Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
Комендант явно потішався переляком, що скував малого.
— Не бійся — я дам тобі фору… Ну, приміром, ферзя…
В Янекових оченятах щось блиснуло. На безкровних губах з’явилася легенька усмішка.
— Пан комендант вважає, що це не забагато?
— Ах, ти, чортеня!.. Тоді — туру?
Хлопець заперечно похитав головою.
— І цього багато.
— То що ж — слона чи коня, поганцю?
— Ні.
— Ні? — аж вигукнув украй здивований лагерфюрер. — Чого ж ти хочеш, малий?
— Грати на рівних! Але при одній умові…
— Якій?
— Якщо я програю, ви не розстріляєте мене!
Гольбах злегка почервонів і насупився. Це плюгаве польське щеня викликає його на шахову дуель? На рівних?
— Якщо ти програєш, я не розстріляю тебе, — сказав він, зробивши наголос на слові “ти”. — Сідай!
Ніхто не надав значення цьому наголосові, — і гра почалася.
Професор став збоку. Володя стежив з-за спини Янека. Кілька сотень в’язнів прикипіли поглядами до маленького шахіста, що не побоявся стати на двобій з самим Гольбахом. Всі бажали йому перемоги.
Гра проходила в темпі, і перші десять ходів гравці зробили менше як за п’ять хвилин. Гольбах ходив недбало, всім своїм виглядом показуючи, що це не більше як забавка, примха дорослої людини, що вирішила побавитися з дитиною.
Але тринадцятий хід малого супротивника примусив його нахмуритись. Зробивши “вилку” конем, Янек вигравав слона.
Комендантові щоки взялися червоними плямами. Діватися нікуди; ця мала блощиця таки справді обхитрила його і виграла фігуру!
Беручи слона, Янек не зміг утриматись від щасливої усмішки. На його блідому змученому личку вона розквітла, мов пролісок.
Гольбах примусив себе теж усміхнутися, але та усмішка скидалася скоріше на потворну гримасу, від якої війнуло крижаним холодом. Побачивши її, Янек враз зів’яв, нахилив голову і вже до кінця партії не відривав очей від шахівниці…
Сонце все нижче спускалося за далекий небосхил. Над горами війнуло лагідною передвечірньою прохолодою, змішаною з густими пахощами смоли і прілого букового листя. Татри дихали одвічним спокоєм і тією незворушною величавістю, що притаманна гірським краєвидам.
А в кар’єрі під зовнішнім спокоєм вирували непомітні, але грізні пристрасті. В’язні не зводили очей з гравців, що сиділи обабіч великого плоского каменя. Ніхто не промовив жодного слова, ніхто не поворухнувся. Здавалося, то не живі люди, а висічені з сірого смугастого граніту статуї застигли в найрізноманітніших позах — одні стояли, другі сиділи, треті напівлежали…
Тим часом на шахівниці відбулися важливі зміни: Янек виграв ще одну фігуру і, заблокувавши короля супротивника на ферзевому фланзі, підтягував сили для рішучого Удару.
Гольбах кусав губи. Уперше він зазнавав такої неймовірної поразки. Ну, хай Володя — то класний гравець, хоч і росіянин! Ну, врешті, хай виграв цей старий — він, як кажуть, колишній польський професор-математик! Але ж — малий!.. Оцей жовторотий горобчик!.. Йому, напевне, не більше дванадцяти років… І ось тобі маєш — завдає поразки йому, досвідченому, натренованому шахістові, комендантові, есесівському офіцерові!.. Прокляття!
Комендант простягнув руку, щоб походити, але на якусь хвилину затримав над шахівницею ніби в нерішучості, а потім раптом змішав фігури.
— Здаюсь, — промовив ледь чутно.
Янек радісно сяйнув своїми великими голубувато-сірими оченятами і зірвався на ноги.
— Дідусю, я виграв! — вигукнув, кидаючись старому на шию.
Той пригорнув малого і, не соромлячись сліз, що текли по худих, зарослих щоках, цілував його в біляву голівку, в лоб, в очі. Він все ще, здається, не вірив, що гра зі смертю закінчилася щасливо.
— Любий мій внучку! Ти молодець у мене! Ходімо! — прошамкотів старий і, одною рукою обнявши хлопця за плечі, а другою — затиснувши хлібину, повернувся, щоб піти на своє звичне місце біля купи каміння, яке обтісував.
Але тут пролунав різкий окрик Гольбаха.
— Зачекай, старий!
Професор зупинився, поволі повернувся.
— Що пан комендант хоче?
— Я хочу, щоб ти зіграв зі мною ще одну партію!
— Але ж…
— Ніяких “але ж”!.. Сідай — і будемо грати! Моє бажання — закон для кожного в’язня!
— Я не певен, що вдруге сьогодні зумію відстояти свою стару голову, пане лагерфюрер…
— Ти не гратимеш на свою голову.
— О! — зрадів старий.
— Ти зараз гратимеш на голову внука!
— На голову внука?! Янека?! — професор не повірив своїм вухам. Він був приголомшений почутим. — Ви це хотіли сказати?
— Так! Виграєш — малий житиме, програєш — з ним буде те, що й з усіма!
Над кар’єром пролетіло ледь чутне багатоголосе зітхання, що нагадувало глибинний підземний гул. Всі в’язні були страшенно вражені нелюдською забаганкою коменданта, — такого ще не бувало!
Професор не міг зрушити з місця. Те, що він почув, здавалося йому неймовірним, невірогідним — воно не вкладалося в його свідомісті. Хлібина вислизнула з-під руки і впала під ноги. Старі очі з жахом дивилися, як похмурий комендант охоронець розставляв на шахівниці білі й чорні фігури.
— Я не гратиму, пане лагерфюрер! — прошепотів він захриплим голосом, притискуючи хлопця до себе. — Ви не зробите цього!
— Тоді я розстріляю вас обох як саботажників! — криво усміхнувся Гольбах. — Вибору, як бачиш, у тебе немає, старий! Залишається одно — грати! Ну!
Другий охоронець дулом автомата підштовхнув професора до шахівниці.
Старий сів. Переляканий Янек знову став біля нього збоку. Мертва вечірня тиша нависла над принишклим кар’єром.
Гольбах зробив перший хід. Професор відповів. Він намагався заспокоїтися, зосередити всю увагу на тому, що відбувається на шахівниці. Але це, видно, було вище його сил. Голова тіпалася, руки тремтіли. Роблячи один з ходів, він перевернув кілька фігур, і Гольбахові довелося самому ставити їх.
— Дідусю, не так! — скрикнув раптом Янек. — Ти помилився!..
Воскова рука старого з фігурою ще дужче затремтіла. Він завагався, сльози затуманювали його зір.
Це була перша видима помилка. За нею прийшла друга і третя…
Володя, котрий уважно стежив за грою, зрозумів — професор програв. Зараз комендант візьме фігуру і розтрощить правий фланг чорних.
Так і трапилось. Одна за одною почали падати фігури чорних. І хоча професор все ще намагався якось змінити становище, чіплявся за найменшу можливість, щоб відтягнути фатальну хвилину, коли його королеві буде оголошено шах, ніщо вже не могло врятувати партію.
Нарешті наступив кінець.
Гольбах зробив останній хід і тихо, ніби запитуючи, промовив:
— Ну, професоре, що далі?
Старий змученими очима глянув на свого ката і раптом упав на коліна.
— Пане комендант! Пане комендант! — заблагав голосно. — Мене застрельте! Мене старого!.. А хлопчину не чіпайте! Він малий ще! Зовсім дитина! Не беріть гріха на душу!.. Молю вас!.. Мене розстріляйте!..
Гольбах підвівся. Мовби знічев’я, процідив крізь зуби:
— Заткнися, старий! Не заважай! Іди геть!
Потім спритно схопив Янека за руку.
Хлопець заплакав, запручався: розумів, що його жде через хвилину.
— Пустіть мене! Пустіть!
Та Гольбах, незважаючи на благання і плач, цупив малого далі, правою рукою розстібаючи кобуру і дістаючи пістолет.
Побачивши зброю, професор прудко, настільки це було в його силах, наздогнав коменданта, кинувся йому до ніг, мокрим від сліз обличчям притиснувся до блискучої халяви чобота.
— Пане комендант! Опам’ятайтесь! Що ви робите?! Це ж дитина!..
Постріл з пістолета в голову звалив старого на землю.
Над кар’єром зависла зловісна передгрозова тиша. В’язні, здається, й не дихали. Мовби прикипіли до своїх місць. Тільки до болю стиснуті кулаки й палаючі погляди свідчили, що нерви кожного натягнуті до крайньої межі.
Володя, сидячи на камені, застиг у неприродно-напруженій позі, з витягнутою вперед головою і опущеними вниз руками, — у позі спринтера, що приготувався до стрімкого кидка на коротку дистанцію. Він відчував, як у скронях бурхливо запульсувала кров, а серце, здавалося, хотіло вирватися з грудей, мов птах із клітки. Коли б хто запитав його в цю мить, на що він здатен, він, не вагаючись, відповів би, що здатен і готовий на все, навіть на смерть.
