Янголи і демони - Браун Дэн (книги серия книги читать бесплатно полностью .TXT) 📗
— Пів на восьму.
— Пантеон далеко звідси?
— Може, за милю. Ми встигаємо.
— У вірші сказано: земний гріб Санті. Як ви це розумієте?
Ленґдон пішов навпростець через двір Сентінел.
— Земний? Насправді у Римі немає, мабуть, більш земного місця, ніж Пантеон. Його назва походить від назви релігії, яку і ут первинно практикували, — пантеїзму. Ця релігія передбачає поклоніння всім богам, а передусім Матері-землі.
Іще студентом Ленґдон із подивом довідався, що величезний центральний зал Пантеону був присвячений Геї — богині Землі. І Іого пропорції такі точні, що величезний сферичний купол точно, до міліметра, підходить до стін.
— Ну добре, — сказала Вітторія, уже спокійніше. — А що таке діра демона? Земний гріб Санті, демона діра?..
Щодо цього Ленґдон не був певний.
— Мабуть, діра демона — це славнозвісний круглий отвір у куполі Пантеону, — припустив він.
— Але ж це церква, — не погоджувалась Вітторія, легко крокуючи поруч із ним. — 3 якої рації називати отвір у куполі дірою демона?
Над цим Ленґдон і сам ламав голову. Він ніколи не чув висло-ну «діра демона», але пригадував один відомий нарис про Пан-к'он із шостого століття, який зараз здавався дивовижно доречним. Беда Вельмишановний якось написав, що діру в куполі І Іантеону просвердлили демони — вони втікали з храму, коли І Іаца Боніфацій IV його освячував.
— А чому, — запитала Вітторія, коли вони зайшли на невеличкий внутрішній двір, — ілюмінати написали прізвище Санті, икіцо насправді художник був відомий як Рафаель?
— Ви дуже багато запитуєте.
— Те саме казав мій батько.
— Тут може бути дві причини. Перша — те, що слово «Рафа-і')іі>» має забагато складів. Воно б зруйнувало п’ятистопний ямб, нким написаний вірш.
— Не дуже переконливо.
Ленґдон мусив з нею погодитися.
— Ну тоді, можливо, вони написали «Санті», щоб ключ був пі- таким очевидним і щоб тільки дуже просвітлені вчені змогли ідогадатися, що йдеться про Рафаеля.
Це версія, схоже, теж Вітторію не переконала.
— ^ впевнена, що за життя Рафаеля його прізвище було дуже добре відоме. -
— Як не дивно, ні. Упізнавання за ім’ям свідчило про певний статус. Рафаель цурався власного прізвища приблизно так само, як це роблять сучасні поп-зірки. Наприклад, Мадонна ніколи не згадує власного прізвища — Чикконе.
Вітторію це потішило.
— Ви знаєте прізвище Мадонни?
Ленґдон уже пошкодував, що згадав Мадонну. Дивовижно, скільки різного сміття підхоплює розум, коли постійно живеш серед десяти тисяч ПІДЛІТКІВ. /
Проминувши останню браму перед офісом швейцарської гвардії, Ленґдон і Вітторія були змушені різко зупинитися.
— Para! — хтось голосно крикнув їм у спину.
Повернувшись, вони побачили дуло рушниці.
— Attento! — вигукнула Вітторія, відскочивши назад. — Обережніше зі зброєю…
— Non sparare! — гаркнув охоронець і звів курок.
— Soldato! — почувся владний голос з протилежного боку двору. На порозі центру безпеки виник Оліветті. — Пропусти їх!
Охоронець розгубився.
— Ма, signore, е una donna…
— Йди досередини! — крикнув командир.
— Сеньйоре, nonposso…
— Негайно! Дістанеш там новий наказ. За дві хвилини капітал Рошер проведе інструктаж.'Ми організовуємо пошук.
Охоронець знітився і швидко пішов до центру безпеки. Оліветті, що аж кипів від злості, підійшов до Ленґдона.
— Ви були в наших найтаємніших архівах? Вам доведеться пояснити, що це все означає.
— У нас добрі новини, — сказав Ленґдон.
Оліветті примружився.
— Краще б вони були у біса добрі!
Чотири нічим не примітних «альфа-ромео» з ревом мчали по та деї Коронарні, наче реактивні винищувачі, що збираються штати. У них сиділи дванадцятеро перевдягнених у цивільне швейцарських гвардійців, озброєних напівавтоматичними піс-ю/іетами марки «Пардіні», балончиками з нервово-паралітич-ііим газом і далекобійними гвинтівками з електрошоковими юлками. Троє снайперів тримали на колінах гвинтівки з лазерним прицілом.
Оліветті, що сидів поруч із водієм у головному автомобілі, роз-ш'рнувся назад до Ленґдона й Вітторії. Його очі палайи люттю.
— Ви запевняли, що наведете чіткі факти, і оце все, що ви можете сказати?
Ленґдонові було незручно сидіти в такому маленькому авті.
— Я розумію вашу.
— Нічого ви не розумієте! — Оліветті, який ніколи не підвищував голосу, заговорив із потрійним притиском: — Я щойно ибрав із Ватикану дванадцятьох найкращих гвардійців, і це під час конклаву. І я це зробив, щоб влаштувати засідку в Пантеоні, покладаючись на слова якогось американця, якого бачу вперше і її кий щойно розшифрував віршик чотирьохсотлітньої давності. До того ж я залишив пошук антиматерії на відповідальність по найкомпетентніших людей.
Ленґдон поборов бажання витягнути з кишені сторінку номер м ить і помахати нею в Оліветті перед носом.
— Я знаю тільки те, що інформація, яку ми знайшли, вказує ми могилу Рафаеля, а могила Рафаеля знаходиться в Пантеоні.
Гвардієць, що сидів за кермом, кивнув.
— Це правда, командире. Ми з жінкою.
— Крути кермо! — гаркнув Оліветті. Він знову повернувся до Чічіґдона. — Як можна вбити когось у такому людному місці и у текти непоміченим?
— Не знаю, — відповів Ленґдон. — Але ілюмінати, очевидно, дуже винахідливі. Проникли ж вони якось і в ЦЕРН, і у Ватикаи. Нам просто пощастило, що ми знаємо, де вони запланували перше вбивство. Пантеон — ваш єдиний шанс спіймати цього хлопця.
— Далі не розумію, — сказав Оліветті. — Єдиний шанс? Здається, ви говорили про якусь стежку, позначену вказівниками. Якщо ви визначили Пантеон правильно, то звідти ми зможемо пройти цією стежкою до інших вказівників. Тобто ми маємо чотири шанси спіймати цього хлопця.
— Спочатку я теж на це сподівався, — відповів Ленґдон. — Так би й було… років зо триста тому.
Зрозумівши, що перший олтар науки — це Пантеон, Ленґдон водночас і зрадів, і засмутився. Іноді історія жорстоко кепкує з тих, хто її переслідує. Мало надії було на те, що за стільки років усі статуї, що слугували вказівниками на стежці просвітлення, залишилися на місці. Але навіть свідомий цього, Ленґдон потайки мріяв, що пройде цією стежкою до кінця й побачить лігво ілюмінатів. Пізніше він зрозумів, що цій мрії, на жаль, не судилося здійснитися.
— Наприкінці сімнадцятого століття Ватикан забрав усі статуї з Пантеону і знищив.
Вітторія вжахнулась.
— Чому?
— Ці статуї зображували поганських олімпійських богів. Прикро, але це означає, що першого вказівника більше не існує… а отже…
— І що, немає жодної надії знайти стежку світла й інші вказівники? — спитала Вітторія.
Ленґдон похитав головою.
— Маємо єдиний шанс. Це Пантеон. Після цього стежка зникне.
Якусь хвилину Оліветті уважно на них дивився, тоді відвернувся й наказав водієві:
— Зупинися.
Водій з’їхав на узбіччя і натиснув на гальма. Три інші «альфа-ромео» позаду теж різко загальмували, аж завищали колеса. Уся автоколона швейцарської гвардії зупинилася.
— Що ви робите! — здивувалась Вітторія.
— Виконую свою роботу, — крижаним тоном відповів Олі-иетті. — Містере Ленґдон, коли ви запевнили мене, що поясни-
I с все по дорозі, я вирішив, що допоки ми доїдемо до Пантеону, її чітко знатиму, що мої люди тут роблять. Так не сталося. Оскіль-ки, щоб бути тут, я покинув надзвичайно важливі справи, і оскільки ваша розповідь про незайманих жертв і давню поезію не здається мені переконливою, я не можу дозволити собі далі (мвитися в ці ігри. Я негайно припиняю операцію. — Він витягнув рацію і натиснув кнопку.
Вітторія схопила його за плече.
— Ви цього не зробите!
Оліветті вимкнув рацію і подивився на неї лютим поглядом.
— Скажіть, міс Ветро, ви колись були в Пантеоні?
— Ні, але…
— Дозвольте дещо вам пояснити. Пантеон — це один великий іал. Кругла камера з камейю й цементу. Там один-єдиний вхід. Нікон немає. Один вузький вхід. Біля цього входу постійно чергують щонайменше четверо озброєних римських поліцейських, нкі оберігають храм від вандалів, терористів і циГанів-шахраїв.
