Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
Словник–довідник «Література і культура Стародавньої Русі» таким чином довів до нашого відома смерть Володимирського князя Ярослава Ярославовича, який сидів на столі після Олександра, так званого Невського:
«Ярослав Ярославич… у 1271 році їздив в Орду зі синами Невського і на зворотньому шляху помер» [53, с. 250].
А М. М. Карамзін ще більше конкретизував смерть князя:
«Великий князь Ярослав, за прикладом батька й Олександра Невського, намагався всіма способами догоджати Ханові і, подібно до них, закінчив життя своє на зворотньому шляху з Орди, куди їздив з братом Василем…» [41, том IV, с. 216].
Отже, після завершення воєнного походу на Константинополь хан Менгу–Тимур запросив до себе весь рід Олександра Невського: братів — Ярослава, Василя, синів — Дмитра, Андрія, Данила та їхню матір.
Звичайно, рішення про проведення перепису населення хан Менгу–Тимур приймав без жодної участі цих людей, оскільки перепис стосувався усього населення Золотої Орди. У цьому випадку васали ніякого права давати поради, звичайно ж, не мали.
Також очевидно, що хан був невдоволений службою князя Ярослава, через що той «закінчив життя своє на зворотньому шляху з Орди». До речі, М. М. Карамзін чітко зафіксував, що смерть усіх була «подібною». Однак промовчав про причину смерті всіх трьох. Мовляв, їхали — і дорогою померли. Лише посол Папи — Плано Карпіні, який на власні очі бачив смерть Ярослава Всеволодовича, довів до нас причину смерті:
«У той же час помер Ярослав… Він щойно був запрошений до матері Імператора, яка… дала йому їсти й пити з власних рук; і він повернувся до свого приміщення, відразу ж занедужав і помер через сім днів, і все тіло його дивовижним чином посиніло. Тому всі вірили, що його там отруїли…» [28, с. 57].
Рід Олександра Невського у Золотій Орді належав до «привілейованих» родів, бо князів умертвляли без грубого застосування сили. Таким чином померли хани: Хубілай, Гуюк, Сартак і десятки інших. Так померли Ярослав Всеволодович (1246 рік), Олександр Невський (1263 рік), Ярослав Ярославович (1272 рік), Василь Ярославович (1276 рік).
Причиною «привілею» стала андова клятва Сартака й Олександра. І, як бачимо, про ту клятву Батиєвого сина було відомо всім в імперії задовго до 1246 року.
Швидше за все, окрім андової спорідненості, існувала й кровна спорідненість. Тому що Олександр, так званий Невський, до 1252 року постійно перебував при родині хана Батия і, звичайно, саме в Орді одружився. А оскільки Батий був зацікавлений у тому, щоб мати віддане оточення і розумних підданих, а Олександр, швидше за все, до таких належав, то й мав честь бути одруженим із жінкою з роду Бату–хана.
Саме про таку спорідненість свідчить смерть батька Олександра Невського — Ярослава Всеволодовича в далекому Каракорумі від рук матері Великого Хана — Туракіни. Палаючи ненавистю до Батия, який принизив її сина Гуюка, Туракіна хоча б у такий спосіб помстилася ханові Бату. Тому що іншими мотивами не можна пояснити вчинок імператриці. Її статус і честь не допускали можливості принизливо бруднити руки об простого смертного. Для впливу на підданих і рабів імператриця мала слуг.
Таємниця роду Бату–хана була відомою Менгу–Тимурові, його внуку. Ось чому він запросив на зустріч своїх двоюрідних братів: Дмитра, Андрія та Даниїла. До речі, Данило 1272 року ще був хлопцем і, не будучи спорідненим з Менгу–Тимуром, не удостоївся б честі бути прийнятим ханом. Сподіваюся, це більш ніж очевидно.
Швидше за все, в 1272 році ще жива була мати цих трьох «принців роду Чингісидів по жіночій лінії». І зрозуміло, що саме вона представляла синів Олександра Невського, які були племінниками Менгу–Тимура, в ханському палаці.
Я не знаю, хто подав ханові ідею закласти в ростово–суздальській землі нове поселення — Москву — з наступним призначенням «на її стіл» молодшого з синів Олександра — Данила. Ймовірно, то була ідея спільна: і Менгу–Тимура, і дочки хана Батия, і Великого володимирського баскака, і «царського двору». Бо мати прямих спадкоємців «ханської крові» і не скористатися цим, щоб назавжди закріпитися в землі Моксель, було б непростимою помилкою з боку ханської влади. Тим більше, що в ті роки і пізніше хани Золотої Орди повсюдно закладали нові поселення, «ями» і міста, стягуючи в державу кращих майстрів. Про це свідчили всі історики й мандрівники того часу, які побували в Золотій Орді.
Зрозуміло, московські історики про подібний розвиток своєї землі та свого народу говорити соромилися.
Але, звинувачуючи і тавруючи так званих «татаро–монголів», змушені були ронити слова істини.
Послухайте, що в ті роки творилося на території теперішніх Курської, Воронезької та Липецької областей. Кілька простих, з життя взятих оповідей 1270–1290 років. Відчуйте дух часу єдиної держави — Золотої Орди. Адже подібне коїлося і на московській, і на тверській, і на рязанській землях. Тільки це замовчували або ж перебріхували події задля «фальшивої величі Москви».
Тоді у цій землі правив баскак Ахмат Хівинець, який, мабуть, свою ставку тримав у Курську. Хоч були й місцеві два князі — Олег та Святослав. Перший із них сидів у «Рильську і Ворголі», а другий — «у Липецьку». «…Ахмат Хівинець, взявши на відкуп данину Татарську… гнобив народ, не виключаючи ні Бояр, ні Князів і завів поблизу Рильська дві слободи, куди прибивалися розмаїті негідники, щоб, отримавши його покровительство, грабувати навколишні поселення. Олег, за згодою Святослава, поскаржився на це Ханові Талабузі, який дав йому загін Моголів і велів розорити слободи Ахметові; Князі ж, виконуючи ретельно наказ його, вивели звідти своїх втікачів, а інших у кайдани закували»[41, том IV, с. 231].
Ми спостерігаємо живу картину того часу: і втікачі, і влада місцевого ханського баскака, і бажання хана навести лад у своїх володіннях, і заснування баскаком нових поселень.
Нагадаю читачам: після смерті Менгу–Тимура у Золотій Орді панував «розбрат», коли піднісся темник Ногай і почав втручатися у вирішення державних справ. Ногай належав до заслужених людей Орди. Ось що про нього пише казахський вчений Калібек Даніяров:
«Ногай — легендарний герой Улиса Жоші — Золотої Орди. Будучи сином старшої сестри Батий–хана і великого воєначальника з роду Мангит, Ногай під час походів… Батий–хана показав себе талановитим воєначальником і батиром. Переможець лицарського війська під Легницею, він першим вийшов до Балтійського моря» [57, с. 107–108].
Слід зауважити, що князі майбутньої Московії ніколи порядністю не відзначалися. І в нашому випадку М. М. Карамзін вимушено визнав: «…легковажний Святослав, ще до Олегового повернення з Орди, тривожив Баскакові поселення нічними нападами, схожими на розбій» [41, том IV, с. 231].
Так писали російську історію: коли грабував баскак Ахмат — це кваліфікувалося як «розбій», коли ж князь–Рюрикович — це було лише «схоже на розбій». Своїх в усьому намагалися виправдати, запускаючи в оповідь так званий «доважок брехні».
Зрозуміло, Ногай за подібну брехню покарав обох князів — і Олега, і Святослава. Ось як подав матеріал М. М. Карамзін:
«Чи міг Князь двох або трьох нікчемних містечок думати про спротив? Олег утік до Хана Талабуги, Святослав — у ліси Воронезькі, а Моголи, розоривши Курське володіння, схопили 13 Бояр, а також кілька подорожніх, і передали їх, закутих, у жертву злобному Баскакові. Він злочинно умертвив перших, відпустив подорожніх і, подарувавши їм закривавлену одіж страчених Бояр, сказав: «ходіть із землі в землю і гучно оголошуйте: таке буде кожному, хто насмілиться образити Баскака!» [41, том IV, с. 231].
Цікаво відзначити, що хан Золотої Орди Талабуга підтримав справедливість і в новій ситуації, бо, повернувшись від хана, князь Олег сказав своєму братові:
«Ми були праві, а тепер стали винні. Справа твоя є повторним розбоєм, який найбільш ненависний Татарам і в самій нашій вітчизні нетерпимий. Належало вимагати суду від Хана, ти ж не хотів їхати до нього, ховаючись у темряві лісів як злодій. Моя совість чиста. Іди, виправдайся перед Царем»[41, том IV, с. 232].
