Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗

Вагнер поринув у спогади. Сонце підіймалося над садом, воно осяяло будинок і вже торкнулося промінням величезного куща білих флоксів на клумбі, розсипалося по доріжці, вкритій дрібним гравієм… У залізну хвіртку різко постукали.

– Хто б це? – голосно промовив Вагнер і швидкими дрібними кроками попрямував до неї.

На вулиці стояла незнайома Вагнеру людина у цивільному сірому вбранні.

– Ви Альфред Вагнер? Архітектор?

– Був колись архітектором, а тепер тільки Вагнер.

– Ходім зі мною… у мене за рогом машина…

– Куди і навіщо?

Відвідувач одвернув рукою борт піджака і показав бляшаний значок.

… Через кілька хвилин машина зупинилася біля похмурого триповерхового будинку.

На другому поверсі, біля дверей під номером сімдесят вісім, Вагнера змусили почекати, потім люб'язно запросили до кімнати.

За столом сиділа похмура і дуже худа людина з безбарвними очима. Вона була заглиблена в читання якогось паперу і не звернула на Вагнера ніякої уваги. Вагнер стояв, тримаючи в руках свій маленький солом'яний капелюх. Так тривало хвилин п'ять.

Нарешті людина відірвала очі від паперу, підвела голову і, кивнувши у бік крісла, промовила металічним голосом:

– Сідайте.

Вагнер сів у крісло, поклав капелюх на коліна і приготувався слухати.

– Ви знаєте, де перебуваєте?

– Вивіски я не бачив, але догадуюсь, – відповів Вагнер.

– Я майор Фохт.

– Дуже приємно…

Посмішка скривила обличчя Фохта і через якусь мить зникла.

– Ми викликали вас у справі. Старий кивнув головою.

– Ви живете самі?

– Ні. Зі мною живе робітник з військовополонених.

– Двоє – на весь будинок з п'яти кімнат з мезоніном?

– Так.

– Вам не тісно?

Поки що він, Вагнер, цього не відчував. Чому йому повинно бути тісно?

– Ми вирішили поселити у вас двох чоловік…

– Квартирантів?

– Так, вони плататимуть за квартиру.

– Поселити, незалежно від того, хочу я цього чи ні?

– Так.

Вагнер знизав плечима.

– Але справа не в цьому… – продовжував Фохт.

– А в чому?

– Зараз дізнаєтесь… Це наші люди. І все, що вони робитимуть у будинку, мусить померти в його стінах. Ви зрозуміли?

Старий трохи зблід, що не залишилося непоміченим для співбесідника.

– Не хвилюйтесь і не робіть ніяких припущень. До вас ми поки що ніяких претензій не маємо. Син – одна справа, батько – інша…

Вагнер зблід ще більше.

– Мій син віддав життя на фронті, і мені ніскільки не…

– Я маю на увазі не цього сина, – різко обірвав його Фохт, – а першого.

Старий похилив голову. Запанувало мовчання.

Майор вийшов з-за стола і сів навпроти Вагнера. Вийнявши з кишені шкіряний портсигар, він розкрив його і простягнув старому.

Вагнер похитав головою. Він не курить.

– Я знаю, що ви курите.

Вагнер розвів руками.

– У вас дуже непокірний характер, – прикурюючи сигарету, сказав майор. – Ви берете близько до серця всякі дрібниці.

Вагнер мовчав.

– Ви все чудово розумієте, але прикидаєтесь… Якщо ви не схильні продовжувати розмову, давайте підведемо підсумки. Завтра до вас прийдуть двоє і скажуть, що вони від Фохта Надайте їм кімнату, якщо можна – дві. Сусідам або знайомим треба пояснити, що вам дали ще двох військовополонених. Людина ви самітна, роботи в будинку і на присадибній ділянці багато. Це підозрінь не викличе. Але… ще раз попереджаю: все, що ви побачите й почуєте, мусить залишитись при вас. Сподіваюсь, ви не захочете завдавати неприємностей своїм родичам…

– Кого ви маєте на увазі?

– Вашого племінника Рудольфа Вагнера.

Старий важко зітхнув і підвівся:

– Можна йти?

– Так, тільки добре запам'ятайте, про що ми домовились… До квартири вас проведуть.

Майор пройшов на своє місце і натиснув кнопку. В кабінеті з'явилась людина, яка привезла Вагнера.

– Відвезіть пана Вагнера додому, – наказав майор.

До Альфреда прийшло лихо. Старий і гадки не мав, що його будинок, переповнений спогадами про дорогих, близьких його серцю людей, перетвориться на мебльовану квартиру, на притулок для осіб, які користуються заступництвом майора Фохта. Він ніяк не міг примиритися з думкою, що сьогодні або завтра прийдуть якісь двоє, про справи яких треба мовчати, розмістяться як господарі, почнуть командувати, вимагати, влаштовувати скандали. Вони полізуть у його бібліотеку, почнуть брати любимі книги, вони торкатимуться до речей, які він береже як святиню.

Що це за люди? Звідки вони взялися? Солдати? То їм місце в казармі. Офіцери? То для них багато квартир у центрі міста.

Вагнер схвильовано ходив з кутка в куток. Прибирати речі з кімнати чи залишити їх?

Допомогти нікому і порадитись ні з ким – Аліма він зранку відіслав на картопляне поле.

Через три дні Альфред Вагнер і його робітник сиділи в кабінеті над невеликою учнівською картою Європи, що лежала на столі. За червень і частину липня союзники оволоділи багатьма французькими містами.

– Годинник історії відбиває свій час, – сказав Вагнер, – справа наближається до розв'язки. Це зрозуміло навіть мені, цивільній людині.

Човгаючи по підлозі хатніми туфлями, він підійшов до етажерки, взяв пачку газет, поклав на стіл, прикривши ними карту, і почав переглядати статті.

– Панам, які пишуть, мало діла до народу, – зауважив він. – Що думають люди, чого вони хочуть, – це їх не обходить. Вони тільки мудрують і говорять красиві слова. – Вагнер поправив окуляри і наблизив сторінку до очей. – Ще тиждень тому газети кричали про контрнаступ, про лінію оборони, обіцяли якусь секретну зброю, роз'яснювали, умовляли, не скуплячись на брехню і перебільшення. Ці писаки гадають, що вони спроможні заспокоїти людей і вселити в них віру. Вони помиляються. Люди думають про завтрашній день. – Вагнер подивився на Ризаматова: – Ти, звичайно, розумієш, що це означає.

– Вам шкода своєї країни, яка на ваших очах іде до загибелі? – тихе спитав Алім.

Запитання співбесідника боляче вразило старого в саме серце. Він уже не раз задавав це питання сам собі.

– Мені жаль свій народ, – сказав він просто і щиро. – Ваш Герцен казав: «Народ не можна назвати ні поганим, ні хорошим. В народі завжди виявляється істина. Життя народу не може бути брехнею». І ось народ мені жаль. Весь тягар і удари долі лягають на його плечі, його придавили, його тероризували, зім'яли, морально знівечили. Моральна кабала досягла у нас небачених розмірів. Що може бути страшніше, коли народ втрачає не тільки голос, але й віру в своє щастя! Націсти відкинули нас на тисячі років назад, вони зштовхнули з правильного історичного шляху цілий народ, народ розумний, здібний, енергійний, і не тільки зштовхнули… Люди отупіли, почали розумово вироджуватись… Це й допомогло фюреру привести країну до війни. Сотні тисяч загинули на фронті, сотні тисяч знемагають в таборах. Кров'ю народу просякнута вся Німеччина… Важко, дуже важко бути свідком націстського режиму!

Вночі Вагнеру не спалося. Він думав про своїх нових квартирантів.

У їх розпорядження було віддано мезонін, який складався з двох невеликих, але дуже зручних і обставлених усім необхідним кімнат. Квартиранти поводили себе добре, намагаючись нічим не обтяжувати господаря. Але багато що в них Вагнера дивувало. Вагнер швидко здогадався, що вони не німці, певніше за все – чехи. Саме так говорять чехи, які оволоділи німецькою мовою не в Німеччині, а в Росії. Це відкриття схвилювало старого. Що примусило молодих, очевидно, освічених людей зрадити свою батьківщину і зв'язати свою долю з націстами? Навіщо вони забралися так далеко? Що хоче з них зробити Фохт? Як вони дивляться на те, що Радянська Армія підходить до кордонів Німеччини, а з заходу наближаються війська американців і англійців?

Одне здавалося Вагнеру безперечним: в його будинку – зрадники і запроданці своєї країни. А такий сорт людей вимагає особливої обережності, пильності. Старий в перший же день попередив про все Аліма. Вирішили дотримуватись єдиної тактики: мовчання, замкнутість, відмова від зближення з пожильцями.