Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗

— Так, мем, я зрозуміла, — перебила її Ендрія. — Це «Заправся & мчи». Іноді ми також возимо й звідти. Люди часто воліють прогулятися трохи пішки, коли трохи забагато вип’ють, а потім вже телефонують до нас. Це забере приблизно хвилин сорок п’ять, можливо, годину.

— Добре, — погодилася Тесс. Сльози знову заструменіли по її обличчю. Цього разу сльози вдячності, хоча вона наказувала собі не розслаблятися, бо надії героїнь подібних до її історій часто виявляються фальшивими. — Це дуже добре. Я буду за рогом тієї стіни, де телефони-автомати. Я виглядатиму.

«Зараз вона спитає в мене, чи не випила я забагато зайвого. Бо, мабуть, голос у мене якраз той самий».

Але Ендрія лише захотіла взнати, платитиме вона готівкою чи кредиткою.

— «Амерікен Експрес», я мушу бути у вашому комп’ютері.

— Так, мем, ви тут є. Дякую за дзвінок до «Роял Лімузин», де до кожного клієнта ставляться, як до особи королівського роду.

Ендрія відімкнулася раніше, ніж Тесс встигла промовити свої слова подяки.

Вона почала відвертатися від телефону, і тут раптом якийсь чоловік — він, це він — вибіг з-за рогу крамниці, прямуючи просто на неї. Цього разу ніяких шансів закричати вона не мала; її паралізувало жахом.

То був один з тих підлітків. Він проминув Тесс, навіть не поглянувши на неї, і рвонув ліворуч, до чоловічого туалету. Бахнули двері. За мить вона почула оптимістичний, ледь не конячий звук, юнак почав полегшувати свій надзвичайно здоровий сечовий міхур.

Тесс пройшла повз стіну будівлі, завернула за ріг. Там вона й стала біля смердючого сміттєвого контейнера («Ні, — подумала вона, — я не стою тут, я чатую»), чекаю, поки юнак закінчить і піде геть. Коли він пішов, вона повернулася до телефонів, щоб звідти спостерігати за дорогою. Незважаючи на чимало болючих місць на її тілі, шлунок у неї бурчав від голоду. Обід і вечерю вона пропустила, була надто зайнята, поки її ґвалтували і мало не вбили, де там було їй щось їсти. Вона б зараз зраділа будь-яким наїдкам з тих, що їх продають у закладах на кшталт цього — навіть ті підозрілі, дикого жовтого кольору крекери з арахісовим маслом ковтала б, як смаколики, — але не мала грошей. Та хоч би й мала, вона б туди не увійшла. Знає вона, яке освітлення там, у цих придорожніх «Заправся & мчи», оті їхні безсердечні флуоресцентні лампи, що навіть здоровим людям надають такого вигляду, ніби вони страждають на рак підшлункової залози. Людина з-за прилавка погляне на її щоки в саднах і лоб, на її зламаний ніс і напухлі губи, і не скаже нічого, але Тесс побачить, як розширяться очі того продавця або продавчині. І можливо, його чи її короткий, швидко вгамований пересмик губ. Тому що, будьмо чесними, людям побита жінка часто здається смішною. Особливо у п’ятничний вечір.

«Хто це наїхав на вас, леді, що ви такого зробили, щоб на таке заслужити? Ви наштовхнулись на щось після того, як котрийсь парубок марно витратив на вас свій нас?»

Це привело їй на пам’ять старий анекдот, який вона десь колись чула: «Чому в Америці щороку нараховують триста тисяч побитих жінок? Бо вони... курви... неслухняні».

— Не зважаймо, — прошепотіла вона. — Поїм чогось, коли вже потраплю додому. Салату з тунця, мабуть.

Звучало гарно, але в ній жевріла певність, що її дні поїдання тунцевих салатів — чи, скажімо, навіть підозрілих крекерів з арахісовим маслом у таких ось крамничках — минулися назавжди. Сама думка про те, що по неї приїде лімузин і вивезе з цього кошмару, тепер здавалася їй божевільним міражем.

Звідкись зліва до Тесс долітали звуки машин, котрі мчали по І-84 — трасі, якою б їхала й сама Тесс, аби не спокусилася радісно на запропонований їй коротший шлях додому. Там, на тій трасі, люди, котрих ніколи не було зґвалтовано й заштовхано до труби, їхали у своїх напрямах. Тесс подумалось, що безжурний шелест цих автомобілів — це найсумніші звуки з усіх, які вона будь-коли чула в своєму житті.

— 16 —

Лімузин приїхав. «Лінкольн Таун Кар» [122]. Шофер вийшов і озирнувся навкруги. Тесс уважно за ним стежила з-за рогу крамниці. Одягнений у темний костюм. Маленький чоловічок в окулярах, не схожий на ґвалтівника... авжеж, не всі велетні ґвалтівники і не всі ґвалтівники велетні. Але ж вона мусить йому довіритися. Якщо їй треба швидше додому, нагодувати Фрітці, іншого вибору нема. Отже, скинувши з себе тимчасовий брудний палантин біля того телефону, що так був їй допоміг, вона повільно, проте невідворотно вирушила в бік машини. Світло, яке лилося з вікон крамниці, здавалося їй сліпуче-яскравим після темряви по інший бік будівлі, вона розуміла, як виглядає в ньому її обличчя.

«Він спитає, що зі мною сталося, а наступним його запитанням буде, чи не бажаю я поїхати до шпиталю».

Проте Мануель (котрий, напевно, бачив і дещо гірше, що тут неможливого) просто відкрив перед нею двері і промовив:

— Вітаю, мем, «Роял Лімузин» до ваших послуг.

Він мав м’який іспанський акцент, що гармонійно доповнював його оливкову шкіру й темні очі.

— І до мене ставитимуться, як до особи королівського роду, — відгукнулася Тесс. Вона хотіла посміхнутися. Але стало боляче її розпухлим губам.

— Так, мем.

І більше ні слова. Благослови Господи, Мануеля, котрий, либонь, бачив і дещо гірше — можливо, там, далеко, звідки він сюди переїхав, а можливо, тут, на задньому сидінні саме цього автомобіля. Хтозна, які секрети доводиться зберігати шоферам лімузинів. Це те питання, в якому могла таїтися гарна книжка. Не того штибу, які вона пише, звісно... хоча хтозна, якого штибу книжки вона зможе писати після всього цього? А чи й зможе вона взагалі хоч щось знову написати? Сьогоднішня пригода може відвернути її від цієї одинокої радості на якийсь час. А може, й назавжди. Зараз ще неможливо це точно знати.

Вона залізла на заднє сидіння машини, рухаючись, немов старенька бабця з прогресуючим остеопорозом. Уже всівшись, вже після того, як шофер зачинив за нею двері, вона вхопилася пальцями за їх ручку й уважно дивилася, чи дійсно там Мануель сідає за кермо, а не той велетень у робочому комбінезоні. У «Кошмарі Стаґґ-роуд-2» сідати мусив би велетень: ще один оберт викрутки перед фінальними титрами. «Стався до цього з іронією, це тобі корисно для крові».

Але до машини сів Мануель. Звісно, що він. Вона розслабилася.

— Я отримав адресу: номер 19 на Примроз-лейн, у Сток-віліджі. Вона правильна?

Якусь мить пам’ять у Тесс не діяла; номер своєї телефонної картки вона перед тим набрала автоматично, без пауз, а от із власною адресою її заціпило.

«Розслабся, — наказала вона собі. — Усе позаду. Це не фільм жахів, це твоє реальне життя. Ти пережила жахливий випадок, але тепер усе вже минулося. Отже, розслабся».

— Так, Мануеле, правильна.

— Ви хочете ще кудись заїхати, чи ми поїдемо без зупинок прямо до вашого дому?

Таким чином він найближче торкнувся натяком того, що відкрилося йому у вітринному світлі крамнички «Заправся & мчи», коли вона йшла до лімузина.

Їй просто пощастило, що вона все ще приймає ті оральні контрацептивні пігулки — це її удача і, либонь, оптимізм, бо за останні три роки вона мала всього один разовий сексуальний контакт, якщо не рахувати сьогоднішнього вечора, — проте щастя тепер взагалі перебуває в дефіциті, тож вона була йому вдячна вже й за таку куцу ласку. Вона не мала сумнівів, що Мануелю було б не складно знайти цілодобово працюючу аптеку десь по дорозі, шофери лімузинів, схоже, знають усі такі заклади, але не вважала себе спроможною на те, щоб увійти туди й попрохати собі якихось ліків від похмілля. Усе надто очевидно написано на її обличчі, ясно, навіщо їй ті пігулки. До того ж залишалася проблема з грошима.

— Ніяких зупинок, відвезіть мене прямо додому, будь ласка.

Невдовзі вони вже мчали трасою І-84 з її, як воно й годиться у вечір п’ятниці, жвавим автомобільним рухом. Стаґґ-роуд і та покинута крамниця залишилися позаду. Попереду її чекав власний будинок з системою безпеки і замками на всіх дверях. І це було гарно.