесь (лучшие книги читать онлайн .txt) 📗
А чому б справді не взятися їй за цю справу? Ось тільки б швидше вирости!
А через два роки дівчинка дізналася, що такі велетенські канали вже риють у Радянській країні.
І все частіше думала учениця, що саме вона будуватиме ще не бачені машини. Де вони пройдуть — шумітиме вода, зеленітимуть поля, віття дерев гнутиметься додолу під вагою яблук.
Нарис у газеті немов допоміг Ліді Шепель спуститися на землю. Тепер вона вже не витала в надхмарних фантастичних мріях. Чудесна, але цілком реальна машина, яка замінює труд цілої армії землекопів, уже працює на будівництві. І таких машин потрібно ще багато-багато, щоб вони наступали на степи і пустині грізними колонами.
Передчуття великого щастя захоплює Ліді дихання. Вона уявляє стальний велетень власної конструкції. Ось він виходить з заводу, потужні крани вантажать його частини на залізничні платформи. Щастя таке ще незвідане, його можна ще тільки передчувати, але вже саме його передчуття підносить Ліду, і однокласники помічають у ній якусь зміну, а яку — не можуть зрозуміти.
Вразило ученицю ще й те, що в статті насамперед говорилось про скромного машиніста екскаватора, про людей, які керували машиною. І дівчина замислилась над тим, що найдосконаліша машина буде мертвою без людини, без її глибокого розуму, без її гарячої руки.
Свій виступ Ліда й почала розповіддю про машиніста і його працю на будівництві велетенської гідростанції. Потім розповіла про крокуючий екскаватор — чудовий витвір радянських людей — і закінчила тим, що рішення її поступити в машинобудівний інститут остаточно зміцніло.
— Переді мною малюється картина моєї майбутньої натхненної роботи,— говорила Шепель. — Коли машини, над створенням яких я працюватиму, вийдуть на трасу народної будови, я почуватиму безмірне щастя...
Ліда стояла біля дошки бліда від хвилювання, і Юрієві Юрійовичу здавалось, що він викликав її відповідати урок. Проте вчитель розумів, що тієї хвилини перед класом стояла не тільки учениця, але й юна патріотка з пристрасною мрією про трудовий подвиг.
— Я багато передумала,— продовжувала Шепель,— після тих комсомольських зборів, на яких... ну, на яких говорили про мене. Я багато зрозуміла... По-іншому уявила свою майбутню професію. Мені здається, що треба багато, дуже багато працювати, вчитись.
Щось зрадливо блиснуло в Ліди під скельцями окулярів. Вона замовкла, глянула на Юрія Юрійовича і на клас.
— Ну, оце і все,— промовила тихо.
В тиші вона пішла на своє місце. Всі були зворушені її щирими словами. Здавалось, що таких слів ніколи не можна було почути від холодної і сухої Ліди.
Юрій Юрійович відчув, що він має зараз сказати щось дружнє, тепле. Очі всього класу звернулись до нього.
Він підійшов до вікна, крізь яке було видно частину шкільного подвір’я з дерев’яним парканом і ковзанкою. Кілька школярів — хлопчиків і дівчаток з молодших класів — каталися на ковзанах. Падав тихий сніжок.
— Спасибі, Лідо,— сказав Юрій Юрійович,— ви нагадали мені мою юність, той час, коли я так, як ви, з особливим поривом відчув красу своєї майбутньої професії. І мені зрозуміле ваше піднесення. Вірю, що воно не згасне. А серед товаришів, у шкільному колективі, ви завжди знайдете собі підтримку. Тільки ось що. Захоплюйтесь перспективами, але вмійте й тверезо зважити свої можливості. Зумійте мобілізувати себе. Мета благородна, знайдіть до неї ясний і благородний шлях. Мені, знаєте, сподобалось, як ви сьогодні, розповідаючи про екскаваторщика, про його машину, пов’язали це з своїм майбутнім фахом.
Він обвів очима клас і зупинив погляд на Вікторі.
— Правду сказати, я досі ще не все знаю про наміри декого з вас. От, приміром, Перегуда. Пам’ятаю, ви колись з таким захопленням розповідали про роботу сталевара...
Перегуда встав:
— Я й вирішив, Юрію Юрійовичу, стати сталеваром.
— Так,— промовив учитель,— отже, поступаєте в металургійний інститут?
— Ні,— відповів Віктор,— я вирішив в інститут не йти... Хочу власними руками варити сталь. Закінчу школу і піду на завод... Там...
Він не закінчив, озирнувся на притихлих товаришів. Юрій Юрійович підійшов до Перегуди, поклав йому на плече руку:
— А мені здається, що ви не зовсім серйозно міркували над цим.
— Серйозно, Юрію Юрійовичу... Це... як вам сказати? У моєму серці. Я вже й з батьком говорив.
— Ви думаєте, що так вас відразу і поставлять до печі, доручать вам плавку? Це буде наївно, дорогий Перегуда!
Учень зашарівся.
— Я не дитина... Знаю, знаю, що навіть інженерам відразу не доручать плавок. Але я хочу пройти весь шлях робітника. Як Макар Мазай. Усе, з самого низу. І... до сталевара...
Юрій Юрійович повернувся й пішов до столу.
— Ви ще порадьтеся, Перегуда, з педагогами, з товаришами. Спитайте, яка з цього приводу думка в комсомольців. Але — хороший ваш запал, юнацька безпосередність!
Юрій Юрійович вийшов з класу з глибоким задоволенням. Сьогодні за сорок п’ять хвилин його учні одержали, мабуть, більше, ніж за кілька попередніх класних зборів. Особливо радів учитель за Шепель. Він бачив, як розривається коло, в яке замкнула себе учениця. Хай це дуже повільний процес, та не було сумніву, що сталося зрушення, і сама Ліда намагається виправити свій характер.
В учительській кімнаті працювала Надія Пилипівна. Вона зустріла Юрія Юрійовича трохи стурбованим поглядом, але, прочитавши на його обличчі вираз стриманої радості, усміхнулась своєю хорошою, трохи сумовитою усмішкою. Відклала набік зошит, який перед тим переглядала:
— Я ж вам говорила, що все буде якнайкраще!
— Справді, все пройшло чудово,— весело сказав Юрій Юрійович.— А Шепель, знаєте, мене просто зворушила. І інформацію гарно організувала, і сама виступила дуже добре. Говорили про вибір професії. Хвилює це наших десятикласників. А Перегуда хоче після школи йти на завод працювати сталеваром. Це несподіванка для мене. І знаєте, так твердо заявив, упевнено. Видно, що давно над цим думає.
— Ну, у хлопця, мабуть, тимчасове захоплення. Він піде в інститут.
— Можливо. Учень серйозний, вдумливий.
Він сів поруч учительки і співчутливо запитав:
— У вас неприємності? Ви немов чимось стурбовані.
Надія Пилипівна кивнула на розкритий зошит.
— Міркую. Домашній твір Шепель, про яку ви щойно говорили. Все в неї тут правильно. І добу правильно характеризує, і твори письменника, і образи в його творах — усе гладенько. А от душі учениці не відчуваю. Холодно й сухо в неї виходить. Хоч би одним реченням прохопилась — щоб ішло від самого серця!
— Ну, і що ж?
— Думаю, як же оцінити таку роботу? Можна четвірку поставити, але можна й п’ятірку. Минулого разу ми образили одна одну: вона хотіла обдурити, приховати, що не вивчила уроку. А я, Юрію Юрійовичу, вліпила їй за це двійку. Саме «вліпила». І не гаразд це вийшло: двійка ж ця, зрештою, вийшла не за те, що учениця погано відповідала урок, а за те, що обманула мене.
— Двійка як кара?
— Саме так.
— Як помста учениці за обман?
Надія Пилипівна побачила, як одразу спохмурніло обличчя Юрія Юрійовича, і очі його за скельцями пенсне стали непроникливі, без іскорки.
— Я знаю, який ви вимогливий і до себе, і до інших,— промовила вона.— Ця двійка мене мучить. Справді, схоже на помсту. В такому разі це з мого боку — негідний вчинок. А я... я навіть не замислилась, як це назвати...
Учитель трохи помовчав і потім сказав:
— Ні, це — занадто. Ви просто припустилися помилки і самі ж зрозуміли її. Вважаю за найбільшу несправедливість, коли вчитель карає учня двійкою — ну, за пустощі, за підказування. Цим він карає себе. Атож, розвіює в учня віру в справедливість учителя. А до Шепель потрібний особливий підхід.
Надія Пилипівна швидко поглянула на зошит учениці. Юрій Юрійович зрозумів:
— Ні, п’ятірка,— це теж буде неправильно,— сказав він, усміхаючись. Якщо робота Шепель не варта відмінної оцінки, що ж, ставте четвірку, трійку. Ви кажете, що виходить у неї сухо, без душі. Їй, бідній, нелегко так одразу написати «з душею». Скалічено її ще в дитинстві. А гітлерівська окупація, напевне, ще більше спустошила дитяче серце. Думаю, що коли б Шепель училася постійно в одній школі, її б уже перевиховали і піонери, і комсомольці. А то учениця змінила три школи. Сім’я весь час переїздила, доки, нарешті, знову потрапила до рідного міста.
