Голодні ігри - Коллінз Сюзанна (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .txt) 📗

І мене осяяло. Без води він би не вижив. Мені це було добре відомо. Тож він ховається десь неподалік від дже­рела. Недалечко звідси є озеро, але сумніваюся, що Піта ховається там: занадто близько до табору кар’єристів. Є ще кілька маленьких ставків. Але осівши там, одразу перетворюєшся на ідеальну мішень. Струмок. Той, що починається біля нашого з Рутою табору і тягнеться аж до озера. Якби Піта тримався струмка, у нього завжди була б вода і він міг би не сидіти на місці. Вода змивала б його сліди. Можливо, йому б іноді вдавалося зловити рибину чи навіть дві.

Принаймні тепер було звідки починати пошуки.

Щоб збити своїх суперників із пантелику, я розпа­лила багаття і накидала у вогонь сирої деревини. Навіть якщо вони здогадаються, що це хитрість, сподіваюся, все одно вважатимуть, що я десь поблизу. А насправді я шу­катиму Піту.

Сонце палило уже з самого ранку, і я одразу збагнула, що день буде спекотніший, ніж зазвичай. Роззувшись, я брела струмком, і прохолодна вода приємно омивала мої босі ноги. Я ледве стримувалася, щоб не погукати Піту вголос. Та доведеться шукати його за допомогою своїх очей і одного здорового вуха — або ж він сам мене знайде. Він же здогадається, що я його шукаю, правда? Адже він не такої поганої про мене думки, щоб вирішити, ніби я надаю перевагу самотності та про­ігнорую нове правило? Чи такої? Його вчинки важко передбачити, інколи це, звісно, добре, але в цій ситуації зовсім не грає мені на руку.

Було неважко відшукати місце, з якого я вирушила до табору кар’єристів. Там не було й найменшого сліду Піти, але це зовсім не здивувало мене. Після випадку з осами я прочесала околиці щонайменше тричі. Якби він ховався десь поблизу, я б обов’язково щось запі­дозрила. Струмок почав вигинатися вліво — до не зна­йомої мені частини лісу. Болотисті береги були вкриті сплутаними водяними рослинами, зелень обплітала ка­міння, якого ставало дедалі більше. Я йшла, аж поки не стала почуватися загнаною у глухий кут. Звідси не­легко втекти чи відбитися від нападу Катона або Трача. Я уже була подумала, що вибрала хибний напрямок, що поранений хлопець не зміг би пересуватися між цими каменюками по коліна у воді, коли раптом угле­діла криваву пляму на одній із кам’яних брил. Вона зовсім висохла, але розмиті лінії означали, що хтось — швидше за все, хтось не зовсім при тямі — намагався її стерти.

Опираючись на каміння, я повільно попрямувала до плями, шукаючи Піту. Знайшла ще кілька кривавих цяток, до однієї з них приклеїлися ниточки, але я не помітила жодних ознак життя. Я присіла й пошепки по­кликала його на ім’я:

— Піто! Піто!

Переспівниця сіла на низеньке дерево й почала пере­кривлювати мене, тож я замовкла. Я втратила будь-яку надію і повернулася назад. «Мабуть, він тут не зали­шився, — подумала я. — Пішов далі».

Та заледве моя нога торкнулася поверхні води, як я почула голос:

— Ти прийшла, щоб прикінчити мене, люба?

Я озирнулася. Голос долинув зліва, тому я не була впевнена щодо його реальності. Він звучав якось хрипло й тихо. Але все-таки він належав Піті. Хто ще на арені назвав би мене «любою»? Мої очі ретельно оглянули берег, але там не було нікого. Тільки болото, рослини й каміння.

— Піто! — прошепотіла я. — Де ти?

У відповідь — тиша. Може, мені просто вчулося? Але ні, я впевнена, що голос був реальний, і той, хто го­ворив, ховався поруч.

— Піто! — скрадалася я вздовж берега.

— Не наступи на мене.

Я аж підскочила. Голос лунав із-під моїх ніг. Але там нікого не було. А тоді Піта розплющив очі: як завжди блакитні, вони чітко вирізнялися на тлі брунатного болота й зеленого листя. Я мало не задихнулася, а він об­дарував мене своєю білозубою посмішкою.

Я ще в житті не бачила кращого камуфляжу. Забудьте про шпурляння тягарів. Мабуть, на своєму показовому виступі перед продюсерами Піта розмалював себе на дерево. Або на кам’яну брилу. Або на болотистий берег, зарослий бур’яном.

— Ану заплющ очі, — наказала я.

Він послухався, заплющив очі, стулив рот — і зник. Мабуть, маскування — Пітине хобі. Його обличчя й руки були так уміло розфарбовані, що здавалися цілком неви­димими. Я опустилася навколішки поруч із ним.

— Гадаю, ти немарно згаяв час, прикрашаючи торти.

Піта засміявся.

— Еге ж, глазур — останній захист помираючого.

— Ти не помреш, — рішуче мовила я.

— Хто сказав? — мовив він хрипко.

— Я сказала. Тепер ми в одній команді, ти ж знаєш, — зронила я.

Він розплющив очі.

— Так, я чув. Дуже благородно з твого боку було роз­шукати мої рештки.

Я витягнула флягу з водою і дала йому кілька ковтків.

— Тебе Катон порізав? — запитала я.

— Ліву ногу. Аж до стегна, — відповів він.

— Давай викупаємо тебе в струмку і роздивимося рани, — сказала я.

— Нахились до мене на хвилинку, — мовив він. — Мені треба щось тобі сказати.

Я нахилилася й піднесла своє здорове вухо до його вуст. Він прошепотів:

— Пам’ятай, ми досі закохані, тому можеш мене цілу­вати, скільки тобі заманеться.

Я відсмикнула голову, але не змогла втриматися, щоб не засміятися.

— Дякую, що нагадав. Я пам’ятатиму.

Принаймні він досі здатен з мене кепкувати. Проте, коли він почав підводитися, моя впевненість розвіялась. До струмка було всього два фути, хіба це багато? Вияви­лося, це дуже багато, якщо взяти до уваги, що сам Піта не міг поворушитися. Він був такий слабкий, що найкраща з нього допомога — не опиратися. Я спробувала тягнути його, але хоч як він кріпився, з вуст раз у раз зрива­лися болісні зойки. Болото й рослини так приросли до Піти, що мені довелося докласти чималих зусиль, аби звільнити його з їхніх обіймів. Але ми так і не зрушили з місця, він лежав на землі, зціпивши зуби, а сльози самі котилися з очей, прокладаючи рівчаки в засохлій глині.

— Слухай, Піто, мені доведеться котити тебе до струмка. Тут зовсім мілко... Добре? — мовила я.

— Чудово, — відповів Піта.

Я присіла навпочіпки. «Байдуже, що відбуватиметься, — мовила я сама до себе, — не зупиняйся, поки він не опиниться у воді».

— На три, — мовила я вголос. — Один, два, три!

Ледве я зрушила його з мертвої точки, як була зму­шена зупинитися — такий жахливий стогін зірвався з його вуст. До струмка було рукою кинути, Піта лежав майже біля води. Може, так і краще.

— Гаразд, плани змінилися. Я не пхатиму тебе у воду повністю, — сказала я йому.

До того ж, якби я змогла запхати його туди, то чи ви­тягнула б потім?

— Перекочування відміняється? — запитав він.

— Відміняється. Спробуємо тебе помити. Наглянь за лісом, добре? — мовила я.

Було важко вирішити, звідки почати. Листя й болото так затверднули, що не було видно одягу. Якщо на Піті досі щось зосталося. Якусь мить я вагалася, а тоді взялася до діла. Оголені тіла — не новинка на арені, правда ж?

У мене було дві фляги й бурдюк Рути. Я підперла їх до каменя так, щоб дві посудини постійно наповнюва­лись водою, тоді як із третьої я мила Піту. Мені знадо­билося чимало часу, але я все-таки докопалася до його одягу. Повільно розстібнула та зняла з нього куртку й со­рочку. Його спіднє так сильно приклеїлося до тіла, що мені довелося порізати його і вилити ще кілька пляшок води, аби відліпити тканину від ран. Через усі груди проліг довгий опік, а ще я нарахувала чотири набряки від осиних укусів, якщо брати до уваги той, що за вухом. Я трохи заспокоїлася. Це я вилікую. Спочатку вирішила потурбуватися про верхню частину Пітиного тіла, щоб бодай трохи втамувати біль, і тільки потім перейти до поранень, завданих Катоном.

Навколо Піти утворилася велика брудна калюжа, і поки він лежав у ній, не було жодного сенсу починати лікування. Тож я припідняла його і підперла об камінь. Він сидів мовчки, жодна скарга не зірвалася з його уст, поки я змивала залишки болота з його волосся та шкіри. Під сонячними променями шкіра була зовсім блідою, і він більше не здавався дужим і мужнім. Я витягнула жала з набряків (Піта сильно кривився), але щойно при­клала до ран листочки, він одразу полегшено зітхнув. Поки він грівся на сонці, я випрала його куртку й со­рочку і розпростерла їх на камінні. Далі змастила маззю опік на грудях. Саме тоді я помітила, який Піта гарячий. Товстий шар болота й холодна вода приховували той факт, що в нього гарячка. Я покопалася в аптечці, яку за­брала в хлопця з Округу 1, і знайшла жарознижувальні пігулки. Мама зазвичай купувала такі, коли її домашні ліки були безсилі.