Грішниця - Печорна Олена (читать полностью книгу без регистрации TXT) 📗
Георгій був інший, протилежний. Як знімок і негатив, вони відображали одне й те саме, тільки в контрастних кольорах. Йому було абсолютно все одно, називайте хоч матінкою Терезою; обличчя стовідсотково відповідало роду занять; та й весь був на долоні – прогнозований і зрозумілий. Він також міг відгамселити так, що іноді доводилося викликати «свого» лікаря, а потім довго зализувати рани, однак усе одно з ним було простіше.
– Чого розсілась? Вставай, клієнт прийшов, тебе хоче. Давай-давай. Червона вільна.
Я відвела очі від вікна, за яким вирувала весна, кивнула головою, слухняно піднялась і пройшла в спальну кімнату, де все було червоного кольору, навіть секс. Цікаво, чому всі думають, що любов обов’язково має бути червоною? От якби вона в кожного була своя, а ще краще – аби не була продажною.
Коли все закінчилось і клієнт почав одягатись, з кишені штанів випав гаманець і розкрився. У ньому було фото маленької дівчинки, десь одного віку з моїм Славою. Усередині щось обірвалось, я обережно підняла гаманець і ніжно провела пальцем по дитячій посмішці, вони всі так схоже посміхаються. Чоловік завмер, а потім рвучко забрав гаманець, ніби я доторкнулася до святині брудними руками, потім, заспокоївшись, посміхнувся.
– Донечка, Полінка моя. Правда, красуня?
Я кивнула, ковтаючи непрохані сльози.
– Хворіє часто, дружина все по лікарнях із нею, ось я і… А так би ніколи, вона в мене справжня жінка, вона – мати, не те, що ви всі тут, самиці.
Він пішов. Я ще довго сиділа в кімнаті кольору крові й плакала, мабуть, уперше за ці кілька місяців. Самиці теж тужать, тужать за своїми дітьми.
– Це ж треба, як хочеться жити, як же хочеться – ніби й не жив зовсім. Дивно, правда? Такий старигань сивий, а як дитина. Лариса сиділа на стільці поруч із ліжком і тримала зморшкувату руку у своїх долонях.
– Може, ще не ваш час, дядьку Федоре, га? Ще б подивились, як маленький Федько перші кроки робить.
Старенький посміхнувся куточками вуст і просіяв – якби ж. До будинку зайшла захекана Марія Степанівна, з порогу почала роздягатись і діставати якісь пакуночки.
– Ось, тут знайшла дещо в себе. Чи допоможе, не знаю, та спробувати варто. Господи, де ж та «швидка»? Згубились, чи що?
Дід Федір змучено відкрив очі й подивився у вікно, де вже починав сіріти новий день.
– Ви дочці подзвоніть, онукам, – попрощатися хочу. А «швидка»… хіба до таких спішити треба, нехай до молодих поспішають.
Баба Марія поправила подушку так, щоб старенький напівсидів, і заходилася поїти якимись настойками з маленької ложечки.
– Ось так, сусіде, ось ще трошечки. Диви, доки дочка приїде, ти вже підстрибувати будеш. Це тобі я кажу, чуєш? Не розкисати.
– Та хіба б я не радий, якби тільки встати.
Лариса спостерігала за виснаженим обличчям старенького й думала, чому люди не можуть обирати свій час смерті, тоді вона вибрала б свій багато років тому.
– Ви почекайте, дядьку, полежте, танцювати пізніше будемо.
– Ой, дитино, чи будемо, – старенький надовго замовк, важко дихаючи, а потім прошепотів, – Невже цієї весни саду свого не побачу? Невже без мене цвістиме?
У Марії Степанівни по щоках поповзли солоні струмочки, кілька сльозинок впали на біле простирадло. Приблудний пес припинив скиглити біля порогу, зайшов до кімнати, підійшов до ліжка, сів і подивився на господаря довгим поглядом друга. Собака лизнув долоню старенького, опустив очі. Лариса не витримала й вийшла, відчинивши настіж вхідні двері, впустила до будинку перші кроки нового дня. Поруч почулося виття сирени, жінка полегшено видихнула – «швидка», дочекався.
Як страшно малювати нулі, до цього я не підозрювала, що нуль – це так багато, ніби ніщо і все одночасно. Нуль. Нуль. Нуль. Суцільні нулі – моє майбутнє, моє теперішнє, Я. Скільки коштує все це? Багато, ще більше нулів у кінці, а на початку… Що на початку – не так і важливо, яка різниця, коли стільки їх глипає оком у кінці. Справжнє чудовисько з безкінечним рядом очей – ціна життя мого сина. Я боялась уявляти собі суму, яку була винна, та й не вийшло б, адже стільки в житті одночасно не бачила. Зате здавалось, що за ці кошти можна злітати на Місяць, наприклад, хоча чого там треба? Мені не треба Місяця, тільки сина, але зараз це ще далі, адже Місяць я принаймні можу бачити у вікно вночі.
Сюди приходили рідкісні звісточки, і ті мені передавали не завжди, однак я знала, що моє сонечко живе, проходить реабілітацію після операції, приймає хімію й робить перші кроки. Дізнавшись про останнє, я плакала й сміялася водночас, немов схиблена. Дівчата крутили пальцем біля скроні й кидали підозрілі погляди. Дурненькі, моя крихітка вчиться ходити, нехай у лікарняній палаті, але він це робить, ще каже «ба-ба», «тьо-тя» й навіть «ма-ма». Цікаво, кому він говорить «мама»? Лєра пише, що поставила на Славину тумбочку моє фото в рамці, але маленький так любив стягувати його звідти, що вони збільшили фотографію в декілька разів, вставили в рамку з-під якоїсь картини та повісили на стіні – вийшов справжній портрет. Славуня діловито показує на нього пальчиком і всім лікарям, медсестрам та прибиральницям із дорослою серйозністю повідомляє, що це «Ма-Ма».
У мене ж тут довго не було навіть маленької фотографії сина, бо ляльки для дорослих не можуть мати власних дітей, клієнтам це навряд чи сподобалося б. Проте дещо згодом вдалося випросити дозвіл ховати у власних речах маленьку фотографію, крихітну, найменшу з усіх можливих. Мені вислали її Лєра й Тамара Павлівна, і щоразу, коли всі відключались у грішному раю, я діставала фото, присвічувала ліхтариком під ковдрою та подовгу вдивлялася в обличчя мого рідненького, вивчаючи кожну лінію, крапочку, згин – ніби бачила вперше, потім ретельно ховала свій найцінніший скарб. Дивно, але іноді навіть виникала ілюзія, що він поруч, що я можу торкнутися дитячої шкіри, вдихнути запах волосся, поцілувати й почути оте довгоочікуване «Ма-Ма». Після такого залишатися в реальності було ще нестерпніше, хотілося одним махом її знищити, вийшовши з вікна в хмільні обійми весни, однак усі ті нулі хапали за руки й втримували, залишали, я продовжувала дихати, дивлячись на весну тільки крізь віконне скло цього страшного раю.
– Слухай, тут дзвонять на стаціонарний, просять тебе. Швидко тільки.
Я піднесла слухавку до вуха, відчуваючи, як у грудях калатає серце, ще трошки – й або вистрибне, або застигне на місці. Хто це може бути? Сталося щось страшне. Десь далеко, ніби на іншій половині земної кулі, почувся Лєрин «привіт».
– Що сталося? Слава…
– З ним усе добре, не рахуючи синця на лобі. Підступні двері, не захотіли розминутися з бігуном. Уявляєш, він вже ледь не літає. Тамара Павлівна не завжди встигає, такий пустун.
– Як він переносить хімію?
– Нічого, тільки поголили дитину, то став схожий на колобка. Загалом Неля Євгеніївна задоволена. Я дзвоню через інше. Мені гроші потрібні, можливо, не так багато, як тобі знадобилось, проте…
– Почекай, ти про що?
Слухавка замовкла, потім Лєра видушила із себе:
– Дім згорів там, у мене. Менша сестричка з опіками, потрібні пересадки, жити нема де, мати в лікарні з нервовим зривом, решта – по сусідах, хтось із селищної ради вже став казати про інтернат. А я ж не можу дозволити їх туди… я… Розумієш?
Лариса застигла біля телефону.
– І що ти… Що ти збираєшся…
– Не знаю, тобі ж відомо, скільки отримують санітарки. Я намагалася знайти щось інше, Тамара Павлівна пропонує привезти до себе, однак зрозуміло, що таку кількість ротів у столиці теж неможливо прогодувати. Словом, словом, не лишається нічого, окрім…
– І не думай. Чуєш? Навіть не думай.
Лєра замовкла, а потім видихнула:
– Все вже вирішено, ти нічого не вдієш. Одне тільки, забери мене сама, га? Я вже про все домовилась, тебе відпустять. Мені все одно, до кого вербуватися, до твоїх чи ще куди, а так зможеш Славу побачити, назад уже обидві… ну, ти сама розумієш.
