Фелікс Австрія - Андрухович Софія (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗

Може, іграшковий коник-гойдалка, обтягнутий шкурою справжнього поні. Може, фетровий ведмідь (шкода: він уміє лише сидіти). А може, порцелянова лялька з шовковим світлим волоссям, зі здивованими скляними очима, у капелюшку й гарненьких пантофельках:

Мій день народження теж десь цієї пори, тільки нікому не відомо, коли точно. Та й неважливо це. Чи ж я не отримувала від Аделиних свят того ж задоволення (якщо не більшого)?

Коли ми були малі, а доктор Анґер — живий, організацією свят займалась пані Мушка, одна з Аделиних нянь. Це була сувора жінка: по сто разів на день перевіряла, які чисті у нас руки.

Тепер Аделині дні народження — мій обов’язок. Я щороку готуюсь до них, як до першого причастя.

Цього разу Аделі щось стрілило в голову. Вона взагалі дивна останнім часом. Дуже багато молиться, безперервно ворушить губами, посміхається сама до себе. Часто кудись виходить, зникає надовго. Закинула всі свої вишивання, закинула модні журнали. Я давно не помічала, щоб вона виписувала поезії в альбомах каліграфічним почерком чи малювала віньєтки. Таємнича і хитра, і не така прикра, як зазвичай.

Отож їй щось стрілило в голову і вона захотіла святкувати не вдома, а в тому новому рестораційному павільйоні у парку Ельжбети.

Я сказала їй:

«Аделю, але ж тепер листопад, а павільйон — легкий і дерев’яний, там зимно».

А вона мені:

«Я не хочу святкувати вдома, мені набридли ці стіни. Бажаю чогось нового. Мені хочеться змін».

Власники — Клаар та Гаубеншток з радістю погодились. Аделя запросила їх на святкування разом із дружинами, з якими вона часто перетиналась на різних вечорах. Запросила також пана Бембновича з родиною, княгиню Пшитульську, яка в молодості товаришувала з Аделиною мамою, адвоката, який погодився допомогти з документами для Фелікса, а також, звісно, отця Йосифа та їмость.

Я навіть певною мірою зраділа з цієї затії: святкування у ресторації означало, що я цього разу не муситиму всю себе присвячувати готуванню і не спати цілий тиждень перед подією. Тим більше, що якось зовсім не йшли мені до рук ні кухонні справи, ні будь-які інші. Страшна слабість заволоділа мною після тих останніх відвідин отця Йосифа: темніло в очах, паморочилось у голові, тремтіли руки. Ледве давала собі раду, щоб удома всі не вимерли з голоду.

Як же добре жилось мені раніше, коли все оберталось лише навколо Аделі, коли я її годувала і одягала, і знала, що тільки на неї завжди будуть звернені всі погляди, що її стосуватимуться всі слова, а я лиш пишатимусь своєю причетністю, бо допомагала вранці затягувати їй корсет, стелила постіль і виносила ноцник.

І тут раптом — божественна любов розверзлась піді мною, як прірва зі сліпучого світла. І тепер зрозуміло, що більше не буде того простого життя, яким я жила раніше. Більше не буде всіх моїх дрібних справ, за якими тепер аж тужила моя душа: труїти міль, церувати панчохи, прати Петрові манжети і коміри, натирати воском підлогу, перебирати крупи, розплутувати нитки для Аделиного вишивання.

Я б ще, може, дала собі якось раду і з цим нестерпним світлом, і зі слабістю, і з хвилюванням у животі, з пришвидшеним серцебиттям та млосним очікуванням-сама-не-знаю-чого.

Але твердо знала, що Йосиф не дасть ради. Я бачила сухий нездоровий блиск його очей. Бачила напруження тіла. Чула гіркоту його голосу — гіршу від полину. Мені добре було відомо, що він на межі. Що не здатен втримувати рівноваги — от-от зірветься.

Ціле життя його оберталось навколо мене. Так вийшло. Так зійшлися зірки. Ніхто в цьому не винен. Він полюбив мене, щойно вперше побачив. Намагався втікати, шукати забуття, обманюватись. Переконувати себе, що правда — у вищих сенсах, у вірі, у служінні людям. Переконувати мене — і ми обоє хотіли вірити.

Але земна любов чоловіка до жінки виявилась найсильнішою. Потужним магнітом притягнула нас одне до одного — і несила опиратися. Більше влади може мати хіба що смерть.

Час найвищого щастя і найглибшого горя.

На мені — Аделя. Вона без мене загине, зів’яне, засохне. На мені — обіцянка, яку я дала докторові Анґеру перед його смертю («Ви — дерева, які сплелись стовбурами…»). На мені — Петро і Фелікс.

На Йосифові — його служіння, його місія, його обов’язок.

І їмость, хвора і така безпорадна.

Жодного розв’язку.

А тут іще — Велвеле зі своєю тривожною мовою: квитки на пароплав, Новий світ, нове життя. Дівчинка, яку виховали служницею, — це він про мене? Я хороша служниця, всім це відомо. Чого йому від мене треба?

Мов бульбашки із дна ставка, поволі випірнули назовні дитячі спогади: як ми бавимось із сестрами Баумель (поки Мордехай знімає мірку з Аделі й доктора Анґера), а худий кучерявий хлопчик із величезними вологими очима спостерігає за нами з-за паркана. Ми сміємося з нього — у нього лапаті вуха.

Ох, все одночасно. Було б так доречно не завертати собі голови тепер святковими стравами. Та Аделя не погодилась: ні, ресторанної їжі вона не хоче, нехай панове власники не обіцяють їй золоті гори, бо вона сама знає, хто найкраще їй усе приготує.

Ну то, може, зосередившись на меню, я зможу трохи прийти до тями. Отож:

¦ салата зелена на французький спосіб (не забути хитрощі з хлібом і часником)

¦ салата з неварених яблук і оселедців

¦ помідори печені

¦ салата з сирих грибів

¦ трюфлі, зварені на мадейрі

¦ вуджений язик

¦ теплі канапки (печене м’ясо, присмажена цибуля, швейцарський сир, посічені сарделі, два жовтки і сніг із двох білків)

¦ неаполітанська зупа із пармезану

¦ каляфіори з бешамелем

¦ бульба начинювана

¦ рибне pure

¦ віденський розбратель

¦ товченики англійські а-ля Nelson

¦ шинка, печена в тісті

¦ паштетики з раків

¦ шодо молочне ванількове

¦ чоколядова ґалярета

¦ торт Захера

¦ торт з яблук по-медіоланськи

¦ морозиво цитринове

¦ оршада [81]

¦ малиновий вітаміновий напій

…

Я сиділа за столом у салоні і зосереджено записувала кулінарні ідеї на аркуш. Різкий вітер швидко гнав небом клапті сірих хмар. Раптом блідий випадковий промінь випав з-за однієї хмарини і, проткнувши стелю з кольорового скла, висвітлив переді мною чиюсь тінь.

Так і є: Фелікс знову сидить на даху, при комині, в обіймах кам’яної жінки.

Це мені не подобається. Я сподівалась, що він став нормальною дитиною. Петро хоче залагодити його справу, зробити всі папери, остаточно відмежувати хлопця від тих чуток про крадіжки. А він знову за старе.

Добре, що Аделі тепер немає вдома: вона у доктора Воднецького, як і щоразу напередодні своїх уродин. До цього її ще змалку привчив доктор Анґер, і я не забуваю повторювати для неї його слова.

Я мала її супроводжувати, але вона наполягла, аби я залишилась вдома і розпланувала святкове меню.

Фелікса треба зняти, думаю я і вирушаю до сходів, які ведуть на горище, та мене зупиняє делікатний стук у вхідні двері. Відчиняю їх. На порозі стоїть отець Йосиф.

Він мне в руках капелюха, його пальці нервові, в очах — тривога. Я бачу: він сповнений рішучості. І розумію: таки не витримав. Цього я й боялась.

Я гарячково шукаю в собі потрібні слова, а разом із ними — сили, яких у мене так мало, щоб пояснити, що я все розумію: моє серце теж кривавить і крається на частини, всесвіт і для мене також зійшовся в його особі, все навзаєм, і кожен його подих — це мій подих, кожне його почуття — моє почуття. Але він прекрасно знає: ця любов неможлива, ми не маємо на неї жодного права, ми не можемо бути такими несправедливими до наших близьких. Мусимо бути сильні, мусимо опанувати собою, Йосифе, пожертвувати собою, ми повинні терпіти, жити в муках для того, щоб тим, хто поруч, було добре і спокійно. Так правильно. Так по-християнськи.