Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (первая книга txt) 📗

Ну таке собі… Трохи противно. Але іншого я і не очікував…

Поміняв диск. Налив пива. Собі і Кицьці.

…Кімната. Ракурс — зверху.

Алекс простягає Тамілі коробку, перев’язану пурпуровою стрічкою. Жінка дістає звідти щось схоже на пеньюар.

Таміла:

— Дякую. Дуже гарно.

Алекс:

— Не подобається?

— Дуже подобається.

— Я ж бачу: не подобається.

— Ну що ви — подобається…

— Я ж бачу — ні.

— Подобається…

— Я все бачу!

— Дуже…

Алекс забирає з її рук річ, рве на шматки… І — ось тут (я відставив склянку з пивом!) — з усього розмаху б’є її ногою в стегно.

Таміла летить в інший куток спальні. Важко підводиться. На її обличчі — посмішка Джоконди…

Починає розстеляти постіль…

Система вирубається…

Я риюсь в дисках, забувши, який з них був останнім.

Вставляю будь-який. Клацаю пультом. Беру Кицьку на руки — вона зараз потрібна мені, як ніколи. Ми разом дивимось на екран.

Знову темрява коридору.

Я сахаюсь: прямо на мене випливає бліде обличчя Таміли, вона дивиться прямо в камеру, на мене. Точніше — аж всередину мене, такі у неї очі!

Таміла шепоче прямо у вічко камери: «Забери мене звідси… Забери мене…»

Ніби звертається до мене. Я перекидаю пиво на Кицьку.

Зала. Та сама, де мені пропонували манну кашку. За столом — Алекс. Навпроти — вона, Таміла. Згадую слова Пат: «Вона була найкращою з нас…» Вона дійсно неймовірно гарна, але страшенно худа, вії затіняють ледь не півщоки.

— Вісім чорних карток, — каже Алекс.

— Вчора ви казали — шість… — шепоче Таміла.

— Хіба? — посміхається Алекс. — А чи можу я помилятися?

— Не можете…

— Так отож.

Він набирає кашу в ложку і, мов школяр на уроці, відтягнувши її, мов з рогатки вціляє кашею в чоло дівчині.

Вона витирає кашу з обличчя і волосся. І… посміхається.

Посмішка дратує його, він — через стіл — б’є її в обличчя…

Я риюсь, риюсь в дисках, розкидаю їх, відшукую останній…

Я вже здогадуюсь, що перед тим, як переглянути його, вижену Кицьку до ванної — видовище буде не для кошенят…

…«Босу» я дзвоню пізно увечері, коли ми з Кицькою вже добряче накачалися пивом.

— Що у тебе з голосом? — одразу питає він. — Морозивом об’ївся?

— Так, — кажу я. — Дуже об’ївся. По самі вуха…

— Що сталося? — тривожно питає він.

— Хочеш скинути Струтівських? — кажу я.

— Факти?

О, як я люблю людей діла — «бос» все відчуває з напівінтонації.

— Факти у мене на диску.

— Ти геній. Що там?

— Вбивство… — втомлено кажу я.

— Жартуєш?

Я мовчу.

— Це дійсно подарунок… — каже він.

— Чорт забирай! — кричу я в слухавку. — Якщо вбивство може бути подарунком, тоді я валю звідси! Ви що, всі там подуріли?!!

Слухавка мовчить. Кашляє.

— Вибач… — каже він. — Вибач, ми дійсно всі подуріли. Хто кого вбив?

— Алекс Струтівський вбив свою дружину.

Я знаю, що він знову хоче порадіти за таку «чудову звістку» напередодні виборів, але він стримується, лише просить зустрічі. Але я не хочу його бачити. Кажу, що завтра вранці залишу «докази» в його офісі на прохідній.

Я знаю, що далі справа рушиться швидко і без мого втручання.

Мавр зробив свою справу. З мавра досить.

Досить.

Досить…

Розділ дев’ятий. Не-щоденник. Поліна

…Ця маленька і приємна на дотик машинка лежить у мене під щокою.

Нас обіцяли навчити користуватися мобільними телефонами перед першим балом. Але я вже навчилась!

Я знаю, що, коли мені буде погано, наберу чотирнадцять літер алфавіту, що складається в речення: «Як-там-мо-яКиць-ка?»

Таким чином я навчуся піклуватись про когось іншого.

Когось іншого, крім себе.

Уже зовсім скоро настане ранок, і мені треба поспати.

Машинка тепла від мого тепла. Або просто — тепла.

Я думаю і дивлюсь, як сходять з неба зірки за вікном.

Ніхто ніколи не розмовляв зі мною…

Ніхто ніколи не торкався мене…

Ніхто ніколи не питав у мене ні про що…

Ніхто ніколи не розповідав мені казки, не тримав на колінах, не витирав з обличчя сліз, не годував з ложечки…

ЧОМУ?

Адже який гріх в тому, що Форнаріна так ніжно тримає на руках своє немовля?

А Мікеланджело так ніжно малює їх — на віки вічні?

Який гріх у тому, що я прихистила Кицьку?

Хіба комусь від того стало гірше?

Я так хочу поділитися з кимось своїми новими відчуттями. Щоб їх могли пізнати інші — Рів, Озу, Ліл, Іта, Мія.

Пані Директорка. Пані Вчительки.

Сказати, що любити — не так страшно і не так… грішно.

А чому б і ні?

Адже в будь-якій науці існують свої помилки, свої неточності. Певно, пані Директорці це теж було б цікаво послухати!

Про доньку пекаря Форнаріну, з якої писав Матір Божу Мікеланджело. Про Венеру — богиню кохання, яка — о, це така новина для мене! — оголена перед усім тисячолітнім світом і не соромиться того! А у нас в коридорі вона стоїть точнісінько така, як в тому альбомі з репродукціями, тільки в сукні.

Я б сказала всім (як казав ВІН), що в красі немає сорому.

Я б перерила всі книжки в нашій бібліотеці і вклеїла б туди всі видерті сторінки, щоб точно знати, що сталося з Анною Кареніною чи мадам Боварі.

Я б сказала на «літсуді», що книжки мсьє Флобера і містера Голсуорсі мають не по двадцять, а по сто двадцять, а може, й набагато більше сторінок.

Хіба це так погано — знати більше?

Розуміти, що світ великий і по ньому можна їхати довше, ніж півгодини?!

Але найбільше, про що я хочу сказати, так це про музику.

Добре, що нам не забороняють слухати її, адже в ній немає бентежних слів. А я б сказала, що вони там — є!

Більше того, в ній є все: слова, картини, запахи. У ній є цілий шлях.

У ній є історія того, хто грає…

Ох, якби я могла розповісти зараз про себе — без слів, одним лише подихом!

Дивно лише те, що вона, та музика, криється всередині металу чи дерева і потребує стільки душі і зусиль, щоб вийняти її звідти!

Якщо ВІН думає, що нічого не розповів мені про себе — ВІН помиляється, адже це зробив його саксофон.

Я майже впевнена, що чула його розповідь і можу повторити слово до слова!

«Відтепер і назавжди ти ніколи не відчуватимеш холоду, голоду, зневіри і насмішок.

Ти знайдеш свою амфору, свій срібний щит і їхнє місце в звивинах простору. Корона знайде свою голову, посох — свою руку, очі — свою ціль, ягня — свої ясла, фарби — своє полотно, ступні — свою дорогу, рани — свій бинт… У небесному човні по місячному озеру у спалахах заграв попливеш вічною осінню…

У південному містечку серед розпеченої черепиці чекатиме на тебе віслючок, навантажений прянощами, і ти знайдеш свій притулок серед барвистих рушників, глиняних свищиків, на сторінках книг, в полумиску з трояндовою водою, під полотняною сферою прибережних кав’ярень, на дні порцелянової філіжанки… У небі, в морі і на суші… У камені, де у відбиток археоптерикса можна залити віск, а можна — свинець…

У череві золотої риби засвітишся тисячною ікринкою… Тонким смичком перепливеш водяні кола самотності…»

Ось як би я переклала ту мелодію!

Ось яким я б побачила цей шлях, по якому хотіла піти далі…

Можливо, після мого першого балу він і буде саме таким.

Але тепер мене гриз сумнів: чи зможе той, хто обере мене, піти зі мною? Чи ВІН дійсно має рацію і я не мушу йти з «першим-ліпшим»?