Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
Отець Мельхиседек розігнав усім сон. Матушки швиденько повмивались. поприбирались й вийшли до світлиці.
– А бачте, як швиденько прибрались. А то б і досі качались на подушках та язиками мололи нісенітницю,– сказав отець Мельхиседек.– Будемо пити вже похрестини, чи що.
На столі вже стояла закуска й горілка. Благочинний прочитав «Отче наш».
Гості почали пити похрестини. Олеся розсердилась за ті раки, звеліла запрягати коні і, покинувши в гостях мужа, сама поїхала додому. Балабуха зоставсь пити похрестини.
Гості дуже розгулялись. Нікому не хотілось їхати додому. Час був зимній, безробітній. Дома брала кожного нудьга за саме серце.
– А що, люди добрі? чи роз'їдемось додому, чи ще куди гуртом заїдемо гостювати? – подав свою гадку отець Мельхиседек.
– Ой, не хочеться додому! Коли б так, щоб проїхати тільки проз дому та й поминути її,– загомоніли матушки.
– Чия дома найближче, туди їдьмо усі гуртом гостювати,– подав раду отець Мельхиседек.
– Добре, добре! – крикнули матушки. Найближче жив благочинний та Прокопович, батько Онисії Степанівни. Гості почали вилічувати верстви, іі вийшло, що Богуслав на півверстви ближче од Чайків. Припадало їхати в Богуслав до Балабухи. Балабуха знав, що його жінка стане гопки, як угледить цю всю компанію в своїй світлиці, одначе не посмів сперечатись і запросив до себе гостей.
Позапрягали коні. Гості повдягались і випили на дорогу. Посидівши трохи в кожухах і випивши ще по одній при новій декорації, гості вийшли на ганок; на ганку ще випили на дорогу, випили до коней і до санок, почастували погоничів і рушили в дорогу. Балабуха сів з Прокоповичем на одні санки; вони виїхали з двору позад усіх.
Санна дорога була добра, але сніг був здоровий. По обидва боки дороги лежали замети. Надворі було тихо й вогко. Стояла м'яка одлига. Сніг лип до полозків, до кінських копитів. Усе небо було закрите хмарами, як густим білим димом. Над далекими горбами та ярами небо ніби зливалось з землею, вкритою товстим білим сніговим шаром. Здавалось, ніби сніг вкрив і землю, й небо, й вони злились докупи.
Балабуха закутався в теплі вовки, насунув на лоб теплу сиву смушеву шапку з вухами й незчувся, як заснув. Старий Прокопович неначе заметився од його сном та й собі заснув, випивши добре на дорогу. Проти поїзда їхав другий, такий самий довгий поїзд: то їхали польські пани-дідичі гуляти з нудьги так само од сусіда до сусіда. Батюшкам довелось звертати в замети. Коники пурхнули з санками в сніг, наче в петльоване борошно. Легенькі санки перехнябились на замет. Сонний Балабуха й Прокопович повипадали з санок на м'який сніг, неначе на перини. В погонича ь голові шуміло. Він навіть не оглянувся назад на санки. Самі коні потюпали доганяти поїзд. Батюшки зостались спати на заметі. Прокоповичеві навіть приснилось, що він спить в себе в катразі, що в катрагу влетів рій, покрутився над ним та й полетів.
Валка гостей в'їхала в Балабушин двір. Ворота вже були причеплені до ворітниць, але так, що їх ніколи не можна було гаразд причинити й зачинити, і вони завжди стояли одчинені, неначе двір стояв з роззявленим ротом повсякчас.
– Благочинна жде нас, виглядає, ворітечка поодчиняла,– говорили матушки, в'їжджаючи в двір.
– Де ж це ще одні санки? – питав Мельхи-седек, полічивши сайки.– Мабуть, десь зостались. Це отець благочинний з Прокоповичем, певно, опізнились.
Гості увійшли в світлицю. В покоях було тихо. Олеся, пообідавши, лягла спочивати. Матушки сиділи, ждали. Ніхто не виходив, а господаря не було з дороги. Вони перегл я діли картини, подивились на голого Геркулеса, що замахнувсь довбнею на якусь звірюку, й притихли, підморгуючи одна на другу. Панни з котиком та пташкою дивились на їх з стіни й здержували їх веселість та язики, а Геркулес неначе замахнувся на їх довбнею та сваривсь нею, щоб вони мовчали, бо благочинна спить.
– Ой, стережімся, бо так і лусне котрусь по голові довбнею,– говорила Марта, показуючи на довбню в Геркулеса в руках.
– Такий, як Бонковський,– шепнула друга весела матушка.
– Тільки в Бонковського здорові вусища. Це, мабуть, благочинна зумисне почепила на стіні, щоб нагадував їй Бонковського,– шепотіла Марта на вухо сусіді.
Гості сиділи та шепотіли. Батюшки не втерпіли й почали голосно розмовляти та жартувати. Олеся прокинулась і догадалась, що до неї заїхала по дорозі вся компанія. Вона розсердилась і надумалась не вставати з постелі.
Тим часом батюшки виглядали в вікна, чи не їде Балабуха, а Балабухи не було. Вже дехто згадав за чарку, дехто про закуску, господар не їхав.
В одчинені ворота вскочили порожні санки. Погонич спинив коні коло ганка, оглянувся,– й рота роззявив: санки були порожні.
– Що це за диво! Приїхали самі санки без благочинного,– промовив отець Мельхиседек, виглядаючи в вікно.
– Може, де встали на місті коло крамниць,– обізвалась Марта.– А побіжи, панотче, та спитай в погонича.
Мельхиседек вибіг на ганок. Погонич стояв, витріщивши очі на ворота.
– А де ти подівав панотців? – спитав отець Мельхиседек.
– Мабуть, погубив по дорозі, бо на санках нема,– обізвався погонич, чухаючи потилицю.
– А, ти, роззяво! Як же ти оце погубив? Чи ні разу за всю дорогу не оглянувся, чи що? – крикнув отець Мельхиседек.
– Мабуть, роззява, погубив,– байдужно обізвався погонич.
Мельхиседек вскочив в хату й розказав гостям, що батюшки десь повипадали з санок. Посадили одного студента й послали збирати по дорозі розгублених панотців.
Поки позбирали панотців, Олеся лежала на ліжку й потягалась. День був сумний, нудний. Олеся пролежала б тиждень, не встаючи з ліжка: з нудьги вона дістала з стола «Вол-шебницю Рагі-Муїну» й почала її читати втрете. Гості сиділи та нудились. Балабуха не вертався. Отець Мельхиседек не втерпів, одхилив двері в кімнату й гукнув:
– Добрий день тому, хто в цьому дому!
Олеся кинулась і впустила книжку. Для неї здалося, що Мельхиседек кинув на неї раками; вона аж затрусилась.
Мельхиседек вглядів, що благочинна лежить на ліжку, й не посмів далі одчиняти дверей; він причинив двері, а Олеся знов взяла «Волшебницю Рагі-Муїну» й почала читати.
