Із медом полин - Куява Жанна (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
– Ой, не кажи, – знову ковтнула Рита. – Капець який гнітючий, – повторила.
– Пам’ятаєш, як Ісус зустрівся з гадаринським біснуватим? – спитала Валька куму.
– Еге! – збрехала Маргарита.
– Він на «Бога-Любов» казав: «Не підходь, ти мене мучиш!» Тобто для людей, які уподібнюються до гадаринського, Христос є мука, розумієш?
Ритка мовчала. Дивилася на розумашну куму, намагалася якнайліпше почути все, що вона каже. Але то не дуже виходило.
– Сходи до сповіді, – порадила Валька.
– Та я хотіла! – трясонула долонями, відтак зітхнула. – Але хіба нашому батюшці я розкажу про себе всю правду?! Тож я з сорому чисто згорю!
– То дядькові моєму, батюшці Романові, висповідайся. Він усякого наслухався… У колонії від засуджених, знаєш, яку правду вислуховує! Але і їм старається допомогти.
– Добрий він у вас, кумко! Завше такий… якийсь… осяйний, полюдський, простий! Ну, гаразд, може, сьогодні ввечері прийду ще, то й про сповідь умовлюся з вашим батюшкою, – відповіла Рита й хутко перехилила келих із червоним вином, що вже давно муляв їй очі. Узялася ласувати куминим почастунком, тому, певна річ, про сказане досі забула.
Коли ж кума Рита полишила двір Яворівської хати, невдовзі сюди завітала чимала Даринина родина. Сини, донька, зять, невістки, онуки, правнуки… Заполонив невеличку хатину гомін палко-радісний, душевні перемовини-обіймання, щирі поради-зичення, залунали поклики «мамочко-мамусю», «бабусенько-прабабусю»… І зажила Даринина хата щастям земним, людським, безмежним.
«Головне – не озлитися на світ, – пригадували рідні Даринині примовки. – Бо рід приходить, рід проходить, а земля існує повіки».
Великодній світанок у Марійчиній хаті мало скидався на святковий.
– Мамо, ви плачете?
– Ні, я не плачу.
– Мамо, а хочете, я замість вас?
– Що замість мене?
– Мам, ви чесно не плачете?
– Ні, донечко.
– Мамо, дозвольте, я замість вас…
– Оленко, спи.
– Мам, я хочу поплакати… замість вас… Можна?
– Дитинко моя, – схлипнула Марійка й разом із донькою вмилася слізьми…
Після святкового сніданку з бабусями Марійка забрала Оленку й прийшла додому, в свою хату-пустку, куди, хоч би там що, вельми її тягло. Постелила, вимкнула світло, пригорнула до себе худе тільце єдиної втіхи й, коли їй здалося, що донечка заснула, дала волю сльозам.
Чого плакала? За чим? За ким?
За Миколою?
Ні, бо він досі жив у її серці, чекав на її провідини, яких вона не зрікалася. Навіть на те, що Марійка заміж за Василя виходила, її любий Микола не гнівався. А чого мав те робити? Хіба вони обіцялися в чомусь одне одному? Між ними ніколи не було умов, лише порозуміння. Яке й має панувати між закоханими.
Щоправда, чи кохав Микола її, Марійку не цікавило. Бо якби й знала, то хіба це щось змінило б? Марійка не закохувалася в інших хлопців не тому, що не вміла чи не хотіла, а тому, що не могла розлюбити його, Миколу.
А мо’, за чоловіком законним, Василем, тужить сердечно?
Та ніби ні. За сім літ і за ним усі сльози виплакала…
Після похорону Марійка була зважилася й спитала матері, чому вона так легко погодилася на їхній шлюб? Чому не дорікала, що Василь – тюремник, як багато хто в селі його взивав?
– А як я могла, коли й твого тата саме там, у колонії, зустріла, – здивувала доньку таким признанням удовиця Тамара. – Щоправда, він не відбував кари, а вчителем був для ув’язнених. Малював із ними… Я тоді в училищі на швачку вчилася, коли нам запропонували пошити якнайбільше носових хусточок і подарувати їх хлопцям з не дуже далеких місць. Привезла подарунки, а забрати їх вийшов твій татко…
Коли ми надумали побратися, він звільнився з роботи, переїхав у наше село й нікому ніколи не розповідав про свою роботу: не хотів недоброї для мене слави…
Марійка захлипала тепер уже за татком, який раптово помер від інсульту.
І далі пригадувала мамині признання…
– Коли ти познайомилася з Василем, то я наче звісточку од свого Вадима дістала, так, наче він повернувся, тільки вже не до мене, старої, а до тебе, молодої. Бо й Василь не соромився свого минулого. Як і твій батько, котрий мусив лишень заради родини все таїти.
– Але що тут такого?! Він же не злочинець?! – не тямила Марійка, в чому проблема.
– Повір, дитино, для наших людей він був би такий самий тюремник, як і всякий злочинець. Бо хіба в нас слухають до кінця? Найцікавіше вловлять і роздмухають таке куриво, яке довіку не вляжеться! А, як відомо, жодні вісті не лежать на місці.
– Нічого собі…
– А в нього ж там, серед тих хлопчаків, і друзі були. Якось розповідав мені неймовірну історію про хлопця Захара. Татко побачив його, коли той сидів за партою і малював. Тоді хвилин із десять стояв позад нього й розмірковував: невже, потрапивши сюди, можна зберегти таке світле сприйняття світу? Захар зображав яскравими кольорами озеро.
– Рідна домівка? – спитав тоді наш татко хлопця.
Коли той обернувся, батько помітив, що губи в нього такі, які в народі називають заячими. Хлопець нічого не відповів, лише опустив голову, але хутко дістав з-під споду чистий аркуш і написав: «Ви мене не зрозумієте, то ліпше писатиму. Як колись це робив Бетховен».
Татко тоді приємно здивувався, бо відчув, що з цим хлопцем і про музику можна буде поговорити.
І так вони розмовляли… Юнак розповідав про озеро, що його малював, про лебедів, які щоліта цілими зграями оселялися в їхній місцевості, і про самотню серед них лебідку, котра припливала до берега опівдні. Захар підгодовував її вареною картоплею, морквою, ячмінною кашею.
«Певно, втратила коханого, бо завжди плавала сама, – написав про лебідку Захар. – Вона завжди була печальна. А від нудоти, думаю, недалеко до скорботи. А від скорботи – до смерті… Невдовзі лебідка зникла. Більше я її не бачив».
Захар розповів татові й про своє дитинство, про те, що вчився в художній і музичній школах, що йому завжди було цікаво слухати розповіді, присвячені відомим світовим композиторам, які народилися обдаровані й, усупереч бідності чи забороні батьків навчатися мистецтва, ставали великими митцями.
«Я теж мріяв стати відомим, – писав юнак, нерівно всміхаючись. – Вважав, що й такі, як я, можуть досягти успіху і стати щасливими. Але помилявся…»
Захар признався, що згодом мати пропила його скрипку. Потім стала виносити з дому слоїки з квашениною, картоплю, сало, що його він із молодшою сестрою по дещиці брали засмажувати супи-борщі… Ще за півроку почав зникати посуд, одяг, постіль… Захар більше не міг навчатися музики й малювання, навіть до школи ходив рідко, бо хтось мусив чатувати хату.
А тоді…
«Я вбив її, – вивів хлопець на папері жахливі слова. – Бо вона… змушувала сестру… торгувати собою… заробляти гроші… на пиятику… Вдарив її, вона впала на зацементований поріг і… Тому я тут…»
Татко не знав, що тоді й відповісти. Хіба те, що хлопець мусить якимось чином очиститися, звільнитися від тягаря, який тис на нього…
«Я стараюся, – відповів хлопець. – Тому й малюю тільки світлі й радісні спогади з життя… Я був колись щасливим. А коли людина втрачає майбутнє, то живе минулим».
«Жити – це вже щастя, – сказав тоді татко. – Лишень треба навчитися – просто жити».
– От ми й старалися бути щасливими в нашому простому й заразом такому складному житті, – закінчила мати Тамара. – Багато всього пережили… Втратили Зойку з діточками… Та навіть коли не стало твого татка, я не зневірилася: живу тобою, родиною…
Нині, згадуючи материні слова, Марійка все ж не могла втихомиритися.
Чого ж так плачеться їй скрушно й давлюче, що аж дихати несила?
Не знала Марійка.
Чи знала, але боялася признатися?
Може, стидалася? Стидалася, що й утретє з парубком сходилася, та Бог і його хутчій до себе забрав?!
